Всі вістки та досліди про життєвий і творчий шлях Івана Франка настільки цікаві для кожного громадянина, що незайвим буде подати спогад про мандрівку великого поета-громадянина по львівських квартирах до часу його оселення у власному будиночку в 1902 році.
Перша квартира Франка була «комірне» в студента львівського університету Михайла Павлика на Галицькій площі, №7 у так званій «Бойківській кам'яниці». Як до цього дійшло — не відомо, бо в одинокому джерелі до цієї події, тоб-то в оповіданні «Хома з серцем і Хома без серця», Франко, зображаючи себе Хомою без серця, з розмислом підібрав вигадану деталь замість правдивої. Тільки вдачі та характери свої і Павлика він зарисував вірно.
Треба думати, що Франко, приїхавши до Львова записатися в університет, зайшов до студентського товариства «Академічеський кружок», яке було видавцем журнальчика «Друг». А з «Другом» листувався Франко ще з Дрогобича, посилаючи редакції свої вірші. Павлик, який жив уже у Львові 5 років, належав до активу «Кружка» та редколегії «Друга», і — як Хома з серцем — зацікавився Франком. Але той приїхав не сам, він привіз і гімназиста Ярослава Рошкевича, брата Ольги, в якій поет рік чи два тому закохався. В Дрогобичі Франко вчив його, мав також піклуватися Рошкевичем у Львові. Павлик прийняв їх обох на свою квартиру на другому поверсі в «Бойківській кам'яниці».
«Бойківською кам'яницею» прозвали львов'яни цей будинок тому, що синевідські бойки, прибравши до своїх рук торгівлю овочами у східно-галицьких містах, влаштували собі тут, на Галицькій площі, велику базу для Львова. Звідси постачали вони товари всім своїм пунктам у місті та розносили по домах і установах за чергою: ягоди і яблука, потім груші, виноград тощо.
Павлик прийняв небезпечного для себе конкурента. Тихий і скромний, навіть якийсь несміливий був Франко. Проте приїхав він з обдуманим планом здобути Львів і вибороти для себе місце в українській літературі, наслідуючи приклад двох старших товаришів із дрогобицької гімназії, віршописців Дмитра Вінцковського та Сидора Пасічинського. Франко привіз до Львова чимало рукописів у портфелі.
Перед ним, як перед іншими студентами, стояло тоді завдання: одержати освіту й підготовитись до якогось звання, щоб забезпечити собі життя і майбутнє. Франко ще в Дрогобичі, краще за інших товаришів, вмів використати усі можливості, які подавало шкільне навчання, позашкільна допомога вчителів та самоосвітня співпраця із здібними товаришами. Отже це саме робив він також у Львові.
Для своїх біографів та дослідників Франко зробив більше, ніж інші письменники, але коли б він писав був хроніку, тоді на рахунок квартири в «Бойківській кам'яниці» поет відмітив би свій власний ріст у «Кружку», в редакційній колегії «Друга» та популярність серед читачок «Друга» і «Слова». В «Кружку» він читав доповіді, на загальних зборах «Общества імені М. Качковського» читав власну елегію «Схід сонця», на Шевченківському вечорі також читав власну музичну симфонію «На скін Т. Шевченка», про що сповіщав листом свою Ольгу. Під псевдонімом Джеджалик друкував Франко свої вірші і довгу повість «Петрії і Довбущуки», а драматичний гурток поставив 21 березня 1876 року єдиний раз досі неопубліковану Франкову драму під назвою «Три князі на один престол». Про цю драму рецензент висловився в «Друзі» досить стримано. Щасливий автор і доповідач хвалився своїй коханій Ользі в листі, що він починає ставати «курйозом, або знаменитістю». «Прийде гість до Академічеського кружка і: “З ким маю честь?” — Іван Франко. — Збоку хтось докине: “Джеджалик”. А той християнин стане, та очі витріщить» — писав Франко півжартом своєму коханню.
