Модестови Сосенкови.
Тай не спить ся Серафині. Ноги мліють, світ крутить ся, а вона не йде спочати; тихо вікно одхиляє і чоло на руку клонить.
"Роса траву, квіт освіжить, дощик з зіля пил сполоче, жару зміня холодна ніч...
Тільки душа не спочине. Тут ранених зносять, звозять. Хоч закриєш на сон очі, хоч затулиш на ніч уха, чуєш стогін, бачиш рани покаліченних, слабих..."
Зійшов місяць тай ударив білим світом по дахах. Вся Вільшина мерехтить кучеравим верховіттям, а од неї шлях звиваєсь понад срібний Стрий лугами; сльови його поливали і спливав од крови той шлях далекий до Мединич.
При ограді голоси: плач і скарги. Зпід Мединич людий гонять — каменистий шлях верстати. Стежки, нетри, чагарники людом вкриті озвали ся голосінням. Відтам ворог напирає, відси Німець проганяє, а по селах збиткуєть ся не Татарва — Мадярщина.
При ограді скарги, плач. Кров у жилах застиває, серце вяне.
В Серафини виринає перед очи рідна хата, стара мати... і мутить ся в голові. Вікно скоро зачиняє, знак хреста кладе на себе, іде з салі тай до салі, іде хорих обійти.
*
Прийомна саля в шпиталі; в шафці й на столику ліки й струменти, на більшому столі папери і записні книги. Асистент-лікар, сестра Серафина, 4 ранені жовніри.
Лікар: Мадяр ембер?
Ранений: Іґен керем.
Лікар: Ембер, справді! я се знав: коли куля ранить в плечі, то се ембер мусить бути... Серафино, тільки рану перемити й на збірну піде станицю. Його капелю мені дайте, я до полку ще донесу.
Серафина: Пане, кождий хоче жити.
Лікар: Ваша правда, але війна, а він ембер...
Серафина: Його кличуть під примусом, добровільно він не йшов.
Лікар: Ох, як мало ви тямите; се й не ваше діло. (До другого хорого) Рана в грудях — то Хорват.
Ранений: Так, пане докторе.
Лікар: Кров за Німців проливати — то Славяни. Хиба ворог як побідить, тоді волі і для нас може лишить ся ще трохи, бо самим її добути — то не ми: під чужими хоругвами — наше поле. (До Серафини). А хто добрий — в того очі завязані. Без розбору.
Серафина: Я не добра, але добрість, пане мій, як правдива — все сліпа.
Лікар: Я вам раджу поїхати, розвідати на селі як там "ембер" погуляв.
Санітет: (входить звертаєть ся до лікаря) Шеф чекає, хорий вже на столі, хочуть вже оперувати.
Лікар: Ще тих два...
Серафина: У кімнаті. Та кілько їх за дверми?!
Лікар: Я крізь двері ще не бачу. Займіть ся ви двома тими (на Хорвата). Тут лещата заложимо (читає записку другого раненого) Гонвед інфантерист Іштван Дєрдєй (заглянув під обшевку) Сего драба нагонити, се герой такий, що кулю в плечах носить. І то не ворожу кулю, а німецьку.
Серафина: Вже вас кличуть, а який ще ряд ранених.
Лікар: В мене дві руці, сестро Серафино.
Серафина: І під вікнами ранені. Трясуть ся під ними ноги, а їх очі! їх очі завмерли, застили од болю.
Лікар: Буду їх на стриху класти, або в пивницях, бо в кімнатах — нема місця.
Серафина: (виглядає крізь вікно) Се ті самі, що сіяли смерть і страх, а самі бояли ся? ті, що кидали стрільна всякого рода і кричали: "гypa! гypa!?" А тут вони, які тихі, які покірні.... їх очі не мають земського блеску, бо бачили вже смерть... Круг бажань їх затіснив ся: вийти відси! Мов старі живуть вони — споминами. Серця їх туга сповняє й непевність.
Я вам служу, нещасливим. Не пірвали ви за збрую, вас пігнали, вам казали убивати, ви тепер скалічені.
Я вам служу, нещасливим...
*
Серафина служила раненим. Промила двом рани й оставила в ждальни. Для Хорвата зготовила лещата; посадила його, най жде на лікаря. А гонведа замість прогнати — хотіла десь сховати межи хорими.
Пішла по салях, ті аж померкли од терпіння і кривди. Серафина знала кривди ранених, вони їх не знали. Тільки одна кривда збільшала їх терпіння: Вони давали своє здоровля і життя, колиж найшли ся на дорозі од хворости до смерти, нема для них навіть місця лягти і вмерти, не то ступити на дорогу од хворости до здоровля. Сама натура має їх лічити і — сестра Серафина. За нею водили очима, до неї посилали благаючі погляди, хто тільки не лежав уже байдужий, тупий.
(Кінець буде).
[Нова Рада, 27.12.1919]
(Кінець).
А вона ходила, шукала місця. Не було. На ліжках, де їх по два зсунено до купи, лежали три хворі лігма а на поперек — по чотири. Ні в одній кімнаті не найшло ся місце.
А в ждальні гонвед добував останків, останків усіх сил, щоб не впасти. Подала руку, він завис на ній і хоч такий немічний, а ще обдав її полумям юнацтва.
