«Бог каже мені, як потрібно грати цю музику, а ви повинні її грати так, як хоче Він», - казав, за легендою, своїм оркестрантам знаменитий диригент ХХ ст. Артуро Тосканіні. «Музика потрібна йому тільки як акомпанемент до його диригування», - якось висловився американський піаніст Оскар Левант про диригента і композитора Леонарда Бернстайна. Постать диригента, який керує оркестром, як полководець військом, здавна оповита ореолом таємничості. А тим більше диригента такого рівня як Володимир Сіренко, головний диригент Національного симфонічного оркестру України, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка, народний артист України etc. etc.
– Пане Володимире, Ви стикаєтесь з містичністю свого образу? В чому основні завдання диригента на сцені?
– Це запитання – типове, і я вже не вперше з ним стикаюся. Насправді воно дуже широке, і відповісти на нього в двох словах, тим більше для людей, які музикою не займаються, надзвичайно складно. Але насправді містики тут набагато менше, ніж реальних, я б сказав «ремісничих» речей. Тому наділяти диригента якимись «магічними» рисами не зовсім коректно. Диригент – це той же музикант, і навіть є приказка, що він «рівний серед рівних». Якщо говорити дуже коротко, то основний обов’язок диригента – бути посередником між партитурою композитора і оркестром, а, відтак, – між композитором, оркестром і слухачем. Диригента можна порівняти з театральним режисером або кінорежисеором. Подібно до того, як в один і той самий сценарій кожен режисер вкладає свій зміст, так само й диригент організовує процес виконання музики. У партитурі все записано – які ноти грати, як їх грати – голосно чи тихо, – якими штрихами. Але усе це потребує тривалого і складного відпрацювання оркестром й інтерпретації партитури диригентом і музикантами. Концерт – це прикінцева демонстрація проробленої на репетиціях роботи, про яку публіка, можливо, й не здогадується, дивлячись на диригента, який щось там собі «махає руками».
– А які критерії доброго диригента? В чому секрет успіху таких видатних диригентів, як, наприклад, Герберт фон Караян чи Артуро Тосканіні?
– Безперечно, якості ремісника, або так звана технічна складова, мусить бути на найвищому рівні. Проте можна бути ремісником, але не бути великим артистом. Коли великий диригент виходить на сцену, то окрім ремісничої складової виявляється ще й його особиста харизма, яку складно передати словами. Коли ми згадуємо диригентів «старого покоління», для прикладу Г. фон Караяна, А. Тосканіні та мого улюбленого В. Фуртвенглера, то з досконалим володінням технікою у них поєднувалась величезна магія таланту. На жаль, часи міняються, і сьогодні часто кажуть, що епоха великих диригентів відходить в минуле. Можливо, наступає епоха великих оркестрів. Але на це питання нелегко відповісти. Загалом, диригентура, як і будь-який вид виконавської діяльності, акумулює в собі два начала – раціональне, або ремісниче, й те, яке неможливо пояснити словами, але яке музиканти відчувають без зайвих слів.
– Чим є музика особисто для Вас?
– Мабуть, жоден вид мистецтва не може дати такої насолоди, як музика. Музика – це фантастика, це зовсім інший світ; світ, який твориться за допомогою звуків. Чим музика є особисто для мене? Ну, мабуть, це моє життя. Я не уявляю себе в іншій професії, хоча життя могло скластися й по-іншому. Сказати, що музика – це для мене все, я теж не можу, адже є ще моя сім’я, мої батьки. Але, знов-таки, я не усвідомлюю свого життя без музики. Мені важко підібрати одне слово, щоб виразити з нею свій зв’язок. Необхідність? Любов? Точно не захоплення, адже захоплення – це те, що прийшло і відійшло. А тут є якийсь зв’язок. І я маю надію, що цей зв’язок взаємний і що музика зі свого боку також буває до мене прихильною. Моє ставлення до музики не зводиться тільки до бажання донести партитуру до слухача. З віком з’являється бажання сказати і своє слово – навіть у тих творах, які вже всі добре знають. Можливо, з віком починаєш розуміти щось більше у цьому житті.