В листах до Драгоманова скаржився Павлик, що на спільній квартирі він не може працювати. Тому то, Драгоманов надсилав йому гроші на «приїжджу» квартиру, в якій Павлик і оселився в липні 1876 р. Політичні емісари з України, чи то з Женеви, зупиняючись у Львові, мали в Павлика безплатну квартиру. Через цих гостей поширився серед української молоді у Львові соціалізм, а наслідком нещасливої пригоди, відомої згодом із судового процесу, два такі емісари, з ними й Павлик, опинилися в січні 1877 року в львівській тюрмі.
З новим навчальним роком Франко мусив шукати іншої квартири, але вже сам один без Рошкевича. З «Бойківської кам'яниці» виніс він найкращий спогад про те, як усміхнулося йому щастя в Лолині. «Академічеський кружок» в лютому 1876 р. влаштував бал, на який приїхав також, як писалося в «Друзі», лолинський парох Рошкевич. Очевидно приїхав він з дочкою. Франко не танцював, але бальний настрій спричинився до того, що Ольга, мабуть, сказала якесь ніжне слівце поетові, бо в найближчому листі до неї він уже пише їй «люба», і не «пані», а «ти».
На новій квартирі (Бенедиктинська площа, №1) спіткало Франка особисте горе, але вже після того, як він виконав важливе завдання. Під ту пору, а саме від початку 1876 року, серед львівської молоді позначувався перелім під впливом революціонерів, які спинялись на квартирі у Павлика, а також віденських брошур Терлецького-Кістки*, та під впливом Драгоманова, його листів до редакції «Друга» і рекомендованих ним російських письменників: це реалізм у літературі, раціоналізм і позитивізм у світосприйманні. Ці останні заманіфестував Франко альманахом «Дністрянка» і новим напрямом журналу «Друг», де він помістив переклади з Чернишевського, Салтикова-Щедріна і написані на зразок Еміля Золя власні оповідання з життя бориславських робітників, перші в українській літературі.
Головним сівачем таких громадсько-політичних ідей серед молоді був Іван Франко, вбогий піднаймач одної кімнатки у прачки Йосифи Федоровички. Кожного дня вранці він ходив звідси на вул. Краківську, №19, де містились «Академічеський кружок» та редакція «Друга». Будинок, де жив Франко, був на Бенедиктинській площі, звернений до неї причілком так, що зайти до нього можна було тільки з подвір'я. Там, на другому поверсі Федоровичка займала тісну кімнату з кухнею. Кімнатку вона відпускала Франкові, а в кухні прала білизну для своїх клієнтів. На цій квартирі відвідував Франка, крім Ярослава Рошкевича — також законспірований член редколегії «Друга», богослов Василь Давидяк, щирий народолюбець, а згодом діяч і депутат від Жидачівщини до Галицького сойму. Своє листування з Франком Давидяк згодом передав академікові Щуратові. Син Давидяка Євген запам'ятав із спогадів батька те, що Франко жив у Федоровички дуже бідно, що задуха і випари з білизни завжди заповняли Франкову кімнатку. На цю саме квартиру 11 червня 1877 р. вранці з'явився комісар поліції, зробив трус та арештував молодого редактора першого демократичного і прогресивного українського журналу. Так почався новий процес проти українських соціалістів. Очевидно, арешт цей був — горе для молодого Франка, але для Франка-письменника цей арешт і в'язниця залишили вплив на все життя. Досить сказати, що коли арештували його тільки як прихильника соціалізму, то з тюрми уже вийшов Франко нескореним борцем і пропагатором соціалістичних ідей в Галичині.
Випущеного 5 березня 1878 року на волю Франка вдруге прийняв на квартиру «Хома з серцем», бо без нього Павлик не міг би був видавати «Громадського Друга». Павлик жив тоді в новому будинку на Кляйнівській вулиці, №4, де займав фронтову кімнату з кухнею. Він тримав при собі сестру Анну, яка вела йому хатнє господарство. Це господарство було бідненьке, Павлик бо одержував з Києва за редагування журналу 25 карбованців, тобто 32 гульдени місячно, з чого 12 ішло на квартплату. Недовгий час жив тут і Терлецький, — значить усі четверо на тій квартирі були покарані судом за соціалізм, або «проскрибовані», як писав Франко в оповіданні «Моя стріча з Олексою».
