У армійському радянському фольклорі неймовірну популярність мала така фраза, яку обов'язково якимось чином та й вживали в оформленні розкішних альбомів, з якими йшли на демобілізацію: армія – це вирвані сторінки у книзі життя на найцікавішому місці. Як то завжди у фольклорі – суцільне кокетування. Бо переважна більшість тих солдатів вже ніколи не мали нічого цікавішого впродовж подальшого свого життя. Однак згадуючи ті роки, дійсно домінують не якісь чисельні пригоди, а відчуття позачасовості і нескінченності. Можна багато розповідати про те, що було, але ніяк не передати того, як плине час. Густина нічогості тривання визначальніша від всього іншого.
І власне це є найбільшою безпомічністю культури. Культура адже є передаванням досвіду. Його плеканням і пачкуванням. І раптом розумієш, що у подарункову пачку щось дуже важливе не вміщається.
Можеш робити тексти, картини, інсталяції, екскурсії і дослідження, можеш робити музику, яка – хоч-не-хоч – є безпосереднім викладом часу. І все ж. Культура як навала заламується, коли йдеться про спроби передачі відчуття тривання.
Неможливо порозумітися. Неможливо сприймати феномени більш-менш адекватно, коли сам досвід тривання є значно іншим. І оце якраз підважує гладкість допасування поколінь.
Певний час – після старту нашого неоднорідного покоління – було очевидним, як щороку до адептів нашої метамови долучаються молоді люди, яким той дискурс був близьким за часом, був відкриттям, був саме тим, чого очікувалося і сподівалося.
Не знати – добре це, чи ні, але така органічна мобілізація розтягнулася майже на тридцять років. Все нові і новіші, котрі розуміли часовий контекст.
А потім почалося певне непорозуміння. Нові – якщо вони тільки не були закохані у вже стару культуру – перестали тямити. І не тому, що не пам'ятали дитинства, не тому, що не знали найновішої історії.
Все було значно природнішим, фізіологічнішим. Все зашпорталося на тому камені часу, якого не спіймати, він надто важкий, коли перекидуєш з рук у руки. Прийшли покоління, які попросту ще не можуть збагнути найсакральнішого: як це так – бути, просто бути так довго. Прожитий час не вдається передати, немов консерву. І це є головною слабістю культури.
Як передати плин часу, повторюваність пригод, зношування тіла і мозку, важливу одноманітність слів, фраз, що вживалися тисячі разів. Як не соромитися цих повторів. Як вишукувати щоразу щось таке, чого, здається, ще не було. Як це наважитися розмістити у систематичних рядах культури.
І як можна втовкмачити цілком молодим, що невдовзі вони – якщо пощастить – будуть старими. Що тривання буття можливо зрозуміти лише після власного тривання.
Що таке двадцять років неволі, що таке чотири роки боїв, що таке місяці голоду, що таке години напруженого страху, що таке третина життя снів, що таке доба перемерзлості? І що таке три хвилини під водою…
Недаремно кажуть – маємо час. Всіляко можна розуміти. Найвагомішим із тих потрактувань є одне: про час неможливо розповісти, тому він остаточно наш.
І це є тим, що перетворює поглинання культури на особисте продукування.
12.06.2025