Печеристі скелі, звивисті катакомби та химерні скупчення кам’яних стовпів – це все залишилося від тих прадавніх часів, коли величезну територію – від несформованого тоді ще Балканського півострова до юних Карпат – наповнювало тепле і мілке Сарматське море. На Прикарпатті дотепер викликають захоплення і подив погризені ерозією скелясті виступи пісковиків, утворені на дні давнього моря, найвідомішими з яких є так звані Скелі Довбуша біля села Бубнище (Івано-Франківщина). Такі кам’яні дивовижі впродовж віків були огорнуті містичними легендами. Утвори на каменях, подібні на закам'янілі відбитки рук чи ніг, на Гуцульщині здавна вважали слідами, залишеними чи то святими, чи то нечистю, чи то якимись легендарними опришками. Одинокі вертикальні шпилясті скелі досі називають "чортовими пальцями", а великі кам’яні брили, покарбовані незрозумілими позначками, відомі як «писані камені». Легенди розповідають про скарби, нібито заховані під такими каменями. Існують повір’я про цілющі властивості води, яка збирається у кам'яних заглибинах ґротів і скель, як-от на Блаженному Камені біля Маняви.
А декілька років тому науковці Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника оголосили про сенсацію: буцімто в Українських Карпатах виявлено рукотворні мегаліти: жертовники та календарно-астрономічні обсерваторії, які начебто входили до одного з найпотужніших у Європі дохристиянських сакральних центрів. Щоправда, великого резонансу у науковому світі таке оголошення івано-франківських науковців не отримало…
Схожі байки щодо рукотворності деяких геологічних пам’яток – не дивина. Скажімо, спраглим до містичних атракцій туристам розповідають про загадкове походження так званого Кам’яного Лісу в Болгарії, розташованого поруч із славнозвісними Золотими Пісками. Щоправда, болгарські екскурсоводи вправно відокремлюють сучасні та давні міфи від науково встановлених фактів про кам’яні дивовижі…
Болгарський «стоунгендж»
Це місце нагадує руїни якогось давно забутого міста або святилища. Тутешні люди називають його просто – Побиті Камені. Кам’яні колони, деякі з яких мають понад 6 метрів заввишки, простяглися довгою та доволі широкою смугою на піщаному пустирі площею приблизно 7 квадратних кілометрів. Більшість із цих стовпів майже круглі чи овальні в перетині, всі вони всередині порожнисті – або пусті, або заповнені піском. Побиті Камені глибоко занурені в піщаний ґрунт (тутешні гіди кажуть, що їхні основи сягають 200 метрів завглибшки). Втім, частина з них тепер повалена тривалою ерозією, природними катаклізмами чи навіть шукачами скарбів, які свого часу вважали кам’яні стовпи рукотворними спорудами зі схованими в них багатствами.
Відомо, що спробу повалити та витягти з піску одну з кам’яних колон зробили донські козаки під час російсько-турецької війни 1828-1829 років. Про цей випадок (як і про дивовижні камені загалом), перебуваючи у Варні, розповів у своїх «Листах із Болгарії» чиновник з особливих доручень російської імператорської армії Віктор Тепляков. Росіянин вперше висловив несміливе припущення про рукотворний характер цих об’єктів, посилаючись на поширену у той час думку, нібито в допотопні часи планету населяли велетні (до речі, велетів стосується також гуцульська легенда про Писаний Камінь біля Верхнього Ясенова, на якому викарбувані нерозгадані досі знаки – реваші – авт.). Але невдовзі Болгарію відвідала експедиція, очолювана британськими вченими В.Гамільтоном і Т.Спратом, які переконливо довели факт природного походження Побитих Каменів.
«Магічне коло»
А проте їхню «рукотворність» дотепер пропагують всілякі містики й езотерики. Вони вважають, що це є одне з так званих «місць сили» планетарного масштабу, і стверджують, що невипадково сюди свого часу приїздила провидиця Ванґа. Мовляв, порожнисті кам’яні стовпи є своєрідними антенами-приймачами енергії космосу, встановленими тут чи то нашими високоцивілізованими предками, чи то представниками позаземних цивілізацій. Саме прихильники містичної теорії походження цих кам’яних колон виклали з тутешніх каменів так зване «магічне коло», яке тепер стало головною атракцією для туристів. Вважається, що у того, хто обійде всі тутешні більш-менш помітні кам’яні фігури, сяде на один із каменів у колі, зануривши ступні ніг у пісок, а потім підійде до трьох центральних стовпців, збудеться його заповітне бажання.
