Наша «Лють»

Цього тижня в прокат має вийти голлівудський фільм «Лють» про війну американців  з німецькими нацистами в 1945-му. Але його контекст і настрої настільки точно співвідносяться з реаліями України 2014-го, що «Лють» без жодних сумнівів можна було б рекламувати як кіно про «війну українців з російськими фашистами».

Звісно, формально багато фільмів можна в такий спосіб притягти за вуха до будь-якої теми і навіть довести правильність такого підходу. Втім, якщо це робить одна людина – це може бути лише її особиста думка. А якщо таких людей двоє, троє, десятеро? Гадаю, на прес-показі за десять днів до старту фільму всі без винятку глядачі переповненого залу київського кінотеатру «Сінема Сіті» однозначно були думками не в Німеччині, де відбуваються події фільму, а в Донбасі, де воюють з російською навалою наші хлопці.

Навряд чи американська компанія  Columbia Pictures розраховувала попасти своїм фільмом в больову точку української сучасності – протистояння агресії Росії на Сході та Півдні України. Гадаю, і режисер та сценарист «Люті» Девід Ейер про це не думав – ні коли писав сценарій у себе вдома в Лос-Анджелесі, згадуючи розповіді свого діда, учасника Другої Світової, ні коли ставив фільм в районі Оксфордшіра, Англія. Це вийшло випадково, ситуаційно… Тим не менше, втрафив точно.

«Лють» є такою собі другою серією «Спасіння рядового Райана», його ідейним «молодшим братом». Тільки якщо в «… Райані» американці лише висадились в Нормандії, то в «Люті» вони вже добрались до Берліну. Інших відмінностей в конструкції сценарію немає. Драматургія образів героїв – стандартизована, кожний з п’ятірки головних персонажів – виконавець певної структурної та ідейної ролі, котра робиться для віддзеркалення настроїв не так тогочасних, як сьогоднішніх, чи з вірою у Бога, чи в людські закони. Головний герой Дон (Бред Пітт) – жорсткий, але справедливий «батько» танку, за допомогою якого команда і сам сценарій пересувається від початку фільму до фіналу. Його помічник – Бойд (Шіа ЛаБеф) – святоша в мундирі солдата. Механік (Джон Бернтал) – протилежність святоші – злий, малокультурний, типовий солдафон. Водій – Тріні (Майкл Пена) – мексиканець, тож його участь у фільмі зрозуміла з огляду на кон’юнктуру мультинаціональної політкоректності Голлівуду. І нарешті «салабон» – Норман (Логан Лерман) – антипод героя Пітта: «чиста сторінка», випадковий на війні хлопець з вмінням вибивати на друкарській машинці 60 слів за хвилину, але без вміння вбивати живих людей, нехай і ворогів. Ця п’ятірка – як чотири мушкетери, – всі різні, але війна об’єднує їх, мов сім’я. «Один за всіх і всі – за одного!» – знамените мушкетерське гасло цілком могло б стати девізом героїв «Люті», які, відповідно до іміджу «справжнього американця», «своїх» за жодних обставин не кидають.

Втім, стандартизація героїв навряд чи може бути мінусом фільму: по-перше, це професіоналізм – зібрати переконливий «пазл», який є певним символом суспільства. А, по-друге, за рахунок типових образів автори фільму легко вводять глядача у гру «ототожнення з персонажами фільму». Хоча для українців ці «ігри» у вживання в образи героїв «Люті» не потрібні – ми щодня в своїй реальності стикаємось з реальними боями, реальними щоденними смертями на війні і реальною необхідністю ховати загиблих. Тому нам так легко зануритись в «люту» атмосферу кінореальності і відчути її буквально всіма нервовими закінченнями. Коли читаєш, чуєш, бачиш, знаєш, як катують сепаратисти наших полонених, цілком зрозуміла лють героя Пітта, котрий жорстко і безжально вбиває нацистів. Цим – відсутністю сентиментів у натуралістичних сценах вбивствах і загальному домінуванні теми насильства – режисер «Люті» додає собі балів. Бо не намагається зрівняти гострі кути, завдяки чому можна було б залагодити питання в отриманні меншого вікового обмеження, ніж «16+», і таким чином отримати більше грошей в прокаті.