На цій квартирі розгортав Франко свою революційну роботу доби «штурм і дранг», почату в тюрмі бунтарським посланієм «Обриваються звільна всі пута», тут став він душею «Громадського Друга» і «Дрібної Бібліотеки». Вбогу кімнатку на четвертому поверсі, яка була водночас і квартирою, і редакційним приміщенням, Франко замінив на капітанський місток на кораблі соціалізму і прогресу, на кузню нової зброї і характерів. Гімназистів і студентів приймали Франко і Павлик у себе на квартирі, робітників освідомлював Каменяр в їхньому клубі. Він редагував для них двохтижневик «Рraса» і метелики.
Напроти Франкових вікон на Кляйнівській вулиці якраз будували тоді новий будинок. Приглядаючись, як працею робітників він ріс вгору, Франко написав оповідання «Муляр», перше українське оповідання з життя львівських робітників.
В хроніці свого життя записав би був Франко велику радість і хвилинну насолоду в стражданнях, а після того найважчий удар, найбільше своє горе. Тут, на цій квартирі відвідала його Ольга, вірна кохана дівчина, що потай листувалася з ним, але занепокоєні її сміливістю батьки змусили її вийти заміж (14 вересня 1879 р.) за священика В. Озаркевича. Це була велика й глибоко пережита трагедія в житті Івана Франка. Він дістав вибуху крові і лежав самотній; Павлик іще в січні виїхав до Драгоманова, а Франко сам, не маючи змоги платити за квартиру, переселився в дуже малу, тісну кімнатку в партері, чи навіть у підвалі. Не знаємо, не подав цього Франко детально в листі до Павлика (10 жовтня 1879 р.). Нащастя з'явився його добрий друг Олеськів. Вгледівши його хворого і в розпачі, він подбав про лікарську пораду, взяв його на село до свого батька-священика, назвам гостя чужим іменням, і тут тільки Франко одужав.
На двох перших квартирах Франко тільки пробивався, еволюціонував мирним шляхом, шукав нових шляхів. На Кляйнівській вулиці він став уже на обраний боєвий шлях, з якого не зіпхнули його ні горе, ні злигодні, хоч голод і прогнав його на деякий час із Львова. «Безкоштовний прожиток», тоб-то в'язницю, дали йому тоді аж на три місяці (від березня до червня 1880 р.) коломийський староста і прокурор, коли по дорозі до приятеля в Березів Франко з'явився у Коломиї. В коломийській тюрмі написав Франко свої «Веснянки» і велику частину революційної лірики, та мабуть і безсмертний гімн «Вічний революціонер».
Нову квартиру у Львові, на якій вперто продовжував почату на Кляйнівській вулиці роботу, Франко здобув тільки в 1886 році, а до того часу він «писав між курми і телятами», у вітчима в Нагуєвичах, де працював також на ріллі. В цей час поет планував також поселитися з Павликом у Коломиї або в Дрогобичі, то порядкував і вивчав цікавий архів у подільського поміщика Федоровича, пізнішого голови товариства «Просвіта», то коротко жив у Львові в редактора «Праці» Данилюка, то трохи довше у Василя Нагірного, абсольвента цюріхської політехніки, що мешкав по вулиці Ліндого, №3.
Ця доба бездомного Франка була найважча. На Кляйнівській вулиці він буквально голодував. Наприклад, його молодшого товариша Василя Білецького (як читаємо в його спогадах із 1926 року) боліло серце, коли побачив, як Франко під холодною піччю глодав пісний хліб, а не знав Білецький, що у Франка часто й хліба не було. В таких важких умовах пропагував великий революціонер соціалістичні ідеї серед галицької молоді та робітників і втішався завжди їх повагою та признанням.
Проживаючи на вулиці Ліндого, поет не терпів голоду, бо заробляв у «підлому» «Ділі». Але як же боліла душа у ніжного, вразливого Франка, коли він вичитував незаслужені колючі докори з листів Павлика, і такі самі докори і гостру лайку в листах Драгоманова!
