Прага 1944, стор. 8+2.
Під зазначеним заголовком Історично-філологічне Товариство в Празі видало в своєму двадцятому звітовому році 71-ий випуск наукових публікацій. Стаття проф. Панькевича не тільки цікава, потрібна вона. Маємо декілька дослідів, присвячених естетичним поглядам І. Франка; проф. Панькевич звернув також увагу на власне Франкове теоретичне оформлення естетики в 1876 році.
Автор подає своїх, як застерігає, в Празі доступних попередників: К. Довгань (Літ.-критичні погляди І. Франка, Життя і Революція 1926), І. Очинський, (Естетичний світогляд І. Франка, Прапор марксизму 1929), Л. Рублевська (Франко та Золя, Черв. Шлях 1930), П. Христюк (у збірці: І. Фр. про Е. Золю, Рух 1931), П. Коструба (Реаліст, чи романтик, Дзвони 1931), В. Лев (І. Фр. і польські позитивісти. Записки Н.Т.Ш. 1938). До них треба додати: незвичайно цінну студію Анд. Музички "Шляхи поетичної творчости І. Франка", Держвидав України 1927 і замітну статтю В. Левинського: "Франко й Золя (Література і Мистецтво, Львів, 1941, кн. 2.).
Світогляд І. Франка, як цілість, ніколи не був монолітний — слушно завважив це Очинський — ото ж неодноразові хитання відбились і в його естетиці. Можна б такі хитання зілюструвати епізодом, поміченим у Коструби. Вже другий десяток літ працював Франко під прапором реалізму, а й тоді ще, після збірки "В поті чола", обороняючи свою драму "Сон кн. Святослава", в листі до Драгоманова Франко назвав себе "по вдачі більше романтиком, ніж реалістом" і признався, що зазнавав болю, пишучи реалістично, а відпочивав душею, пишучи як романтик. Коструба зробив у відміченій статті притик до цієї сповіди: не так то, мовляли, і терпів Франко, коли написав у тому році аж так багато. Так, наче б то не можна писати, страждаючи і боліючи?
В 1876 році під впливом отвертих листів М. Драгоманова до редакції "Друга" прийшло до широко закроєного перелому в національних, суспільно-політичних і літературішх поглядах тодішньої молоді, головно ж у членів "Академического Кружка", якого членом був і Франко. Очевидно, цей перелім захопив і Франка, як читаємо в його листі до Драгоманова з квітня 1890 р., надрукованому в передмові до збірки "В поті чола" замість автобіографії: "З Ваших листів до редакції "Друга" я вичитав лиш тілько, то треба знайомитися з сучасними писателями, й кинувся читати Золя, Фльобера, Шпільгаґена, так як перед тим уже з запалом читав Л. Толстого, Tуpгенева та Пом'яловського, а далі Чернишевського, Герцена і т. і." Такими словими затісним Франко переворот у себе до літературної ділянки і не диво: у молодого поета, повістяря, співредактора белетристично й популярно наукового "Друга" правили літературні зацікавлення, а соціяльно-політичним питанням він присвятив менше уваги. Не значить це, що Франко не змінив суспільно-політичних поглядів, а радше не зацікавився ними, бо з Дрогобича приїхав до Львова аполітичним. Тільки сталося це під впливом статті Ост. Терлецького "Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці" (Правда 1874), як це виказав Музичка у зазначеній брошурі.
Естетичні погляди І. Франка можемо пізнати з його белетристичних творів, літ.-критичних рецензій і теоретичних статтей про естетику: В "Друзі" 1879 р. помістив Франко декілька рецензій, але вони безіменні і криптонімні, авторство деяких виявив Павлик Драгоманову (Переписка II. ст. 31 та ін.). Своїм відомим псевдонімом "Джеджалик" підписав Франко рецензію на твори Корн. Устияновича і цю статтю проф. Панькевич узяв до уваги, подаючи ядерну характеристику Франкових критерій. Основно і детально розглянув проф. Панькевич Франкову статтю "Поезія і єї становиско в наших временах, студіюм І. Франка" (Друг, №3 р. 1876); є це автореферат частини доповіді, вигошеної в "Акад. Кружку".
Відкинувши почерзі рівні дефініції поезії (Аристотелеву, німецького ідеалізму й ін.), Франко вимагає, щоб поезія, впроваджуючи людину в ідеальний світ, ублагороднювала її. Ідеальне щось — не існує, тому треба прийняти поетичну справедливість, узмістовлену хотінням одиниці, її відношенням до Божества, природи і людства. Почування краси залежить від того, який є ідеальний світ істини, а поетичність — це іскра Божества, якою наділений людський дух; цю іскру має життя розвести в полум'я почувань, любови, величі, саможертви, хоч може потьмарити й погасити її, а тоді пропадає святиня Божества.
Життя, як виплив животворного Божого духа є предметом поезії, поки тліє в ньому іскра. Божества, поезія є віднайдення іскри Божества в дійсності.
Дійсність, справжнє життя, не романтична фантазмаґорія є підставою поезії, поет хай заглядає в глиб людських душ і показує гарні, ідеальні, добрі сторони, хай відкриє в їх нутрі іскру Божества.
