"Під оборогом" І. Франка.

Психологічна аналіза

1.

Очинський (Естетичний світогляд І. Франка) є такої думки, що в нарисі "Під оборогом" — змальовані зароди поетичної творчости І. Франка, але він не з'ясовує свого погляду. Тому, що головна особа в цьому нарисі і в ранішому "Малий Мирон" одна й та сама та що психічний розвиток Мирона у пізнішому нарисі є вищий, не можна розглядати "Під оборогом", поминаючи "Малого Мирона". Ключ до розгляду диптихону подав Франко у передмові до збірки "Малий Мирон" ст. VII, а до ескізу "Малий Мирон" він додав мистецьки незв’язаний з ескізом п'ятий (V) розділ, що по суті є тільки автоінстерпретацією твору, але для критика він є дуже цінний.

У відміченій передмові визнає Франко, що його метою було показати в кількох нарисах "хід виховання сільського хлопчини перед 10—40 роками, починаючи від перших проблисків власного думання, а кінчаючи найвищими ступнями середньої школи".

З цією думкою він складав та підібрав до циклю ескізи, яких основою є переважно спогади школярських літ, у "Малому Мироні" і "Під оборогом" бачимо тільки домашнє виховання тай Мирон у цих двох нарисах — без сумніву Франко сам, на що вказують хочби тільки топографічні дані, ідентичні із його спогадом "Моя вітцівська хата".

Мирон — дитина талановита (уміє рахувати), вдумчива (обсервує "хід" сонця, провірює чинність змислів, обіг крови) — проте "у нього все не так, як у людей", проблиски його власного думання лагідно і нелагідно справлювані мамою, висміювані життєвою суворістю і дійсністю, узмисловленою в особі мужика Рябини — заповідають майбутнього мрійника, дослідника; вийде з нього апостол правди і науки, мученик за ідею, жде його бідність, може рання смерть або наліг пиянства.

2.

Миронові вже 8—9 літ, він учиться вже в міській школі. Приїхавши на літній віддих, заходить до лісу і нема для нього більшого щастя, як у неділю, вільний від праці день, блукати там самотою.

Він цікавий і спостережливий, підзирає лісових жилців, але й прибільшена у нього вразливість: він тремтить із осиковим листочком, відчуває розкіш квітки, наближується до таємної Глубокої Дебрі, повитої пітьмою. У нього передразнена фантазія: у скрипі берези — чує плач дитини, під впливом лісової містики і таємної пітьми на дні Дебрі проймають його "ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія".

Мирон інколи голосно думає, розмовляє з грибами в лісі, таку його розмову підслухав відомий нам мужик Рябина і своє звідомлення про Мирона зачинає словами: Тьфу, тьфу паськуда!

Франків Мирон пригадує в дечому Орця з "Нєбоскої Комедії" Красінського, а Франко написав же і надрукував (1877 р.) ескіз "Ріпник" як ілюстрацію до мотта, взятого з "Нєбоскої Комедії". Десять-дванадцятьлітній панич Орцьо гуляє тільки в парку, між слова щоденної молитви вплітає малярські картини і мелодії поетичних акордів.

3.

Після недільного проходу в ліс, після купелі побрався Мирон на сіно під оборогом. З-під капелюха оборогу доглянув би тільки окрайки краєвиду й нічого не чути, коли ж і долітають легкі згуки, вони не доходять до Миронової уваги Ч він почуває себе самітним і — зворушений батьковими обіцянками — поринає у мрії.

Глибоку, мрійну задуму на самоті перебив особливий згук надтягаючої бурі "Рани! Рани!" Натуга зору і слуху — це з лісу Радичева несуться згуки. Але ж це ні людський ні звіринний голос, а просто сам ліс гукає, це музика самого лісу. Знову натуга, зусилля і Мирон міркує: з берізки сік точили хлопці, під дубом огонь розкладали, тому ліс Радичів гукає: Рани! Рани! Зробилося Миронові моторошно, так наче він побачив дно таємної Глибокої Дебрі. Ні, в глибшу безодню страшних таємниць заглянув: він відкрив тайну лісу, тайну природи. Його дитяча душа "зазнала одного з тих потрясень, які в первісному людстві були часті і сильні, а вилились у почуття релігійного жаху перед недовідомим у природі".

