„ЗВОРОТ“ ЗАКАРПАТТЯ УГОРЩИНІ У СВІТЛІ ІСТОРІЇ ТА ТЕПЕРІШНЬОЇ ДІЙСНОСТИ.
Львів, 3. березня 1938.
І.
Односторонній nідхід польської публіцистики
Недавній побут у Польщі реґента Угорщини адмірала Гортія, зактуалізував знову питання шляхів польської закордоної політики, які ведуть із Варшави на Будапешт. Прихильники "француської орієнтації" витали голову угорської держави стримано, зате палко й захоплено зустрічали його всі, що беззастережно підтримують нинішній польський закордонно-політичний курс мін. Бека, намагаючись хіба надати йому виразніше обличчя. Коли у польський пресі – з виїмком таких часописів, як "Політика", яка ставить всі точки над "і", - справу польської закордонної політики завжди трактують обережно, з ріжними серпанками, то в закордонній пресі читами ми знову звістки про "продовження оси Берлін-Рим до Варшави й Будапешту". Але і тут і там всі однозгідні, що Польща підтримує Угорщину в її ревізіоністичних змаганнґях щодо Закарпаття маючи зі свого боку такий інтерес у тому, щоб віддалити Чехословаччину від Совітів, від яких тепер ділить її лише вузька смуга румунської території, і щоб таким робом спараліжувати совітські тендерції – проникати аж до Середущої Европи. Цікаво,що навіть дехто з ендецьких кол, традиційно-русофільських, франко- і чехофільських, так само "звертає" Угорщині Закарпатя, кермуючись тут уже явно і славно – протиукраїнською ненавистю: українцям у Мадярщині таки, мовляв, буде гірше, ніж у Чехословаччині! Таким робом "зворот" мадярам Закарпаття має безумовно більшість польського громадянства за собою; є теж польскі кола які в цьому напрямку ведуть кампанію зовсім отверто. Свого часу була в "Ділі" мова про брошуру графа Бема де Косбана, що її роздали всім послам і сенаторам у Варшаві: аргументи автора про "Міліони чеських корон", що їх буцім то чеський уряд видає на "українську ірреденту" на Закарпатті були не тільки доказом "поінформованости" того діяча (співробітника "Нашої Пшишлості" Яна Бобжинського), але й характеристичним показчиком підходу шовиністичних польських кол до цієї справи.
Як страшенне поширений у Польщі погляд. що українське Закарпаття повинно вернутися до Мадярщини, вказує на це м. і. стаття "Венґер-Поляк...", що появилась у варшавській "Мисьлі Польскей" за другу половину лютого ц. р. Читаємо там буквально: „..До реалізації того постуляту нашої закордонної політики (щоб польсько-угорсько-румунська границя не була переділена державною чехословацькою територією — Ред). Не треба зовсім зломити договори. Річ іде просто про те, щоб звернути мадярам Закарпатську Русь, яка находиться в руках чехів на підставі тимчасового провізоричного мандату, що його дали їм держави Антанти. Самі чехи, як заявив Масарик, уважають Закарпатську Русь депозитом, який буде звернений... Росії. Поворотом автономічної Закарпатської Руси до співпрацї з мадярами ослабить совітський фронт і значно причинить до унормування політичних відносин у тій частині Европи..." "Мисьль Польска", як відомо, належить до концерну «П.-У. Бюлетину" та „Всходу" себто стоїть на т. зв. прометейській плятформі у східно-европейскій політиці Польщі а сам автор тієї статті, п. Ф.Загора , це один із чільних польських україністів, який неоднократно за своїм підписом висловлював свої думки — найприхильніші для всеукраїнської ідеї та українського національного розвитку в Польщі. І саме тому той голос такий знаменитий.