Поміж дві Франкові квартири (вул. Галицька, №6 і Големб’я, №9) треба поділити сумні й радісні події з його життя. На першій він мешкав від осені 1879 до 1-го березня 1880 року зі студентами юридичного факультету Барановським та Навроцьким у пані Ванвович. Вони повинні були платити 10 золотих місячно, але не спромоглись, тому виповіли умову. Франко не мав з чого жити і, за порадою Барановського, виїхав до вчителя Геника в Березові. По дорозі його арештували в Яблонові. На другій квартирі проживав Франко в 1885 і 1886 роках.
В 1885-86 роках сталася нова і важлива подія в житті Каменяра. Здобуваючи з киян особисто підмогу на планований журнал «Нову Основу», Франко одружився в сім'ї Хорунжинських і привіз до Львова подругу життя Ольгу Федорівну.
З молодою дружиною Франко оселився на квартирі по вул. Зибликевича, №10 і працював довго як журналіст польського демократичного щоденника «Кур'єр Львовскі». На цій квартирі оформилась його завітна мрія: стати поетом і письменником. Очевидно він мав уже навіть славу, але ж його писання були розкидані по різних газетах і журналах. Молода подруга виділила із свого посагу гроші на окремі збірки «З вершин і низин» (1887) і «В поті чола» (1890), а згодом, але вже на черговій квартирі, на журнал «Життя і Слово» (1894–1897). Живучи тут, на вулиці Зибликевича, Франкові вдалося зреалізувати своє третє життєве завдання, з яким приїхав до Львова: він осягнув учений ступінь доктора філософії у Відні 1892 року.
Коли взяти до уваги, що в 1890 році Франко і Павлик почали видавати радикальний двохтижневик «Народ», що восени того ж року оформилась Українська радикальна партія і Франко продовжував видавництво «Літеїратурно-наукова бібліотека» — у своїй хроніці він мусив би був похвалити цю квартиру і назвав би її може щасливішою від всіх дотеперішніх.
З вулиці Зибликевича недалеко було Франкові пробігати Академічною до редакції «Кур'єра Львовского» на Хорущині, тепер вулиця Чайковського. Цю дорогу скорочував йому колишній провулок для пішоходів «Стежкова» у тому місці, де тепер проходить вулиця Романовича. На всю ширину цього провулка глибоким коштом пливла тоді незасклеплена ще львівська річка Полтва, вона з шумом вливалася в отвір бетонового корита край Академічної площі, щоб далі, вже під землею, котити каламутні хвилі вздовж Академічної вулиці і далі.
«Стежкова» вулиця, насправді ж провулок, мала, мабуть, назву від того, що високими берегами Полтви бігли рівнобіжні вузькі стежки попід паркани й поруччя. Таким же поруччям були забезпечені вулиці Зибликевича й Академічна площа. Та край цієї площі стояла ще обгороджена статуя св. Івана з Дуклі, а львівські «андруси», тоб-то вуличники, сміялися, що святий нюхає пахощі Полтви.
Цими, не дуже то великоміськими стежками та й повз Івана з Дуклі проходив Франко, ходила його дружина двічі-тричі кожного дня до міста. Але львівський магістрат вирішив засклепити Стежкову, і тоді ксьондзи перенесли статую св. Івана під костел Миколая біля старого університету, де досьогодні він доживає віку в тіні дерев. Десь в цю пору і Франко покинув щасливу квартиру, бо сім'я його помножувалась, і хата на вулиці Зибликевича ставала тісною.
На доказ, якою популярністю користувалися Франкові поезії серед молоді, варто подати вістку, що голова «Поступу», таємного товариства прогресивних гімназистів у Станіславі, негайно після появи брошури «З вершин і низин», прочитав доповідь про неї на зборах станіславської молоді. Цю доповідь читав він також і в Коломиї, де гімназисти не були зорганізовані, проте сходились під проводом Стефаника і Мартовича на літературні та політичні гутірки. Станіславці склали тоді аж 30 гульденів (з цього 20 на брошурку «З вершин і низин», а 10 — на Павликові «Читальні»). Голова «Поступу» поїхав тоді до Львова, але Франка не застав вдома. Дружина поета Ольга Федорівна сказала гостеві прийти вдруге після першої години.