Мирон виглянув з-під оборогу і в хмарі, що надсувалася з лісу "Діл", побачив велетенську голову. Щоб покрити свій жах — "хоч смерти Мирон не боявся"! — він почав насміхатись на велетнем. Голова заревла, велетень, мов засоромлений насміхом хлопчини, щез, а над Ділом виринула пара сірих коней і гнала на схід (слухова, потім зорова антропоморфізація бурі.) Міняються темінь із світлом, буря і громи, а Мирон попав у стан отупіння, не чув і не бачив нічого, витріщав оченята і силкувався щось пригадати. Це щось пригадали йому дзвони: посвяченими дзвонами пробував хтось у селі відвернути градову тучу від нив і сіножатей.

4.

Почувся голос дзвонів, але й завмер серед клекоту градової хмари — їм не спинити велетня! і з екзальтації Мирон сам почав боротьбу з живловою силою, вистромив руки поза остріжок і викрикав: "Не смій!" Повторяючи заказ, він горів, прискорено дихав, потім натугою волі і сил двигнувся, викрикаючи, повторяв "На боки!" Хмара дійсно роздвоїлась, одною розтокою на Радичів, другою на Панчужну (сусідні ліси). Знесилений Мирон захлипав, зареготався й заснув важко.

(Д. б.)

[Львівські вісті, 13.07.1944]

(Докінчення)

Після натуги й боротьби залишився в нього тільки непевний спомин пережиття, бо як мати розбудила його, він розказав їй свій сон про боротьбу з хмарою, коли почув, що туча насправді пересунулась понад селом і розійшлася на ліси, хлопець впевнився сам і мамі сказав, що це він хмарницю відігнав.

Мати всміхнулася: — Це тобі приснилося, синку!

— І я так думав. та коли буря надсунулась і розійшлася, то це не був сон — і на доказ наставив промочені дощем руки.

Маму обсіла турбота, потім забобонний жах. Та сама мати, що 4—5 літ тому дурняла малого Мирона, тепер подумала: Може він має зв’язок із надприродними силами? В його словах не хвороба, а якась таємна, їй недоступна правда?

Вона хотіла б тільки, щоб цю притичину затаїти перед людьми, навіть перед батьком.

5.

Побіч "психологічної студії" "На дні", оповідання "Як Юра Шикманюк брив Черемош", треба поставити нарис "Під оборогом". Інтуїтивно Франко змалював у свого малого героя низку психічних змін, про які психологія знає осьщо. Під впливом сильного афекту (за знищення врожаю) приходить у Мирона до звуженої свідомости, в якій він переключає себе на автогенетичний спосіб світосприймання й реагування і стаючи дорогою атавістичної деперсоніфікації та зміни особовости мольфарем – проганяє у важкій боротьбі демона тучі. Ролю каталізатора в процесі цих психічних перемін відіграли "посвячені дзвони", а як психологічна консеквенція виснажуючої боротьби являється сон із частинною непам'ятю, характеристичною для всіх станів звуженої свідомости й відреагованого афекту.

Був це припадок екзальтації, а не "істерії і божевілля", як думав Франко.

Чи він змалював зароди своєї поетичної творчости? Не мав таких замислів і в автоінтерпретації до "Малого Мирона" не ставив своєму героєві таких гороскопів.

Є критики, які поруч емпіричної свідомости приймають трансцедентальну і кажуть, що ці обі свідомості (скажім: повна і звужена) змагаються у поета в процесі його творчости. Якщо до таких критиків належить Очинський, то міг би сказати: Франко поставив Мирона в таке становище, коли трансцендентальна свідомість перемагає емпіричну, отож Мирон мав і виявив диспозиції до поетичної творчости.

Психологи кажуть, що одне джерело релігійним почуванням і поезії, коли так, то Мирон був над джерелом вічного і посередно, не маючи такого плану, Франко в його особі показав свої диспозиції на поета.

6.

