Нова і остання платівка Pink Floyd

 

«The Endless River» – усі плюси та проколи рок-легенд на одному кружальці. 

 

У чому феномен групи, який б’є рекорди продажів з альбомом композицій-«неліквідів» 20-річної давності? 

 

 

Це ключове питання не лише двох післяпрем’єрних днів «The Endless River». Те, що новий диск легенд прогресивного року стане хітом, було відомо заздалегідь. У Великобританії альбом замовило задовго до офіційного релізу стільки прихильників, що він потрапив у топ платівок, які ще ніколи досі не запитували з такою активністю в передпродажу за всю історію крамниці Amazon. Це стрибок у рейтингу всіх часів.

 

Pink Floyd перестрибнули Coldplay з їхніми «Ghost Stories», Девіда Бові (David Bowie) з «The Next Day» та Емі Вайнхаус (Amy Winehouse) із «Lioness». А також сенсаційну тріумфаторку британського талант-шоу Susan Boyle та бойзбенд Take That, що саме повертається на сцену. Ну і, звісно, дотеперішніх рекордсменів, улюбленців тінейджерів – хлопців із групи One Direction.

 

Музичну новинку чудово сприйняли й у США. Там «Флойдам» видряпатися на саму верхівку рейтингу Аmazon не дозволила хіба Тейлор Свіфт (Taylor Swift), що її альбом «1989» здобув просто-таки шалений успіх.

 

Данина покійному товаришеві

 

Взагалі, рекордні замовлення на неопубліковані релізи стосуються альбомів двох категорій. Це або актуальні зіркові проекти, або перевірені часом команди, які здобули персональну армію відданих шанувальників. «The Endless River» відповідає обом критеріям. З одного боку, Pink Floyd – це група-інституція, монумент в історії рок-музики. З другого – найновіша платівка групи з самого початку мала усі ознаки, щоб стати медійною подією. І йдеться навіть не про те, що це перший оприлюднений матеріал після 20-річної перерви, радше про те, що він породив заразом чутки про повернення групи на сцену та світове турне, а це неабияк розбурхало уяву шанувальників.

 

Не менш гучними стали згодом заяви музикантів, мовляв, не може бути й мови не те що про концерти, а навіть про подальше існування групи. «Мене заливає холодний піт на саму думку, що нам знову доведеться грати разом. Мені подобаються моя музика і моє теперішнє життя. У ньому нема місця для Pink Floyd», – каже гітарист і вокаліст Девід Гілмор (David Gilmour).

 

«Чудово було б заграти ще раз “наживо”. Але матеріал з альбому для цього не годиться. Окрім того, без Ріка (Rick) це не має сенсу», – докидає ударник Нік Мейсон (Nick Mason). Рік – це, звичайно, Річард Райт (Richard Wright), клавішник групи, який пішов з життя 2008 року. «The Endless River» мусить стати даниною цьому музикантові, а принагідно й офіційною кодою в історії Pink Floyd.

 

Матеріал з подвійного альбому (в основній версії) складається із записів, котрі було зроблено два десятиліття тому під час студійної роботи над альбомом «The Division Bell» (1994). Гілмор, Райт і Мейсон (Gilmour, Wright i Mason) записали тоді достатньо інструментальної, ілюстративної музики, що звучала часом як начерки до нових композицій Pink Floyd, а деколи як імпровізований ембієнт.

 

Група планувала видати цю збірку під провокативною назвою «The Big Spliff» («spliff» – це сленгове означення самокрутки з маріхуаною), але врешті-решт матеріал заліг у шухляді. Гілмор і Мейсон згадали про нього після смерті Райта, знову прослухали двадцятигодинний запис, відібрали на свій розсуд найцікавіші фрагменти i ще раз із колегами (поміж яких були колишні звуковики Pink Floyd, гітарист Roxy Music Філ Манзанера (Phil Manzanera), а також продюсер «Youth») прийшли до студії, аби надати цьому всьому остаточну форму. «Рік був би у захваті. Цей альбом показує, яким важливим для групи було звучання його клавіш. Змога ще раз послухати його гру – це, мабуть, найбільша перевага цієї платівки», – каже Мейсон.

 

Чим у такому разі є «The Endless River»? Гарним жестом стосовно колеги з групи? Символічним прощанням зі сценою? Чи швидше вишуканим доповненням канонічної дискографії, яке рівночасно змусить прихильників вишкребти з кишені кілька додаткових фунтів, доларів, євро або гривень?

 

Лінки на минуле

 

Перше прослуховування «The Endless River» може трохи збентежити навіть тих слухачів, які добре знайомі з доробком Pink Floyd. Це збірка творів, діаметрально протилежних тому, до чого вони нас привчили. За винятком  фінального треку «Louder than Words», в альбомі немає пісень. Замість них ми отримуємо порцію ілюстративної музики, аранжованої з типовим для Pink Floyd розмахом, сповненої класичного для групи звучання. Людський голос – і то у формі фрагментів розмови – з′являється лише в 14 треку.

 

Цей, на перший погляд, аморфний альбом має, однак, подвійне дно. Якщо вслухатись уважно, то виявиться, що свідомо, а чи ні музиканти зібрали тут серію посилань і автоцитат, які нагадують про давні досягнення групи. Композиції розгортаються неспішно та приховують у собі загадки, розв’язування яких може стати справжньою насолодою для шанувальників. Тут повно типового для «Флойдів» психоделічного звучання та звукових ефектів – «космічних» шумів, подзвонів, гонгів або ж хорів. Класичну флойдівську атмосферу створює Гілморова гітара, яку можна впізнати з першої ж миті.

