В міру того як Пекін посувається на захід, Атлантичне століття поступається місцем новому Євразійському століттю.
Серед недооцінених подій цього року було відкриття нового залізничного вантажного маршруту. На початку січня з Іу, що в провінції Чжецзян, вийшов локомотив на чолі поїзда з китайською мануфактурою. Через 18 днів і через сім країн, подолавши 7,5 тисяч миль [12 тис. км] він прибув на товарне депо на східній околиці Лондона. Доцільність цієї недавньої реінкарнації давніх шовкових маршрутів виходить за межі економіки. Економіка тут не лічиться. Подоланий маршрут був заявою про геополітичні інтенції Китаю.
Правду кажучи, для реалізації поїздки знадобилося кілька поїздів. Контейнери мусіли кілька разів перевантажуватися через різні стандарти колії, а вкінці ще раз, перед останньою ділянкою тунелю під Ла-Маншем. Неясно, як часто будуть ходити поїзди, хоча оператор каже, що він пропонує послугу значно швидшу, ніж морем, і значно дешевшу, ніж повітрям. Виглядає, що на початках трафік буде раз в місяць. Подібні маршрути вже певний час тому відкрили до таких континентальних міст, як Гамбург і Мадрид. Але Лондон є ягідкою на торті.
Поїзди, що прямують вздовж древнього Шовкового шляху через Центральну Азію, Росію, Білорусь і Польщу, в Західній Європі навряд чи матимуть вирішальний вплив на існуючу модель торгівлі. Важливий психологічний ефект: залізнична мережа скорочує відстань між Азією і Європою. І тут криється великий задум китайського Сі Цзіньпіна. Цей голова КНР прагне знищити кордони між двома континентами і зблизити багаті країни Європи з Китаєм.
В типології міжнародної політики XX століття прийнято умовно окреслювати як Атлантичне століття. Продовжуючи цю лінію, XXI століття буде століттям Тихого океану. Минуле століття бачило, як багатство і влада зосереджувалися в прибережних країнах Північної Атлантики, оскільки Європа і США контактували через цей океан. Але останнім часом процвітання і влада зміщуються на схід і південь. Вираз «тихоокеанське століття», видається, відображає процес підйому Китаю.
Але тільки частково. Народно-визвольна армія, щоправда, будує військові бази на штучних островах в Південно-Китайському морі, щоб розширити свою морську сферу досяжності в західній частині Тихого океану; і не виключено, що Китай та США можуть зіткнутися в цих водах. Але така напруженість неправильно відображає амбіції Пекіна. Він дивиться на захід, а не на схід.
Велика гра Сі криється в його ідеї «Один пояс і один шлях» — відтворення морських і наземних маршрутів, що визначали попередню епоху глобалізації. Дивлячись у майбутнє, Китай уявляє собі епоху, коли велика сухопутна маса Євразії стає життєво важливим пунктом глобальної влади. І вгадайте, хто стане основним євразійським гравцем?
Збігнєв Бжезінський, колишній радник з національної безпеки президента Джиммі Картера, який до своєї смерті цього року був найпроникливішим стратегічним мислителем Вашингтону, давно зрозумів значення того, що він назвав «осьовим суперконтинентом». «Держава, яка домінуватиме в Євразії, – писав він ще в 1997 р., – буде чинити вирішальний вплив на два з трьох найпродуктивніших реґіонів світу – Західну Європу та Східну Азію... Процеси розподілу сили на Євразійському континенті будуть мати вирішальне значення для глобального лідерства та історичної спадщини США».
Неважко зрозуміти занепокоєння Бжезінського. На Євразію припадає більш як третина усієї земної поверхні і близько 70% населення планети, а її історичний поділ на два континенти більше пов'язаний з культурою і традицією, аніж з якимись фізичними кордонами. Саме тут розміщені основні джерела енергії та інших природних ресурсів.
В проекті «Один пояс і один шлях» деякі спостерігачі плутають різні цілі – часом економічні, часом стратегічні. Так, китайська залізниця через М'янму забезпечує маршрут до моря в обхід відомого вузького місця – Малаккської протоки. Новий порт в Пакистані забезпечує прямий доступ до Індійського океану і Персидської затоки. Гігантські інфраструктурні проекти в Центральній Азії та Африці покликані вивільнити надмірний виробничий потенціал Китаю та забезпечити джерела сировини. Пекін прагне нових каналів інвестицій, щоб розширити свою присутність в Європі.
Деякі з цих проектів більш успішні, деякі — менш: недавній звіт Джеймса Кинґа в FT вказує на проблематичність спроб Пекіна експортувати високошвидкісні поїзди. Видається, що краще їздити поїздами, аніж будувати нові залізниці в інших країнах. Не всюди Пекін може розраховувати на свій власний шлях. В якийсь момент Москва втомиться від свого місця значно молодшого партнера в китайсько-російській осі. Нелегко буде відсунутий вбік і Індію, яка ревниво спостерігає, як Китай формує шлях через Євразію.
Однак ціле буде більше за суму його частин. «Один пояс і один шлях» – це шлях Китаю до домінування в Євразії. І боги прихильно дивляться на китайського лідера. Войовничий ізоляціонізм, який Білий дім Дональда Трампа вважає своєю зовнішньою політикою, розв'язує Пекіну руки.
Занепокоєння Бжезінського полягало в тому, що без стратегії просування своїх власних інтересів шляхом балансування альянсів США віддадуть Євразію іншим і, в підсумку, залишаться великою державою тільки своєї власної півкулі. Геополітичні калькуляції такого плану не цікавлять Трампів Білий дім. Пекін аж не вірить в свою удачу. Поки США відступають, Китай проявляє свою присутність. Абсолютно несподівано євразійське століття дає певний шанс для цього.
Philip Stephens
A train that proclaims China’s global ambition
Financial Times 20.07.2017
Зреферував О.Д.