Саме тому треба нам, українцям, голосно заявити, що 1) не лицює торгувати шкурою того українського медведя, який покищо таки живе і не має заміру переноситись на той світ, 2) не лицює ділити українську етнічну територію, не цікавлючись зовсім думкою і волею у цій справі самих українців, 3) коли джентельменську засаду — не вмішуватись у чужі внутрішні справи — інтерпретує дехто з польських публіцистів (нпр. цитований нами п. Косбан) у той спосіб, що можна видумувати і міліони корон на "українську ірреденту" і саму „ірреденту» то не лицює промовчувати зовсім, наче неіснуючу річ, — мадярську політику супроти українського Закарпаття, записану історією століть. Тим більш не лицює стояти на визвольницько-прометейскім становищі супроти українських земель у Совітах та на насильницькім становищі супроти українських земель у ЧСР. Правда, польський публіцист може тут відповісти: "Там я є прометейцем, бо це лежить у польському держ. Інтересі, тут я ним не є, бо цього наш інтерес не вимагає". Але таке становище, хоч похвальне у своїй щирости (цинізм у політиці — це тільки одна з форм щирости і тому ми не ображувались би ним), проте воно не бере під увагу моменту польсько-української співпраці, без якої прометейська ідея, як польська закордонно-політична концепція, не має чейже ніякої реальної вартости. Польська сторона повинна зрозуміти, що до питання т. зв. стичности польського й українського інтересу мусить бути однаковий підхід з обох сторін: коли поляки підходять до неї з великодержавницького польського інтересу, то українці — із всеукраїнського інтересу. Якщо один другому перечить, то та суперечність буде бодай притуплена тоді, коли вийдемо з засновку, що ні одна частина української етнічної території не повинна на такій польсько-українській протиросійській (протисовітській) співпраці в порівнянні з нинішнім станом — утратити, потерпіти. Адже 1920-ий рік скінчився катастрофою саме тому, що польська сторона вважала, що можна в Галичині вести ту політику, яку вела, та одночасно з українцями провадити похід на Київ. Той сам польський погляд став причиною, чому молода польська держава не тільки не використала відступу УГА за Збруч та її переходу на протисовітський фронт для спільної протисовітської військово-політичної співпраці, але й розбила той український фронт, коли тільки передові польські частини стрінулись з тиловими українськими частинами, що їх особовий склад творили галичани. Тому й сьогодні тільки одиниці, які абсолютно не орієнтуються у справі, можуть припускати, що можна декламувати про польську прихильність для справи української державности над Дніпром і кликати на цій підставі до польсько-української співпраці, при одночасній такій внутрішній національній політиці, яка була і є. Тимчасом це дві речі, які взаємно себе виключають.
І тому теж не можна одним віддихом казати про польсько-український протисовітський фронт та про „зворот“ українського Закарпаття мадярам — для добра протисовітської акції! Очевидно, факт чесько-совітського військово-політичного союзу однаково прикрий для Польщі, як для українців: коли поляки дивляться на співгосподарювання совітських старшин у закарпатських аеродромах з погляду будучої війни, то тамошні українці відчувають той стан найболючіше вже тепер, через зріст чеського русофільства і натиск всього чеського режиму на український національний рух. І нема ніякого сумніву, що той русофільський та протиукраїнський курс чеської політики на Закарпатті, який такі дивоглядні форми прийняв в недавній шкільній плебісцитовій „коломийці" (як назвав її наш ужгородський кореспондент), що та чеська короткозорість є найбільшим і чи не єдиним союзником мадяронської „ірреденти" на Закарпатті, тієї ірреденти, якої досі фактичними носіями і пропагаторами були місцеві русотяпи й жиди (адже про пок. Куртяка, голову Автономного Союза, довго по його смерти кружляла серед його неграмотних звеличників леґенда, що він живе на... Мадярщині і приготовляє там полки до походу проти... Чехословаччини! Адже й "Русская Народная Партія" Фенцика, яка свого часу користувалась великою опікою одного чужоземного консуля в Ужгороді, відома зі свого і русофільства і мадярофільства!).