Очевидно, Франкові дефініція поезії, аргументація дефініції, не могли бути інакші, тільки — еклектичні. При всій великій начитаности, при ознайомленні з німецькою філософією й естетикою не мав би тоді Франко змоги здобутись на самостійні погляди в таких складних питаннях. У своєму еклектизмі від клясицизму, від романтизму з теософічною закраскою сягнув Франко у геґелівську метафізику. Одначе підкреслити треба ось що: виходячи з романтичної метафізики він так рішуче відрікається романтизму! Підкреслення ж життєвої дійсности стояло в зв'язку з лектурою і перекладами Золя та російських реалістів, за які, з поради Драгоманова, взявся Франко разом з ближчими товаришами. І сам він почав творити в реалістичному жанрі: Вугляр, Лесишина челядь, Два приятелі, Борислав — писані в цьому жанрі.
(Докінчення буде)
[Львівські вісті, 28.06.1944]
(Докінчення)
На перше місце поставлено тут "Вугляря", бо хронологічно це перший реалістичний нарис Франка; нічим він не гірший за "Лесишину челядь", а кращий від неї новелістичним змістом. Але рукопис Франкові затратився, несподівано для самого автора появилось його оповідання в "Будучності" 1909 р., автор передрукував його у збірці "Батьківщина" 1911 р. і в передмові та в нотці під самим оповіданням розказав відмічену історію. Так само варто би тут пригадати, що першим, гідним друку віршиком не був сонет "Народна пісня" (1874 р.), а написаний у 187З році сонет "Котляревський". Франко забувши про нього, надрукував його тільки в другому виданні збірки "З вершин і низин" і в передмові зазначив, що він від цього сонета рахує 20-ліття своєї поетичної творчости.
"Вугляр" очолює оповідання. "Наймит" вірші, писані під новим мистецьким прапором, теоретично оформив Франко свої нові естетично-критичні погляди в статті "Література, її завдання й найважніші ціхи" (соціял. "Молот", 1878, ст. 200), написаній під впливом наукового реалізму, перейнятого від Золя.
В тій статті Франко поборює Нечуя Левицького ("Сьогочасне прямованє літератури", Правда 1878) за його "старий ідеалізм", за "стару фантастику" й "естетичні правила", зайві пережитки супроти справжнього життя, яке так гарно та вірно описують російські реалісти і Золя.
До цього Франко додав: література повинна викривати помилки суспільного устрою, піддержувати добрі справи, наближати інтелігенцію до народа, загрівати її до служби народові. Література бел тенденції, понадпартійна — це вигадки, повинна ж вона бути робітницею на шляху поступу.
Вага широким дослідчим апаратом підкріпленої статті проф. Панькевича найперше в тому, що вона заповнює прогалину залишену його попередниками, а далі — він докладно і сумлінно вистудіював не тільки, з яких наукових творів та компендій користав Франко, але як покористувався німецькою поезією. Дійшов проф. Панькевич до переконання, що від Шіллера і Ґете придбав собі Франко віру в ідеали і вищість духа над матерією; на все життя залишився Франко шіллерівським ідеалістом, піддавшись коректурі Йогана .Вольфганга Ґете в напрямі і дійсности, реальности.
Стаття проф. Панькевича, солідно і проглядно опрацьована, є позитивним і необхідним надбанням для франкознавства.
В тісному зв'язку з текстом мусимо подати ось які ще вияснення: Підмічені Очинським (loc. cit.) хитання у Франкових поглядах вияснюється його неспокійним шуканням відповіді на питання з філософічної ділянки. Дм. Козій у статті "До проблеми світоглядових шукань І. Франка" (Наші Дні 1942 №6) дуже влучно'і переконливо підкреслює, що на Франкові погляди треба дивитись як на розвій його світогляду. Зміняючи погляди, не всі попередні поняття відкидав Франко і тому відчувається нерівності в його духовому житті.
Так воно було, Франко залишився ідеалістом, відкинувши ідеалізм як теоретичний напрямок. Шукаючи філософічних критерій до оцінки життєвої дійсности, матеріяльного буття — Франко не лишився вірним науковому реалізмові Золя. Відданий інтересам нації та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям — не зв'язувався з політичними партіями і признався до цього в передньому слові до збірки "lз літ моєї молодости" (1914 р.).
Очинський (loc. cіt.) на основі Франкового оповідання "Борис Граб", думає, що учитель Міхонський учив Франка, як треба читати Гомерову Одисею та інші книжки, а проф. Панькевич — зачіпивши об це "автобіографічене"(?) оповідання, — не скореґував Очинського хоч би відкликом на самого таки Франка. Адже в передмові до збірки "Малий Мирон" (Львів, 1903 ст. VIII.) Франко признається, що він "перевів" діяльність Міхонського тільки "Із сфери його добрих намірів та принагідно висловлюваних ним афоризмів", іншими словами Франко уявив собі цю діяльність. "Ані я нe був Борисом Грабом — каже далі Франко — ані взагалі не було за моїх часів у Дрогобичі, ані пізніше в Перемишлі, де Міхонський умер, такого щасливого ученика, ані Міхонський на жаднім ученику не пробував розвинути свої педагогічні погляди".
В скобках треба ще додати, що проф. Панькевич у своїй брошурці надрукував теж випадково ним у 1942 році роздобутий автограф М. Драгоманова; є це подяка Ол. Барвінському від 21. вересня 1887 р. за надіслану Драгоманову "Руську Історичну Бібліотеку".
[Львівські вісті, 29.06.1944]
29.06.1944