«Камінь Любові»
«Великий Трон»
Загалом на цьому місці близько трьох сотень колон, але тільки окремі з них мають свої назви – як-от «Сім’я» (чотири кам’яні фігури, які позначають подружжя, дитину і собаку), «Великий Трон», «Солдат», «Камінь Любові». Є повір’я, які стосуються окремих каменів. Наприклад, вважають, що той, хто пролізе у вузьку щілину каменя «Великий Трон», очищається від всіх своїх гріхів (мабуть, в цьому ритуалі є якийсь відголосок біблійної притчі про багатія, вушко голки та верблюда). Безгрішними найчастіше виявляються діти, які легко протискаються в кам’яний отвір. Якщо ж заміжня жінка подивиться крізь отвір в одній із повалених колон на потилицю свого чоловіка, то цим гарантовано вбереже його від подружніх зрад.
Місцеві селяни у такі байки практично не вірять. Ще донедавна вони поводилися з каменями по-ґаздівськи, використовуючи їх для фундаментів будинків і господарських споруд. Тепер цю територію охороняють пильніше. Тут спорудили адміністративний корпус заповідника, в якому можна придбати краєзнавчу літературу, сувеніри і внести плату за вхід на територію та послуги екскурсовода. У 2002 році цей об’єкт оголосили національною пам’яткою природи, а центральна група Побитих Каменів вважається охоронюваним резерватом ще від 1937 року.
Треба сказати, що Побиті Камені біля Варни – це лише наймальовничіший шматочок болгарського Кам’яного Лісу, який простягся п’ятикілометровою смугою на території близько 50 квадратних кілометрів між Авренським і Варненським плато. Окрім цього об’єкту, відомо ще 13 скупчень кам’яних стовпів, 7 із яких є досить великими.
І хоча науковці вже не мають сумнівів щодо природного походження Побитих Каменів, але щодо способу їх утворення досі тривають суперечки. Одні дослідники вважають, що стовпи з’явилися під дією ерозії після того, як оголилося кам’янисте дно прадавнього моря. Інші припускають, що порожнисті скам’янілості виникли як вапнякові відкладення на прадавніх велетенських водоростях (подібних до дерев у тропічних лісах), стовбури яких зогнили. За найновішою версією, стовпи утворилися з вапняних решток органічних морських істот, які злиплися довкола витоків газу метану.
Православний монастир з турецькою назвою
Причиною виникнення ще одного природного феномену (і водночас важливої історичної пам’ятки Болгарії) також стало давнє Сарматське море. У вапнякових печерах, які під дією морської води утворилися в тутешніх скелях, серед мальовничої лісової місцевості розташований найвідоміший середньовічний монастир болгарського Причорномор'я під назвою Аладжа (з турецької – «строкатий»). Цю монастирську обитель почали так називати через барвисті розписи, які свого часу прикрашали її стіни. Дотепер фрагменти відреставрованих фресок можна побачити у частково збереженій каплиці монастиря та на стелі однієї з келій. Мистецтвознавці визначили належність автора розписів до Тирновської школи живопису.
Грандіозний розмах, з яким було розбудовано монастир, свідчить про те, що він був потужним осередком чернечого життя. У природніх печерах 40-метрової скелі монахи облаштували головний храм, каплицю, церкву для відспівування (тут дотепер залишився слід від заглиблення, в яке клали труну з тілом покійного ченця), гробівець, кухню, трапезну, чернечі келії та господарські приміщення. Монастир зробили двоярусним, проклавши між поверхами дерев’яні гвинтові сходи. Другий поверх монастиря – природна скельна ніша, в кінці якої розташована монастирська каплиця для буденних богослужінь. До речі, звідси відкривається чудова панорама на морське узбережжя. Мимоволі заздриш ченцям, які могли щодня милуватися такою красою.
До наших днів збереглися шість чернечих келій, колись відокремлених одна від одної та від коридору дерев'яними перегородками. У стінах ще й тепер помітно невеликі ніші, в яких, імовірно, ченці встановлювали ікони або зберігали свої особисті речі.