І саме тому, що там, на Закарпатті, такий сплутаний вузол національних і політичних інтересів та конфліктів, що там по нинішній день істнують мало не середнєвічні історії у справах мови, релігії і школи (кількакратно помножені галицько-москвофільські абсурди, піднесені там до площини державних проблєм та фаворитовані деякими найвищими державними чинниками) — справа зі „зворотом“ Закарпаття Мадярщині зовсім не така проста і ясна, як це видається полякам. Коли настрої українських мас супроти мадярів порівняємо з настроями польських мас супроти німців, то зясуємо мабуть найкраще почування, з якими українець стрічає аподиктичне польське рішення — „звернути" українське Закарпаття мадярам. Що сказалиб поляки на те, колиб якийсь український публіцист відважився (абстрагуючи вже від судово-карних наслідків) казати про "зворот" німцям польського Шлеська чи Поморя?!
Ні, так до проблєми Закарпаття підходити не можна. Справа надто делікатної і складної натури, щоб мати для неї готові формули. Історичне минуле має таки свою мову, якої не можна легковажити. Що-ж говорить ця мова?
Про це — кілька історичних пригадок у завтрішньому числі.
ік.
Львів, 4. березня 1938.
ІІ.
ЖМЕНЯ ІСТОРИЧНИХ ДАТ І ФАКТІВ.
Все можна польській стороні закидати, тільки не знання української історії. Цим проступком вона не грішить і воно торкається навіть польських публіцистів і вчених на таку велику мірку, як В.Студніцький („Систем політични Европи"), проф. М.Здзеховський ("Венґри і докола Венґер“) та д-р Ян Домбровський ("Венґри"), які у названих книжках однозгідно пропаґують гасло: спільна польсько-угорська границя через „зворот“ мадярам Закарпаття. Всі ті публіцисти й політики, включно з цитованим учора п. Загорою, який з усіх вичислених знає українські справи мабуть найкраще, не беруть під увагу як не як характеристичного факту: що з усіх українських етнічних земель, які найшлись після 1920. року у рамцях чотирьох чужонаціональних держав, єдно тільки Закарпаття найшлось у межах Чехословаччиии добровільно, наслідком акту, справді добровільної злуки. (Очевидно, не беремо під увагу траґікомедії із „самостійним" українським Виконавчим Комітетом та „українським урядом" у Харкові на переломі рр. 1917/18). На фальшивому підході польської публіцистики та цілої польської політичної думки до справи Закарпаття найбільше тяжить той момент, що польська сторона не здає собі зовсім справи з найтіснішого звязку проблеми закарпатських українців із всеукраїнським національним рухом і під цим оглядом вона робить ту саму помилку, що її роблять і чехи, тільки у відворотному напрямку: чехи вважають, що це полякам залежить на підтримуванні української „ірреденти" у змислі тяготіння закарпатських українців до Галичини (через те викидання галичан із Закарпаття), поляки знову певні, що чехи викидають „міліони корон“ на українську „ірреденту", у змислі творення на Закарпатті бази для українського революційного руху в Галичині. Закарпатського українства, як самостійного чинника, який проте свій розвиток і свою силу черпає саме зі спільноти етносу, культури й ідеалів з усіми іншими сітками одного великого українського народу, — немов не признає ніодна сторона і цей підхід є головним джерелом щораз нового розчарування, щораз нових помилок і щораз більшого гніву на українців, що вони не хотять вдоволитися ролею, яку їм приписують: предмету чужих експериментів та фігурок на шахівниці европейських великодержавницьких інтересів.