 

Часто відсилання є дуже конкретними. «It's What We Do» розпочинається мотивом, у якому «Welcome to the Machine» (з альбому «Wish You Were Here») пересновано з мелодикою альбому «Meddle». Згодом у цьому ж таки треку вчувається щось від ритму «Shine On You Crazy Diamond». У «Skins» ударні прикликають де-не-де згадку про «Time» з диску «The Dark Side of the Moon». «Allons-y» спонукає пригадати про найдинамічніші фрагменти із «The Wall». Тим часом «Autumn '68» самою лиш назвою відсилає до «Summer '68» з альбому «Atom Heart Mother». І, врешті-решт, «Anisina», котра перегукується з динамічнішою версію «Us and Them», а ще трохи з «On the Turning Away» із альбому «A Momentary Lapse of Reason». Коли якоїсь миті вступає саксофон, то виникає враження, що замість нього у композиції мусив би зазвучати голос колишнього лідера групи Роджера Вотерса. Звучати тут він не міг, бо нехай Вотерс і помирився в останні роки з давніми приятелями, а все ж таки вони розійшлися дуже не по-доброму ще у 1980-ті. Тож він аж ніяк не міг перебувати в студії, коли група записувала матеріал у 1994 році.

 

Від психоделії до гігантоманії

 

Отже, «The Endless River» звучить радше як автокоментар «Флойдів» до їхніх ранніх починань. Чи це доказ того, що їм уже фактично нічого сказати? Можливо. Безперечно, це одна з причин, щоб замислитися, чим вони причаровували нас раніше, стримане, позбавлене радійного і хітового аспектів резюмування давньої величі, – але й слабкості також. Бо ця платівка показує водночас як плюси, так і проколи Pink Floyd. Останні виокремити навіть простіше: гігантоманія, монументалізм, який добряче дисонує з рок-формулою, претензії на артистизм, пафосність – усе це є у новому альбомі, й усе воно виглядає там цілком органічно.

 

 «The Endless River» – це відображення кар’єри групи, яка триває з 1965 року, –  хоч і не всієї. Частина шанувальників уважає справжнім і єдиним вартим уваги втіленням Pink Floyd те, що вони зробили на початку діяльності – кілька синглів і два перші альбоми. Божевільні психоделічні пісні, що їх натхненником був найперший лідер Сід Баретт (Syd Barrett), вражали навіть учасників групи «Бітлз».

 

Наступним для групи був авангардний етап. Вони вдавалися до звукових експериментів,  великих форм, які, проте, іще не мали нічого спільного з прогресивним роком пізнішого періоду, натомість відображали захоплення конкретними напрямками сучасної класичної музики та експериментами з електронікою. Такі амбіції великою мірою визначили, яким буде наповнення альбомів «Ummagumma», «Atom Heart Mother» і «Meddle». «Флойди» уміли підійти до мистецького пафосу з британською легковажністю, про це свідчить останній у переліку альбом – він поєднує, з одного боку, потужну сюїту «Echoes», а з другого – жартівливий блюз «Seamus», де роль вокаліста виконує собака Стіва Марріотта, приятеля-вокаліста зі Small Faces.

 

Я ненавиджу Pink Floyd

 

Однак в історії Pink Floyd є усе ж таки монументальний  альбом «The Dark Side of the Moon», який вивів рок-музику на новий рівень творчих амібіцій, а також «The Wall» – унікальний концептуальний твір, що поєднав музику з мистецтвом графіки, концертним перформансом і кіно. Платівка, котра розповідає про відчуження, це також сукупність амбіцій і oдержимостей Вотерса – винятковий  матеріал, який шокує емоційним ексгібіціонізмом, а водночас є неймовірно претензійним. Прихильники та критики донині сперечаються, що воно таке, – найвизначніше досягнення чи найбільше непорозуміння в історії рок-музики.

 

Pink Floyd став спільною точкою відліку для кількох поколінь і сліпих обожнювачів, і радикальних критиків. Джон Лайдон виборов мікрофон Sex Pistols, позаяк привернув увагу менеджера Малкольма Макларена футболкою з написом «Я ненавиджу Pink Floyd». Згодом Лайдон зізнався в симпатіях до «Флойдів», зауваживши, що футболка була лише провокацією, а не висловленням його особистого ставлення. Час розставляє усі крапки навіть у найгостріших судженнях – колишні арт-вороги можуть стати по один бік барикади.

 

Окрім того, музиканти Pink Floyd довели, що пречудово вміють давати собі раду впродовж наступних десятиліть. У 1980-ті група зосталась без фронтмена Вотерса і був приречений на занепад. Натомість, позбувшись Вотерсових амбіцій, він зазнав метаморфози. Нові композиції втратили колишню жанрову важкість, зате «Флойди» реалізували себе з неймовірним розмахом як постачальники чудово зробленого стадіонного року, завдяки чому аудиторія отримала доступ до значно амбітнішого продукту поп-культури.

 

На різних етапах діяльності Pink Floyd утілював різні рок-міфи. Від музичного андеграунду через авангард, мистецькі амбіції аж до статусу легенди. Ця група досі провокує до різного прочитання його творчості – загалом або ж фрагментарно: дослівного, критичного, іронічного чи постмодерного.

 

«У підсумку важливо лиш те, чи зачіпає тебе щось, чи ні», – говорив Роджер Вотерс у 1970-ті. Й нехай він давно вийшов зі складу рок-групи, однак «Флойди» зберегли це вміння. 

 


Robert Sankowski
Nowa i ostatnia płyta Pink Floyd. "The Endless River" to zalety i grzechy legendy rocka w pigułce.
Gazeta Wyborcza, 12.11.2014.
Переклала Божена Городницька.

09.12.2014