– А у Вас є улюблена музика? Не лише як в диригента, але й як в слухача?
– Бах. Тут я не оригінальний. На першому місці Бах.
– Чому саме Бах?
– Бах для мене – це ідеал того поєднання раціонального і містичного, несказанного. Він для мене як посланець Божий, який отримував якусь божественну енергію і передавав її нам, людям. Можливо, він навіть і не розумів того. А, може, й розумів. Окрім Баха, є ще багато-багато інших композиторів. Але він на першому місці.
– Яку музику Ви виконуєте найчастіше?
– У виборі, що виконувати, ми разом з Національний симфонічним оркестром досить вільні. Слава Богу, сьогодні немає ідеологічний обмежень. Ми можемо грати все, що нам хочеться і що сприймає публіка. Зокрема, ми стараємось часто виконувати сучасну музику. Потрібен час, щоб її оцінили і зрозуміли. Крім того, у виконанні сучасної музики часто є складнощі, зокрема текстові. Щоб вивчити і грати сучасні твори, часто доводиться прикладати немалі зусилля.
– А за якими критеріями формується репертуар Національного симфонічного оркестру?
– Ми намагаємось комбінувати музику різних епох та стилів – романтизму, модернізму тощо. Класична музика – найважливіший пункт нашої програми, адже без класики оркестр не може підтримувати ту високу форму, у якій мусить перебувати. Адже якщо оркестр погано виконує Моцарта чи Бетховена, він не зможе добре заграти музику Лятошинського. Тому ми виконуємо все – від Баха до Малера й Шостаковича і сучасних композиторів. Візьміть будь-який буклет нашого оркестру. Ви побачите там плеяду відомих імен – Моцарта, Бетховена, Шумана, Чайковського, Малера, Брукнера, Ріхарда Штрауса, Сібеліуса, Шостаковича, Прокоф’єва, Бартока... Усе це ми виконуємо. Крім того, обов’язковим пуктом кількох програм на рік є музика сучасних українських композиторів. На таких фестивалях, як «Київ Мюзик Фест» чи «Прем’єри сезону», ми виконуємо як цілком нову музику, так і музику вже зрілих авторів. Так, нещодавно ми записали цикл із 5 симфоній Бориса Лятошинського. Перед цим – «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича.
– Це в минулому часі. А в майбутньому?
– На початку вересня ми відкрили сезон. Під час відкриття прозвучала музика двох ювілярів – Ріхарда Штрауса – «Життя героя» – і Яна Сібеліуса – «Скрипковий концерт Ре-мінор», – де солюючу партію виконав талановитий український скрипаль Валерій Соколов, який зараз робить кар’єру в Німеччині. Крім того, відбулася прем’єра нового твору Євгена Станковича «Поема пам’яті Степана Турчака». У цьогорічному сезоні візьмуть участь різні солісти та диригенти та будуть виконані різні програми. Це буде, зокрема, музика Малера, опера Бели Бартока «Замок герцога Синя Борода», яку диригуватиме наш відомий диригент Кирило Карабіц. Із класики прозвучить 4 Симфонія Бетховена, 4-та Симфонія Шумана, навесні – 7-ма Симфонія Брукнера. Майже кожного року ми намагаємося виконувати монументальні «Страсті» Баха. Минулого сезону ми їх виконали всі чотири, а цього сезону виконаємо дві – «Страсті за Матвієм» і «Страсті за Іваном». Крім того, з музики Баха прозвучить ще Меса Сі-мінор у виконанні НСОУ та хорової капели «Думка». У цьогорічному сезоні візьмуть участь відомі солісти. Зокрема, російський піаніст Вадим Руденко, мій друг, що не підтримав Путіна і не підписав листа. Також – Дмитро Ткаченко, блискучий український скрипаль. На щастя, є з ким грати.