Скільки поляків знає напр. про те, що національне відродження закарпатських українців розпочалось майже рівночасно з відродженецьким рухом галицьких українців, бо вже 19.Х.1849 р., себто зараз після здавлення мадярського повстання російськими військами, закарпатські українці домагалися у спеціальному меморіалі, що його предложили віденському урядові, створити окрему „велику жупу" з "жуп" з українським населенням, з широкими політичними й культурними правами! З тих вимог уряд дійсно частину зреалізував (допустили українську мову до середніх шкіл, допустили місцевих українців до вищих державних становищ і т. д.). Одначе з проголошенням устроєвого дуалізму Австро-Угорщини (1868) ті права перекреслено, при чому лідер закарпатців Адольф Добрянський мусів навіть на деякий час утікати з Угорщини. І ось пізніший період, ген аж до упадку австро-угорської монархії, належить до найсумнішого часу історії Закарпаття: це був час безоглядної мадяризації, у висліді якої денаціоналізаційний процес не тільки заволодів інтеліґенцією, з якої залишились тільки могікани, але й закрадався вже до народніх низів. Коли в часах панщини, яка панувала на Закарпатті від XVII. ст. до 1848. р., пануючою системою був соціяльний визиск, то в рр. 1868—1918 розмірне господарське піднесення краю ішло в парі з національним утиском, як один із засобів асиміляційної політики. Закарпатські українці масово рятувались від мадярського режіму — втечею за море.
Воєнна програма центральних держав знову зактуалізувала визвольницький рух закарпатських українців. У їх проводі станула американська еміґрація. На зборах представників усіх закарпатських еміграційних осередків у Гомстед 23.VII.1918. р. сформуловано таку політичну програму: якщо земляки в краю не моглиб здобути власної самостійности, тоді мають змагати до зєдинення зі своїми братами в Галичині й Буковині; колиж і це булоб неможливе, тоді мають боротися за автономію. „Американсько-Руська Національна Рада“ приступила 23.X.1918 р. до „Середземно-европейскої демократичної конвенції" у Філядельфії, до якої належали вже раніш чехи з Т.Ґ.Масариком на чолі. Представником закарпатських українців був молодий адвокат д-р Юрій Жаткович. На зїзді делеґатів Америк. Руської Національної Ради у Скрентоні (Па) 19.XI.1918. р. плебісцит закарпатських еміґрантів висловився за прилученням Закарпаття до Чехословаччини, під умовиною широкої краєвої автономії. Майже одночасно, після розвалу Австро-Угорщини, творились у краю самостійні Національні Ради, яких було 4. Збори з участю делєгатів з цілого Закарпаття проголосили 21.І.1919 р. урочисто — злуку Закарпаття з Українською Народною Республикою.
Під натиском того визвольницького руху змінив свою політику й мадярський уряд, як звичайно в таких випадках — за пізно. У жовтні 1918 року появився закон, що покликав до життя 4 закарпатські „жупи", обєднані назвою "Руська Країна“, з окремим ґубернатором у Мукачеві (д-р Авґустин Штефан) та окремим "Руським міністерством" у Будапешті. В будапештенському університеті створили катедру української мови (проф. д-р Ол. Бонкало). Коли в березні 1919 р. владу на Угорщині здобули комуністи, переіменували "Руську Країну" на "Русько-Країнське Народнє Комісарство". Після упадку Белі Куна і вмаршу чехословацьких військ до Ужгороду на зборах трьох Національних Рад у Пряшеві, Ужгороді й Густі 8.V.1919. р., під впливом некорисного для українців ходу польсько-української війни в Галичині та згаданого плебісциту американських українців — рішено прилучитись до Чехословаччини і те рішення передано Мирній Конференції у Парижі, де представниками закарпатських українців були д-р Жаткович і Антін Бескид, пізніший перший і другий губернатор офіціяльно званої Підкарпатської Руси.
Первісна адміністрація краю спиралась на т. зв. Ґенеральнім Статуті, від 1928 р. Всі давні 4 жупи творять одну адміністраційну одиницю. Застережена в акті злуки і включена до конституції ЧСР автономія Закарпаття починає поволеньки та з ріжними інтерпретаційними крючками входити в життя щойно тепер, коли тамошня дійсність висунула цілу низку інших актуальних справ і проблем.
