Ті, хто хочуть врятувати капіталізм, мусять занотувати собі аналогії з російською революцією 1917 року
Століття російської революції й десятиліття початку світової фінансової кризи — два ювілеї, які ми відзначаємо в цьому році — мають набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд.
Самоочевидно, що обидві події знаменні. Жовтнева революція почала диктатуру, яка нависла над 20-м століттям, конкуруючи в домінуванні з — у першій половині — фашизмом та — в цілому сторіччі — з демократичним ринковим лібералізмом. Світова ж криза цю фінансову модель, що здобула перемогу в холодній війні, струсонула до самих основ.
Псевдокомунізм, що склався у країнах радянського блоку до 1980-х років, впав під вагою власних економічних і політичних суперечностей. За політичними потрясіннями останнього року ми спостерігаємо, чи не спіткає та ж доля економіку вільного ринку.
Але ця подібність глибша, ніж просто історичний масштаб двох подій. За своєю суттю поточні загрози для демократичного ринкового лібералізму є такими ж, що згубили його суперника.
Комунізм завалився через брехню двох типів. Перша брехня — це зрада мрії, колись так атракційної для мільйонів: про суспільство рівності, солідарності та самореалізації через спільну мету. Віра в цю мрію навіть у самому серці комуністичного світу проіснувала довше можливо виправданих термінів — і ще довше на Заході. Зрештою реальність зруйнувала її.
Друга брехня — економічна система, заснована на обмані та власних ілюзіях. Тепер вже майже забули, але протягом значної частини XX століття йшла реальна дискусія про те, яка модель розподілу ресурсів є ефективнішою: централізоване планування чи децентралізований ринок. Аргументи на користь державного контролю за засобами виробництва полягали в тому, що тільки планування може подолати марнотратство ресурсів через масове безробіття і періодичні спади попиту, що спричиняють рецесії.
На практиці, звичайно ж, планова економіка була жахливою і у виробництві, і у розподілі потрібних громадянам товарів. Але замість виправлятися, планова економіка перетворила план у велику брехню, навколо якої мали вибудовуватися всі публічні переконання, навіть якщо приватно люди знали краще. "Ви робите вигляд, що нам платите, — а ми робимо вигляд, що працюємо", — це був популярний від Ростока до Владивостока жарт, але він відображав реальність.
Занадто пізно інтелектуали консенсусно підтримали інсайд Фрідріха фон Гаєка про те, що гнучкі ринкові ціни містять в собі більше інформації, ніж централізовано може зібрати будь-яка планова економіка, і тому дисперсні рішення є ефективнішими, ніж державні.
Розуміння цього має велике значення в поясненні зростаючого до кінця холодної війни розриву в добробуті країн капіталістичного а комуністичного таборів. Однак світова фінансова криза жорстко розбила будь-які ілюзії, що західний фінансовий капіталізм є найкращим способом організувати економіку.
Гаєкове одкровення про ціновий механізм не є помилковим, але є неповним. Ринкові ціни на товари та послуги дійсно значно ефективніший інформаційний інструмент за будь-який централізований план. Але криза показала, що такого не можна сказати про ціну активів.
Якщо п'ятирічний план був великою брехнею радянського блоку, то велика брехня капіталізму полягає в тому, що ринкова ціна фінансових та інших активів точно відображає їх презентовану цінність.
Те, що сталося десять років тому, було жахливим усвідомленням: накопичені за попередні роки буму фінансові вимоги є безсенсовними, заявленого ними майбутнього економічного виробництва недостатньо, щоб задовольнити ці вимоги в повному обсязі.
Коротше: багатства — котрого, як люди думали, вони мають — в дійсності не існує. Коли достатня кількість людей побачила, що їх сприйняття свого багатства не відповідає дійсності, система розвалилася. Дезорієнтація й недовіра, що настали і на ринку, і в політиці, було власне тим, чого можна очікувати, коли мільйони людей усвідомлюють, що живуть в брехні.
Одна брехня породила іншу, ринковий лібералізм також зрадив обіцяну мрію. Західні економіки нині є значно біднішими очікуваних з передкризових трендів. Криза та її наслідки залишили — особливо молодим — мало підстав сподіватися на ті ж можливості процвітання, що були в їхніх батьків і дідів.
Ті, хто хоче знову процвітання ліберально-демократичного капіталізму, мають засвоїти два уроки з цього порівняння.
По-перше, соціальна система може переживати розчарування протягом тривалого часу. Комунізм (а нині і капіталізм) продемонстрував, що деяким суспільним групам обіцянки було порушено ще за кілька десятиліть до кризи. Але коли люди більше не можуть розраховувати на адекватні засоби існування, їх підтримка системи падає. І все ж найбільш стійкі суспільства ті, що знають правду про себе. Наслідком брехні є крихкість. Ринковий лібералізм у небезпеці, бо його фінансова система дозволила собі обман, зовсім не рахуючись з втратами, навіть коли вони вже були незаперечними.
І ліві, і праві популісти продають ностальгію за розквітом змішаної економіки. Вони праві в тому, що суперечку між плановою і вільною економікою можна вирішити об'єднанням обох моделей. Найбільшою наукою з цього суперництва є, що будь-яка соціально-економічна система має бути нефальшивою — не тільки чесною, а й правдивою. Популісти ж занадто некваліфіковані, щоб забезпечити такий радикалізм.
Martin Sandbu
From Lenin to Lehman — the big lies
Financial Times, 15.08.2017
Зреферував О.Д.