Переступив пороги її дівоцької кімнати і тут уже вибив ся з сили: сів на лавці, стогін завмер на його блідих устах.
Серафима зірвала постіль з ліжка, застелила чистою і корила себе, що страхала ся четверту ніч під ряд провести на твердій долівці — задля раненого.
Глядить на його Серафина: таке гарне чоло під чорними кучерями, біліще од смаглого лиця з рівними чертами, з орлиним носом. Такі очі ватажка під рівними бровами. Неміч звалила його, а проте яка юнацька сила, дикість і хижацтво бють од його молодого. Отся хвилева знесила здорових юнаків не вперве її вражає, ворушить, огнем обдає, запалює.
У гонведа-ж ще й краса, ріст стрункий.
— Іштенем, Іштенем! — лебедів ранений до Бога; за тим словом пішла може молитва, а може пестливі слова і просьба до мами.
Припала пристиджена Серафина до його, на ложе посадила.
На клубі рана. Може й ззаду пострілена. Та не те бачить Серафина, а се, що рана облипла шматтям; кавним, перепрілим шматтям.
На чоботі кров. То не з його рани. Друга нога набреніла.
Серафина мала перед собою раненого. Взяла ся за своє діло розважно, як слід: знимати одіж, промити рани, всі, чергою. Мимо рани на клубі ззула чобіт легко, справно. Та що се? луданий платок на нозі, парчею пушкований, хоч і забруднений?! що се?
До другої ноги не дав гонвед дотулити ся. Серафина пропала на хвилину і знов заявила ся, присіла. Блиснув ніж; стогін тихий, придавлений і Серафина розтяла чобіт од гори до долу.
Задеревіла: по долівці покотили ся перстенці і коралі. Серафина їx знає, такі скарби. Се не панські клейноти, се щось свого, знайомого, рідного. Ті коралі з перстенцями, те монетство срібне, а убоге, то були дари Святим, висіли в церковці на образах стареньких, счорнілих.
Зараз мигнули Серафині перед очима обвішані стіни святині, розяснені тусклими свічами.
Бренькнула й ложечка золота; і вона з церкви. Сполошила тишу. Тоді гонвед зімлів, а з хлібника виставилась церковна чаша.
Серафина схопила ся на рівні ноги. Хотів і гонвед підняти ся, рванувсь, застогнав од болю, мусів знесилений лежати горілиць.
Серафина схилила ся по злото, по коралі, а на гонведовій нозі... о Боже! в годину конання оком серед темної ночи дотиком, серед морської бурі шелестом пізнала-би Серафина той шаль.
Шовковий, атласом підбитий, сріблом-золотом гаптований, парчею шитий, лілітками мережаний шаль. Усю зиму вишивала, душею страждала, слези проливала, милого споминаючи. І Богови на службу, на хвалу оддала.
Той шаль на вівтарі лежав, священик через нього дароносицю в руки брав і мир хрещенний торжественнійше благословляв.
А ось він обнураний, зневажений, збезчещенний замість онучі святотатську ногу вкриває.
Вибігла в сад за оградою, бо стеля валила ся на неї, а на ліжку стогнав не чоловік — якась потвора.
Біль вдавив її кліщами, гнів по стежках її гонив, аж пристала від високими деревами.
Трепети при ограді прошептала скарги уходців, як то Москаль під Мединичами мадярську лінію проломив; як тоді Мадяри "зраду" одкрили; як за та по селях рабували, розбивали; як жінок мучили; на конях сидячи, дітий наїздили, чоботом головки провалювали, острогами личка дерли. З того кроваві пятна у них на чоботьох.
Серафина побачила трівогу в рідному селі. Пожар, грабіж старенької церкви і дзвіниці під такимиж високими трепетами. Терпінння, смерть рідної мами.
А на її ліжку, на чистій постелі під образами забруднений, скрівавлений розбишака — гонвед.
Вперве сестра Серафина себе не перемогла. Ходила по саду і не йшла без зазиву до хворих...
*
В ночі горіло у Серафини світло, сама вона лежала хрестом на землі, ранений стогнав.
Не могла йти до його, обдивляти ся, рятувати. Стогони кликали її, але вона говорила з Богом.
— Покарай мене Ісусе Христе, але я не піду очистити рану, яка затроїть кров святотатську... Ісусе Господи, Ти казав ворогів своїх любити, але Ти шнуром бив тих, що зневажали притвор Соломонового Храму, а Твій намісник мечем рубнув Малха.
Мій народе, кривджений, окрадений і безрадний! кращі твої сини проголошують вселюдські, високі ідеї, а маса твоя нище трави клонить ся. Але ніхто окрім тих ідей не вчить іще, що треба себе зберігати, лютого ворога за руку зловити, поки вона розтрощить голову.
— Ні, Серафино, тільки вселюдські ідеї високі, ті доведуть нас до обітуваної землі.
— Ти Несторе, в імя тих ідей упав од жандармської кулі поцілений в серце, а вбийник пішов свобідно в світ. Ніхто його не шукав і не пробував шукати. Співали на твоїй могилі, а я в церкву дари однесла.
Гонвед захропів — і сконав.
[Нова Рада, 28.12.1919]
28.12.1919