Всі ці історичні дані українському загалові давно відомі, безліч разів про них писалось і завжди можна перевірити їх от хочби в нарисі І.Панькевича в УЗЕнцикльопедії. Наводимо їх тут не так для наших читачів, як радше і для польської і подекуди теж для чеської та мадярської сторони, себто для всіх тих, для яких нічого не значать ані історичні прецеденси, ані настрої чужонаціональних автохтонів.
Історія виглядає в той спосіб, що мадярська національна політика на Закарпатті залишила в памяті і почуваннях усіх українців і на Закарпатті і поза ним панічний острах перед поворотом мадярів. Бо своє становище до українства зазначили мадяри не тільки на Закарпатті: мартирольогія українського населення в Галичині в часі світової війни, коли мадярські війська поводились тут, як у ворожому завойованому краю, не знає рівного собі прикладу в якійнебудь іншій частині Европи: режім німців в окупованій Бельгії був раєм у порівнянні з поведінкою мадярської содлатески в Галичині, частині австро-угорської монархії, по стороні якої боровся Леґіон УСС та в армії якої українські вояки були чи не найкращим боєвим елєментом!
І коли від часу версайського мира мадяри повторяють уперто „нем-нем соґа!” під адресою Закарпаття, вважаючи його надалі інтегральною частиною Мадярщини, яка мусить до неї вернутись, то проте в оцій своїй ревізіоністичній кампанії найменше місця присвячують — українській проблемі. Ми бодай не знаємо, щоб мадярська політична думка признала отверто помилковість своєї передвоєнної національної політики супроти Закарпаття, щоб мадярські духові провідники висловлювали жаль з приводу ліса шибениць невинних українських селян, якими мадярські війська засівали терен своїх операцій. Не може бути двох думок, що самого протиросійського підходу нинішньої Мадярщини ще за мало, щоб приєднати собі українців. Не знаємо взагалі, що моглоб засипати недовіря, що його в українських душах засіяли мадяри! І коли Прага така страшенне вразлива та перечулена на мадярську ревізіоністичну кампанію й одночасно — всупереч українським тенденціям – іде на руку тій кампанії власною поведінкою, то це справді виїмкове щастя мадярів та виїмкове щастя всіх тих польських мадярофілів, які ”віддають” їм Закарпаття”.
ік.
Львів, 5.березня 1938.
ІІІ.
ПАРАДОКСИ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ДІЙСНОСТИ І ЧЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ.
Як у кожному суспільно заскорузлому краю, де процес національно-політичної думки та кристалізація соціяльної структури були зупинені у довгому періоді чужої екстермінаційно-асиміляційної політики, так само й на Закарпатті панує хаос, повний дивоглядів, що їх не розуміє европеєць, непривиклий до специфічних політичних штучок, виплеканих дбайливо у двох передвоєнних державах — Австро-Угорщині та Росїі. Отже передовсім іде там боротьба за національний характер краю, ведена з повним нехтуванням наукових правд та при стосуванні метод , що не рахуються ані з критерієм політичної доцільности, ані — інколи — таки просто зі здоровим глуздом. Траґедією цієї боротьби є активна участь у ній посторонніх чинників, етнічно з закарпатською територією незвязаних, а зацікавлених у тому терені, виключно політично. Отож на вигляд і напрямок тієї боротьби впливають три чинники: чеський, мадярський та подекуди й польський. Цікава pіч: всі ті чинники, взаємно собі суперечні й ворожі (поляки й мадяри проти чехів) — у практиці підтримують той сам москвофільський напрямок та всі разом однозгідно поборюють — українство! Одночасно називається, що це для добра протисовітської орієнтації треба прилучити Закарпаття до Мадярщини. Тимчасом кожна дитина на Закарпатті знає і це взагалі річ безспірна, що саме найбільш соціяльно-консервативна та національно заскорузла і ретроґрадська москвофільська закарпатська верства — найбільш мадярофільська верства на всьому Закарпатті. Не свідомі українці, лиш москвофіли та жиди говорять по нинішній день дома по мадярськи і є підвалиною всього мадярофільського напрямку на Закарпатті! Як погодити культ для Пашкевича і до його "доблестних“ військ з любовю до Будапешту — це вже інша річ. Зазначити хіба можна, що закарпатські автохтонні москвофіли знають Росію, її історію, її мову ще менше, ніж галицькі москвофіли і творять справді музеальний твір. Досить читати "Русскій Вѣстникъ", або й "Недѣлю“, орган "тутешників", себто т. зв. "третього напрямку" (ані українського, ані російського): для науковця фільольоґа мова тих часописних орґанів — це "тісточко з кремом", а за 100 літ напевне ніхто не повірить, що колинебудь, хтонебудь міг такою тарабарщиною говорити чи писати!
