Петра Могуна зсадили з воза, повели в хату. Там невістка з дочкою Наталкою допомогли його старечим ногам доплутатись до постелі. 85-річний дідок, усівшись, чекав, поки зійдуться всі до столу снідати.
Вже 15 років не бачили діда Могуна в селі. Він вже зарікся, що за хатні пороги винесуть його тільки в домовині. Але не вгадав. Прийшло 22 жовтня — дід ожив. Його причепурила улюблениця, внучка Наталка і вся сім'я: два сини, шестеро внуків, наче весільним возом, поїхала до місцевого кооперативу "Сила" — на виборчу дільницю.
Дорогою дід говорив: — Наша Україна пам'ятала тільки один великий день: знесення панщини Це було в 1848 році. Але тоді чорт узяв саму тільки панщину, проте панів лишив нам на цілих 90 років. І тільки тепер Червона Армія вигнала всіх поміщиків на віки вічні.
Поснідали, не розходяться. Дід покликав Наталчиного хлопця, питає:
— Чого народ тепер чекає, Михасю?
— Сталінської Конституції, — відповів той. — Бо в ній сказано, що земля належить тим, хто її обробляє своїми руками, і — хто не працює, той не їсть.
— То правда, синку, — відповів дід. — Увірвалось панам, їх посіпакам "стшельцам". Наші бідняки і середняки уже дістали грунт, реманент і корів з поміщицького фільварку.
Наталчині очі сміялися, дивлячись на Михася, який пильно стежив за кожним рухом діда. А дід учив свого внука. Він розповідав йому, як боролося село за народного посла. Дід ненавидів польську шляхту; вони скасували і громадські, і сеймові вибори.
— Пани, — говорив він, — придумали якісь "лісти".
Приїде пoліцей, обступлять його поміщицькі дворяки, "стшельци", побазікають між собою і поліцай оповіщає: "Пройшов наш лист". Вичитує, хто засяде в сільській владі, а хто обраний у посли.
Голосування було явне, на твоє слово ждали, наче чорт на душу. Назвав ти народного, а не панського кандидата — вже записали тебе в сімох листках. Пан не дасть тобі з лісу дров, не прийме корови на пасовисько, не прийме на роботу. Жандарм накладе кару за непривязаного собаку, за невичищену криницю. Урядник притисне за податки.
— Та ви ж і рану дістали на одних виборах — пригадує Наталка.
— Я тільки рану, а скільки ж то виборців на смерть позарубували улани, скільки піхотинці постріляли! Не хочу й згадувати. Не те, що теперішні вибори. Михасю, які вони є ці вибори?
— Найдемократичніші! — швидко відповідає внук.
— Не вимовлю цього слова, але знаю вже, як вони відбуваються: нема поміщика, нема жандармів. Довкола свої люди. Комісія чемна, привітно зазначає в паперах, що ти з'явився до виборів, дає тобі виборчу картку. Я неписьменний, Наталка допомогла мені. Тоді я вкинув листок до урни.
— То вже? — питаю комісію, що при урні, та оглядаюся.
— Вже, — відповіли мені. Обидва прощаються, виявляючи пошану до старого.
— Спасибі за вільні вибори! — крикнув би я так, щоб аж Сталін почув. Але ж не крикнути тут, де така урочистість, така чудова тиша, тому тільки подивився ще раз на його портрет.
[Червона Україна]
26.10.1939