Якщо державам знову дозволять відкушувати території їхніх сусідів, це може потрясти континент
Той, хто народився у Львові в 1914 р., помер у 1992 р. і ніколи не виїздив зі свого міста, продовж свого життя жив у п’яти (шести: плюс ЗУНР - Z) різних країнах. У 1914 р. Львів, який тоді називався Лемберг, входив до складу Австро-Угорської імперії; у 1919 р. він входив до складу Польщі і називався Львув; у 1941 р. він був окупований німцями; після 1945 місто приєднали до Радянського Союзу; відтак у 1991 р. воно стало частиною України, яка щойно стала незалежною.
Більшість цих змін супроводжувалася війною і кровопролиттям. Тож коли минулого тижня з’явилась інформація, що кілька років тому російський президент Владімір Путін запропонував Дональдові Туску, тодішньому прем’єр-міністру Польщі, знову розділити Україну – при цьому Росії мали відійти східні території, а Польщі Львів та інші частини західної України - здійнялася буча. Деталі розмови Путіна і Туска – якщо вона справді колись мала місце – притьмом окутали туманом заперечень і пояснень з усіх боків. Однак переполох через ідею розділити Україну не стихав. Тому що він виявив існуючий в Європі глибокий і виправданий страх, що національні кордони знову можуть переноситися по цілому континенту – з усіма небезпеками, які це може за собою потягнути. Поділ України на частини в певному сенсі вже почався: коли Росія цього року силоміць, але в основному безкровно анексувала Крим. Відтоді вже загинули тисячі у боях на східних теренах України, частина з яких зараз контролюється підтримуваними Росією сепаратистами. Попри те, що в Україні цієї неділі проводилися вибори, мешканці окупованих територій не змогли проголосувати.
В ЄУ є впливові голоси, які тепер переконують українців «прийняти дійсність». Замість того, аби вести виснажливу і програшну війну за те, щоби повернути увесь схід – і потім бути змушеними відбудовувати його спустошені міста, - вони радять зосередитися на тому, аби зробити успішною значно більшу частину країни, яка залишається під їхнім контролем. Вони можуть заперечувати законність російського контролю. Та вони повинні прийняти дійсність.
Це «реалістична» аргументація на користь розділу. Та є ще інші впливові голоси, які вважають, що навіть мовчазне прийняття того, що кордони в Європі можуть знову змінюватися із застосуванням військової сили, було б фатальною помилкою. Карл Більдт, який щойно покинув пост міністра закордонних справ Швеції, виклав це прямо: «Усі кордони Європи тією чи іншою мірою накреслені кров’ю, пролитою впродовж століть жорстоких конфліктів». Він вважає, що дозволити змінити ці кордони стало би запрошенням «до початку нового кровопролиття».
Найбільш очевидним ризиком є те, що російський уряд може застосувати той самий аргумент, яким він скористався для виправдання анексії Криму – що ці землі є історично і культурно російськими, - і використати його, щоб виправдати захоплення майже четвертої частини України, яку тепер Кремль зазвичай називає «Новороссія». Ця частина країни включає в себе всі українські берегові лінії, і її втрата насправді скалічила би Україну як державу.
Якщо поділ України на частини почався насправді, до нього можуть захотіти долучитися інші. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, про якого в деяких інших європейських столицях говорять як про «балканського міні-Путіна», дав зрозуміти, що вважає трагедією те, що після першої світової війни Угорщина втратила дві третини своїх земель. Частини історичної Угорщини нині знаходяться в кордонах України – а також Словаччини, Сербії та Румунії. Якщо Україна справді почне розпадатися на шматки, то навіть дехто з поляків може спокуситися ідеєю повернути Львів.
Німецький уряд, попри те, що йому часто закидають м’яке ставлення до Росії, є особливо категоричним у своїх доводах, що усім розмовам про зміну кордонів всередині Європи слід покласти край. У 1970 р. Німеччина сама відмовилася від усіх претензій на землі, якими вона поступилася Польщі і Росії після другої світової війни. Деякі з цих регіонів були як мінімум такими ж важливими для німецької культури, яким є Крим для Росії. Наприклад, зона, яка зараз є Калінінградською областю Росії, колись була Кенігсбергом, столицею Пруссії і отчим домом великого німецького філософа Іммануїла Канта.
Саме Кант доводив, що про моральність дії можна судити по тому, що відбудеться, коли вона стане «універсальним законом». Чи іншими словами: «Що буде, якщо всі так робитимуть?» Цей принцип пояснює, чому на перший погляд прагматичне прийняття російської анексії частини України містить в собі стільки небезпек. Якщо Європа знову дозволить країнам почати відкушувати території своїх сусідів – на історичних чи етнічних підґрунтях, - цей процес може потрясти континент. Росіяни стверджують, що насправді Захід почав цей небезпечний процес, коли НАТО втрутилось у війну в Косово 1999 р., і коли в подальшому у 2008 р. Косово було визнане незалежною державою. Цей процес продовжує спричиняти дискусії, навіть всередині ЄУ. Та Косово – на відміну від Криму – не було приєднане до сусідньої держави. Це була провінція колишньої Югославії, яка добивалася незалежності. По завершенні цього процесу кордони між Сербією і Косово залишилися незмінними. А ще війна у Косово відбувалася в контексті багаторічних бойових дій, які розпочалися після розвалу Югославії.
Утім, Балканські війни 1990-х років у певному сенсі стосуються України. Вони показують, скільки крові може пролитися, як тільки європейські кордони почнуть руйнуватися.
Gideon Rachman
Ukraine, Russia and Europe’s bloody borders
The Financial Times, 27.10.2014
Зреферувала Галина Грабовська