Другий капітальний парадокс закарпатської дійсности – це ті нещасні вихиляси чехословацької національної політики, стосовані на Закарпатті. Вони є сумішкою трьох, може й підсвідомих, психольоґічних спонук: 1) глибоко закоріненого, сліпого й наскрізь емоціонального москвофільства, скріпленого тепер вірою, що Совіти є єдиним союзником та гарантом державної незалежности ЧСР, 2) привязання до демократичних форм, при чому слово "демократія" належить вже, так мовити, до привичних декляматорських акцесорій, і 3) апетиту та самозакоханости кожного народу, що здобув чи відновив після довгих літ неволі свою державність і є прикладом на фальш латинської пословиці, що "історія є вчителькою життя".
Передовсім чехословацька політика відразу розпочала трактувати Закарпаття, як терен і політичної і господарської експльоатації, себто глядіти на нього як на домену чеських політичних партій, або — кажучи вірніше — як резервуар голосів при парляментарних виборах. А що аграрники п. Годжі та суперницькі народні соціялісти п. Кльофача і "зєдинені народовці" пок. Крамаржа мають яскраві русофільські тенденції, то і державна адміністрація, насаджена й обсаджувана тими трьома партіями, підтримує на Закарпатті русофільські, а не українські партії. Правда, коли показалося, що український національний рух (читай: українські виборці) має свою силу і реальне значіння, то в аграрній партії почався деякий відворот: члени-українці тієї партії почали власний орґан, — а проте загальний напрямок державної політики на Закарпатті залежний здебільша від тієї партії, на краще небагато змінилося. Від останнього німецького напору на Середню Европу, від часу, коли і в Румунії зросли протисовітські націоналістичні впливи і Австрія фактично опинилася в орбіті німецької політики, — русофільській (совітофільський) напрямок ще дужче зміцнився, маючи свою відбитку у місцевому режимі.
Однак чеське русофільство не має нічого спільного з трактуванням Закарпаття як "депозиту" що його колись Чехословаччина "зверне" — Росії. Так було, але не є, таксамо, як колись і польські чільні діячі (пок. Голувко у прилюдному відчиті у Львові,) легковажно висловлювались про Волинь чи Полісся, як терени, призначені для "регуляції границь» з будучою Українською Державою, чого тепер не вільно казати під риґором заміту державної зради. І д-р Бенеш, як міністр закордонних справ, у своїй подорожі по Закарпатті раз-ураз з притиском підкреслював, що Закарпаття — це інтеґральна чехословацька державна територія. А що український елємент з цього боку Карпат, є в історичній перспективі для чехів, вічних посідачів Закарпаття, більш небезпечний від елєменту московського, що не має спільної границі з московським материком, то й панросійський рух толерований на Закарпатті далеко ласкавіше, ніж рух український (нічого й казати про політичний рух всеукраїнський!), що його трактують як протиукраїнську ірреденту!