– На жаль, сьогодні досить мало людей приходить в концертні зали. Як можна популяризувати класичну музику?
– Може, це й негарно звучить, але академічну музику люблять далеко не всі. Ще за радянських часів далеко не кожен концерт у Київській філармонії був аншлаговий. Це при тому, що вона маленька – там всього 600 місць. Однак проблема не в тому, що класичну музику люблять не всі, а в тому не всі мають змогу її сприйняти, щоб полюбити. Вподобання – це індивідуальна справа кожного, а от рівні можливості доступу до музики повинні мати всі. На жаль, ми, українці, цієї можливості не маємо. Хто має вдома супутникову антену, може дивитись, скажімо, французький канал «Меццо», де цілодобово звучить класична музика. Його український аналог, канал «Культура», транслюють якось дуже дивно, на обмежених частотах, і його дуже важко знайти. Цей канал – малобюджетний. Іншими словами – бідний. Неможливо подивитись навіть той матеріал, який вже раніше зняли, не кажучи вже про якісне оновлення матеріалу. Те ж саме стосується й серйозного кінематографу. Центральні канали пропонують низькопробну жуйку, а люди з вищим рівнем потреб просто не мають змоги подивитись щось інше. Необхідно, щоб були рівні умови доступу. Саме це, на мій погляд, спонукає загал якщо й не полюбити високе мистецтво, то принаймні не відкидати від свого невігластва.
– Як Ви зустріли Революцію Гідності? Чи щось змінилось у Вашому житті після початку Майдану?
– Як і багато інших людей, я був страшенно розчарований першим Майданом й не плекав надій, що щось подібне може знову відбутися в нашій історії. Тому я був просто приголомшений, спостерігаючи мільйонні процесії, які рухалися від Володимирського собору, через бульвар Шевченка й далі на Хрещатик. Зразу зринули в пам’яті слова Павла Тичини: «Я єсть народ, якого Правди сила...». За піднесенням прийшла тривога, пік якої припав на трагічні дні січня і лютого, коли лилася кров... Дивне співпадіння: на Водохреща, коли впали наші перші герої – Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та Роман Сеник – ми виконали 11-ту симфонію Шостаковича, присвячену революційним подіям 1905 року. На Грушевського тоді були барикади, постріли, вибухи, а зовсім поруч, у приміщенні філармонії звучала революційна музика, хоча її виконання ми планували задовго до цих подій. Під час Революції Гідності у нас, музикантів, була навіть своя барикада біля філармонії. Ми її назвали «барикада імені Бетховена», а наші хлопці принесли туди його портрет... Згодом у країну прийшла війна. Ніколи раніше не міг подумати, що читатиму повідомлення, куди мені ховатися з сім’єю під час бомбардувань. Але у майбутнє я дивлюсь з оптимізмом. Хоча це й не такий оптимізм, як у 2005-му році. Тоді була ейфорія, а зараз розумієш, що за всім цим – кров і людські жертви. Сьогодні відповідальність набагато більша, ніж була 10 років тому.
– А, на Вашу думку, справа Майдану завершена?
– Якщо основна ціль Майдану – гідність і достойне життя, то Майдан тільки починається. Потрібно усвідомити, що Україна – єдина, але вона різна. У людей в різних її куточках – різні цінності, особливо в людей старшого покоління. Ми переможемо тільки тоді, коли будемо єдині.
– А чи може мистецтво стати одним із чинників, які об’єднають Україну?
– Не тільки може, але й мусить. «Обніміться, мільйони!», – ці слова Шиллера, покладені на музику Бетховена, звучать зараз актуальніше, ніж будь-коли. Мистецтво й, зокрема, музика – це вищі людські цінності. Я б навіть сказав – це божественні цінності. Це – один із виразів тієї Правди, якій людина покликана служити, і яка, зрештою, подолає зло.
Розмовляв Євген Ланюк
07.11.2014