В означену пору Франко був уже вдома. Він тількищо пообідав, сидів босий і без піджака. Гостя це здивувало, так само як і приємна була для нього демократична поведінка поетова. Франко не виявив великої радості, але був задоволений, що молодь зацікавлена його творами і прагне до освіти. Він подарував 10 примірників своєї збірки та 5 Павликових брошур і запитав, чи назва гуртка «Поступ» випадкова, чи традиційна. Вона була випадкова, тоді Франко розказав гостеві, що 20 років тому в Станіславі був уже «Поступ» під проводом В. Навроцького і Ост. Терлецького, появлялася навіть рукописна газетка «Зірка». Ця вістка була заохотою для нового «Поступу»; хлопці, в порозумінні з Тернополем, видали чотири номери гектографованої газети «Поступ», якої два номери зберігаються сьогодні в архіві бібліотеки львівського філіалу Академії наук УРСР.
З вулиці Зибликевича переселився Франко в теперішній Червоноармійський район, тоді ще мало заселений «Новий Світ» з дільницями «Кастелівка» і «На Байках». Нову свою адресу для передплатників Франко подавав: Львів, Байки, вул. Глибока, №7, а незабаром змінив її на: Кастелівка, Крижова, 12. Крижову вулицю перейменував магістрат згодом на вул. графа Потоцького, колишнього намісника Галичини, вбитого у 1908 році студентом Мир. Січинським, а сьогодні це вул. Пушкінська. Наріжний будинок, в якому жив колись Франко, має тепер №14.
В часи свого життя на «Новому Світі» записав би був Франко у своїй хроніці такі невдачі: міністр освіти не затвердив його на посаді доцента у львівському університеті (1895), і через виборчі митарства й обмани Франко не був обраний на депутата до австрійського парламенту. Зате зосередився Франко у своїй літературній роботі, наполягаючи на красне письменство й наукові досліди. Але ж це досягнення оплатив він гострим конфліктом на два фронти: з «батьками Русі», з приводу статті «Дещо про себе самого», а за статтю про Міцкевича він мусив вийти з редакції «Кур'єра Львовского». Розійшовшись з поляками, він припинив подвійну до того часу літературно-громадську польсько-українську роботу, розпочату ще в 1878 році, і працював тільки в записках «Наукового товариства ім. Шевченка» і в «Літературно-Науковому Віснику». Конфлікт з українськими реакціонерами закінчився для Франка перемогою: громадським відзначенням ювілею його 25-літньої літературної праці. На цій квартирі відвідав Франка і автор цих рядків разом з Наталею Кобринською, що була Франкові кумою. Мій спогад про ці відвідини надрукувала львівська газета «Вільна Україна» в 1940 році.
З попередніх квартир, де Франко розправляв крила, де вивчав і звідки прокладав шлях соціалізмові та прогресові — будинки по вулиці Зибликевича й на Глибокій знищені, а на Ліндого — перебудовано.
Скільки разів переселювався Франко на нову квартиру, візники, за львівським звичаєм, простягаючи руку «на пиво», поздоровляли його: «Дай боже щастя на помешканні, а звідси, щоб ми перевезли вас у вашу власну хату». Слухаючи ці слова, Франко тільки головою похитував. А проте з Крижової вулиці він переселився у власний будиночок, куплений головно за посаг дружини.
У власній хаті по вул. Понінського, тепер Івана Франка, жив і працював великий народний поет на вершинах своєї творчості, вірний своїй завітній ідеї: служити інтересам українського народу і загально-людським прогресивним ідеям.
*) Брошури: «Парова машина», «Про бідність», «Правдиве слово».
[Радянський Львів, №4, жовтень 1945]
30.10.1945