Але Чехословаччина — держава демократична. І та демократія, як завжди і всюди, і там має свої два кінці. Виходючи з демократичного засновку, чехи станули були на становищі, що в культурній ділянці вони будуть приглядатись реалізації трьох напрямків, трьох течій: української, російської і т. з. «третього напрямку», русинського, який загубив свою національність (як нпр. польські "шльонзаки" за німецьких часів, або й деякі наші галицькі москвофіли, які не є ані "русскі-росіяни", ані українці, лише русини, як окрема "нація"). Прага мовляв чекатиме який напрямок видасть із себе найчисленнішу та найбільш конструктивно вартісну інтеліґенцію. Відсутність цієї місцевої інтелігенції стала причиною найбільшого хаосу: бо у вижиданні, поки та інтелігенція народиться, чехи і словаки залили край масово своєю бюрократією та кольоністами і розпочали на широку мірку чехізацію та словакізацію краю. Одночасно на Закарпаття поплила політична еміґрація, яку згодом чеська адміністраційна влада "перечистила", чимало одиниць викинувши з краю, — і величезний відсоток російської чорносотенної еміграції, яка опинилась на Закарпатті на теплих посадах. Здається, що ніщо так не характеризує тієї хиткої, назверх демократичної і безсторонньої по суті завжди тенденційно-русофільської політики, як заведення на Закарпатті російських шкільних підручників та ще й розпутання бурі по школах, в яких ведено „плебісцит“, хто яких підручників хоче. Як той плебісцит ведено, яких штук і штучок уживали москалі та прихильна їм чеська русофільська шкільна адміністрація — про це мали ми довгі кореспонденції з точними даними й фактами.
А проте українська стихія в розумінні зросту повної національної свідомости мас і підростаючої інтеліґенції — росте майже на очах. Під цим оглядом має заслуги однаково консервативно-клерикальний осередок о. Волошина, що й соціял-демократичний посла Ревая. Сила українського національного руху в молодому вчительстві, масовій національній реґенерації української молоді Закарпаття — це й запорука перемоги національного відродження тієї країни. Політично ввесь український український національний рух Закарпаття орієнтується на Прагу, боячись, як вогню, повороту до Мадярщини. Трагедією закарпатських українців є те, що та сама Прага, яка так нервово реагує на сам згук мадярського ревізіонізму, відплачує українцям за їх найщирішу льояльність — підтримкою русофільства, багато ближчого і приємнішого мадярам від українства. Очевидно, кожна акція мусить мати свою контракцію: у відповідь на чехізацію та словакізацію краю — закарпатські українці мусять приходити до щораз глибшого переконання, що единий іх рятунок — це дужчий звязок з українцями поза границями ЧСР, з цілим великим українським народом, без огляду на йoro державні кордони.
Розвиток міжнародміх подій ставить перед закарпатськими українцями вигляди дуже сумні. Не є зовсім виключене, що торг за шкуру живого закарпатського медведя, який поки що йде на сторінках преси, перейде на більш реальну й більш загрозливу площину. 3 одного боку мадяри, які не викликують до ceбе довіри хоч би найкращими заявами, з другого чехи зі своїм русофільством і совітським пактом, тут поруч поляки, що форитують Фенцика — це cитуація справді незавидна. У цій ситуації єдиною потіхою для закарпатських бpaтiв може бути усвідомлення, що ввесь український світ з найбільшою увагою, та найбільшими симпатіями слідкує за їх боротьбою з усіми ворожими ходами і труднощами. І — маємо те глибоке переконання — з закарпатськими українцями та цілим закарпатським українським національним рухом більше будуть рахуватись всі ті, що його сьогодні легковажать собі, якшо бачитимуть, що ввесь той рух опертий на духовній всеукраїнській спільноті. „Ірредента» тут ні при чім. Але єдність культурну й ідейну всього українського народу мусять освідомити собі всі — чи вона їм приємна чи ні, і прийняти до відома, як реальний політичний чинник. Нехтування та поборювання того чннника — це шлях найгірший для тих, які заінтересовані в Закарпаттті.
іk.
04.03.1938