Лють у фільмі «Лють» дуже природна, людська. Герої розстрілюють полоненого СС-івця безжально, бо так зробив би будь-хто, хто знав і бачив, що робили СС-івці. Вони розстрілюють іншого полоненого, бо гальм у них, після десятків і сотень вбитих побратимів, вже немає. Але на екрані наша «печерна» – око за око – натура, показана з натуралізмом і без кордонів, мала б сатанинський вигляд і таке ж значення. Саме тому у фільм введений персонаж «святоші» – віруючого християнина з моральними і релігійними цінностями, як антитезу пекельній реальності, як певний праобраз Христа, принаймні символ його запорвідей. «Святоша» не в силі зупинити потік агресії членів своєї команди, але він принаймні озвучує інші способи існування на війні.

В одному з містечок герої Пітта і Лермана, «батько» танку і «синок», заходять до однієї з квартир.  Там трусяться від страху двоє німецьких жінок. Одну з них «батько» «пропонує» «сину» зі словами «інакше я з нею піду». І у двох «молодят», як це не дивно, все добре виходить… Дика для мирного часу ситуація є максимально «чемною» як на військові часи, коли озвірілі люди намагаються повернутися до людяності, пригадуючи лише часточку свого модифікованого війною єства. Американський хлопець навіть захоплюється німкенею, хоче обмінятися з нею адресами. Але не встигає – нацисти обстрілюють житловий будинок. Солдатів не зачепило, а двійко мирних жінок загинуло. Знайомо?

…Американський танк «Шерман», використаний у фільмі, як зазначено титрами на початку, був поганенько зроблений і мав значно слабшу боєздатність за німецькі танки. Через що в танковій армії США були шалені втрати у живій силі та техніці. «Лють» демонструє єдине, чим можна замінити слабке матеріальне – силу духу. І знову знайоме... Команда танку – це зброя, злагодженість, одностайність і професіоналізм якої здатні зробити те, що відбувається у фіналі, коли підбитий танк, стоячи на одному місці, воює з кількома сотнями СС-івського батальйону. І, зважаючи на втрати з ворожої сторони, ціною життів екіпажу виграє. В це слабо віриш – в таку значну кількість знищених нацистів, – але подібних випадків за Другої Світової було чимало. Наприклад, бій 1943 року біля села Новий Загорів на Волині: тоді 44 воїни УПА, оточені в Загорівському монастирі, 5 днів протистояли війську в 700 осіб – німців і росіян-власівців, і знищили до 100 ворогів. Але якщо не йти так далеко, відразу спливають в пам’яті ближчі в часі події – 22 серпня, Іловайськ, коли командир Т-64 молодший лейтенант Сергій Ісаєв з 17-ї танкової бригади врятував своїм танком багато наших бійців. І навіть маючи пошкоджений досилач танкової гармати, примудрився її заряджати. А 25 серпня той же ж Ісаєв пересів у танк полковника Євгена Сидоренка, начальника бронетанкового управління оперативного командування «Південь», і на захопленому російському Т-72Б-3 вони організували прорив, проїхавши 22 кілометри від іловайського котла.

Фільм «Лють» буквально візуалізує те, про що ми читаємо щодня в стрічках новин. Замість обличчя Пітта хтось точно побачить Ісаєва чи Сидоренка, замість водія-«мексиканця» – Євгена Мартинюка, а замість навідника-«святоші» – Ігоря Іванченка. У нас це й так вже стоїть перед очима, «Лють» лише навела різкість, актуалізуючись до ідеального попадання в час, в ситуацію, в емоцію.

Отже, високомайстерно зроблений фільм – за всіма відомими професійними стандартами Голівуду, – може мати успіх в світіовому прокаті саме через свою якість. І через присутність в кадрі крутого Пітта і милого Лермана. І ще, безумовно, через ефектні військові – танкові! – бої, коли гра «в танчики», на якій масово  залипають в компах наші і не наші чоловіки (і жінки часом), набуває реальності «плоті і крові». Успіх «Люті» в Україні забезпечений, бо фільм сприйматимуть через призму нашої війни і вторгнення російських фашистів на наш Схід. Бо ця «Лють» – наша.