Перші археологічні дослідження цієї пам’ятки проводили наприкінці XIX століття знамениті болгарські археологи брати Карел і Герман Шкорпили. Дослідники вивчали не лише скельний монастир, але й сусідню групу підземних печер, які вони назвали катакомбами за аналогією з культовими центрами ранніх християн на території Римської імперії. Тут вони виявили гробницю, два вирізьблених на камені хрести й окремі знахідки, датовані IV-VI ст.ст. (фрагменти кераміки, монети імператора Юстиніан I, частини металевого кадила). Ймовірно, болгарські катакомби були заселені в ранню християнську епоху та становили один комплекс зі скельним монастирем. Про існування такого потужного ранньохристиянського центру у IV-VI століттях згадує у своїй хроніці візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний (913–959 рр.).
Свого розквіту монастир Аладжа набув у XII-ХІІІ століттях, за часів Другого Болгарського царства. Тутешні монахи-пустельники були послідовниками ісихазму – містично-аскетичної течії східного християнства, суттю якої було «обоження» людини – її повне єднання з Богом ще під час земного життя. Після завоювання Болгарії турками (в кінці XIV століття) монастир занепав, але був населений аж до кінця XVIII століття.
Макет печерного монастиря в музеї
З 1906 року Аладжа функціонує як музей і туристичний центр. У 1912 році він був оголошений пам'яткою старовини, а в 1957-му – пам'яткою культури національного значення. У 1975-1977 роках поруч із колишнім монастирем спорудили приміщення музею, в якому діє постійна експозиція, присвячена історії скельної обителі, та продаються релігійно-ужиткові сувеніри.
Загадковий вершник на скелі
Ще одна кам’яна дивовижа – об’єкт, занесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО, і від 2008 року, коли було проведене спеціальне опитування, вважається національним символом Болгарії. Йдеться про так званого «Мадарського вершника» – унікальне для Європи рельєфне зображення на скелі, вирізьблене на висоті 23 метри від поверхні землі. Пам’ятка розташована біля села Мадара (в околицях Варни). У дохристиянські часи тут було велике фракійське святилище, а згодом неподалік постали перші болгарські столиці Плиска і Преслав.
Від часу появи рельєфу минуло вже більше тисячі років, тож зображення потьмяніло і стерлося. Для того, щоби роздивитися його, тепер треба піднятися стрімкими сходами на плато. При доброму освітленні можна зауважити не лише фігуру вершника зі списом у руці, але й переможеного ним лева, який тримає в зубах змію. Поруч із людиною на коні, зображеними в натуральну величину (розмір рельєфу – приблизно 3х2 метри), можна розгледіти фігуру собаки, який біжить трохи позаду, й орла, що летить дещо попереду. Дослідники, які вивчали пам’ятку, виявили також кілька написів давньогрецькою мовою.
Характер і композиція зображення та написи навколо нього дозволили науковцям стверджувати, що цим рельєфом позначено тріумфальну подію котрогось із правителів Першого Болгарського царства. Можливо, в такий спосіб було ознаменовано тріумф болгарського хана Тервела у VIII столітті, коли він підтримав візантійського імператора Юстиніана, допоміг йому повернутися на трон й дістав за це титул базілевся (тобто короля). Болгарія також отримала територіальні надбання на південь від Балканських гір, а Візантія зобов’язалася щорічно платити данину.
За іншою гіпотезою, «Мадарський вершник» з’явився за часів хана Омуртага, який переслідував християн і відновив на цьому місці великий релігійний комплекс, де приносили жертви давнім фракійським божествам (від тих часів тут залишилася печера, відома нині як «ґрот Німфи»). Під час археологічних розкопок тут виявлено деякі ритуальні предмети та фігурки ідолів. До речі, зображення так званого «фракійського вершника» Героя, який був одним із головних об’єктів поклоніння, дуже подібне на рельєф біля села Мадара. Зрештою, Тенгрі – верховного бога тюркських народів, до яких належали протоболгари, також зображували у вигляді вершника.
"Ґрот німфи"
Хоч би там як, загадковий «Мадарський вершник», вже не будучи ні символом військового тріумфу, ні об’єктом культу, досі збирає до себе тисячі відвідувачів як унікальна туристична приваба – єдиний у Європі наскельний рельєф такого розміру часів раннього середньовіччя.
05.11.2014