Можна висказати здогад, що призвід до мольфарської сцени дала Франкові Нат. Кобринська своєю "Хмарницею" у збірці "Казки". В 1902 році випустив Хойнацький "Добрий заробок", першу збірку із передбаченої серії Галицьких образків І. Франка і для цього випуску написав автор у тому ж році один із найкращих автобіографічних нарисів "У кузні". В третьому випуску "Малий Мирон" (1903 року) поміщено, крім одного дитячого ("Малий Мирон") 6 школярських та учнівських нарисів і з них три були написані ще в 1879, один у 1903, три без дати, отож зредаговані у 1903 році. З іншими спогадами з молодших літ Франко по-своєму носився далі (еf. передмова до "Доброго зарібку" ст. VIII.). У 1904 році надрукував він у Київській Старині і випустив відбиткою оповідання "Батьківщина", поміщене згодом у збірці "Батьківщина" (1911), а в 1905 році у збірці "На лоні природи" появилися 4 дитячі спогади, між ними "Під оборогом", написане, та "Микитичів дуб" зредаговане у 1905 році.

В "Микитичиному дубі" розказує Франко історію трьох осіб, не свою, та зате цей ескіз чим іншим дуже близький до нарису "Під оборогом". Одна з дієвих осіб розказує несамовиту казку, а подія, на якій заснований нарис відбувається у страшну бурю, вночі. Не зробила вона, як і в нарисі "Під оборогом" ніякої шкоди, бо село — як видно — лежить у такій ізоляційній полосі, де хмари розвіваються. Але мама і служниця оповідача (Франка) чули серед страшної бурі — перша: людський стогін, друга: йойкіт та плачі. Вранці вияснилося, що під тим дубом у цю страховинну ніч у бурю дівка родила і тратила дитину. Вияснилось, та не для п'ятилітнього хлопчика, в нього залишився тільки спогад жаху і страхіття. В які 3—4 роки згодом той сам хлопчик, названий уже ім'ям Мирон, пережив страшну градовицю під оборогом.

"Казки" Кобринської пішли на книгарський ринок під кінець 1904 року, а в січні 1905 написав Франко ескіз "Під оборогом", беручи в основу двічі пережитий ним у дитинстві жах перед бурею. Описав градовицю, коли старосвіцьким звичаєм, не для всіх зрозумілим, селяни б’ють у дзвони. Мирон запевне чув багато оповідань про знахорів, мольфарів і чаклунів, отож забажав і собі попробувати своїх сил. Впровадивши дзвони, які будь що будь розхитують атмосферу, Франко ослабив акцію Мирона. Ще гірше, що він каже мольфарити малому хропчині, якому годі здобутись аж на таку імпозантну силу волі. Не помогла і підготова прогулянкою в ліс.

Нарис написаний тоді, як і до галицької літератури вже промостили собі були дорогу нові мистецькі течії, ворожі давньому реалізмові настільки, що дискутувалося про них, бо вже поширилися переклади бельгійця Метерлінка, молодші письменники і Кобринська називали себе прихильниками модерни і в пошукуванні за чимось таємним, незбагнутим почали і фолькльор обробляти в новому дусі, а С. Єфремов гукав на модерну у брошурі "В пошукуванні нової краси" і "На мертвій точці", а молоді гуртувались у "Молоду Музу".

Франко редактор Л. Н. Вістника, Франко критик поставився або неґативно або з застереженням до нового, особливо галицького. Але Франко белетрист, дарма що реалістичного напр'ямку сягнув у щось невідоме. Хитався ж він не тільки в політиці, відомі його хитання у філософії і в естетиці.

Шість літ згодом (1911) у високо-драматичній сцені, імпресіоністично змалював мольфара Юру М. Коцюбинський у "Тінях забутих предків" і дав креацію без сумніву сильнішу від Мирона, тим більш від Михайла Дебрового у Кобринської. Юра і Дебровий — як слід — мужчини у силі віку, відомі в селі з маґічної сили, послуговуються знаряддям, виконують обряд. Кобринська обробила записане оповідання, щоб підкреслити свій акцес до модерни, Коцюбинський знайшов місце мольфареві для повноти гуцульського малюнку, зв'язуючи з мольфарською сценою і перемогу Юри над любаскою. Франко, продовжуючи історію Мирона, доповняючи галерію діточих постатей, показав теж хлопчика, не "такого як у людей" і сягаючи глибше в його психіку, декому з критиків відкрив у нього диспозиції на мистця.

[Львівські вісті, 14.07.1944]