Таємниці львівського дна. III

(за мемуарами й матеріалами поліції та львівської преси початку ХХ ст.)

Продовження, початок – "Таємниці львівського дна", частини перша та друга.

III.

Ми розповідали вже, що стара човганка (так, пригадуєте, називали старих опущених повій) майже ніколи не була самотньою, а жила „на віру” з чоловіком, а частіше з коханцем, якого значною мірою утримувала і берегла йому вірність. Звісно ж не в сексуальному цього слова значенні. Люди, які таким чином на погану й добру долю пов'язували себе з човганками, належали до найупослідженіших верств населення. Зазвичай то були фахові злодії, вламувачі, грабіжники й інші злочинці. Човганка для покриття спільних домашніх видатків не тільки заробляла самостійно, але й допомагала найрізноманітнішим чином своєму товаришеві у його промислі. Із злодієм разом вирушала в експедицію, стояла на варті, зберігала крадені речі, продавала їх, свідчила у суді алібі співучасника, а не раз її прихильність і самопожертва сягали настільки далеко, що вона брала провину на себе і відбувала покарання за те, чого не здійснила.

Отто Дікс

Якщо її товаришем чи чоловіком був грабіжник, вона заманювала жертву в засідку, інколи перша зухвало на нього накидалася, й останньою відступала, щоби її співучасник міг дременути зі здобиччю в безпечне місце. В арешті вона завзято захищала та вигороджувала співучасників, демонструючи при цьому значно сильніший характер від чоловіків-злочинців, які легко схилялися до зізнань і звалювали провину один на другого, намагаючись за рахунок товариша відбрехатися.

Човганка, яка в поліції та на суді виявила таку впертість і завзятість, мала на жаргоні проституток похвальне прізвисько „характемічка”.

Пияцтво було ознакою всіх старих човганок. Горілка і коханець – це дві необхідні умови їхнього життя й виживання. Хоча стосунки з коханцем не залежали від їхніх статевих взаємин, а більше на товариських стосунках, на спільних життєвих проблемах, утримати при собі коханця – було найбільшою амбіцією, найвищою метою човганки. Щоби задовольнити всі його вимоги, стара човганка навіть приводила своєму коханцеві молодих дівчат, зважаючи тільки на те, аби той не зав’язав із якоюсь із них триваліших взаємин, які би загрожували їй втратою привілейованої посади біля коханця.

Кінець старої човганки все був сумний і вбогий. Або гинула від якоїсь страшної хвороби, або, зістарівшись, кінчала життя жебрачкою. Але й серед жебрачок вона належала до найогидніших і найпідступніших, спричиняючи поліції своєю агресивною вдачею ще більше клопоту, ніж раніше у якості повії.

Санітарний поліцейський нагляд над човганками був доволі складний, і ніхто так спритно й наполегливо, як човганка, його не уникав, адже вона зазвичай була ще й злочинницею. Тому заявлених у поліції човганок було відносно небагато. Виконували вони в значній мірі своє ремесло без поліцейського нагляду і таким чином зараховувалися до таємної категорії проституток. Але тільки позірно, бо це була така таємна проституція, яка існувала під голим небом і на лоні природи!

Натомість повії, які вже змирилися з режимом поліційного нагляду, дотримувалися його зі справжнім армійським педантизмом. Книжечку, видану їм у поліції, берегли як найцінніший документ, пишаючись нею, і навіть на цій підставі вважали себе ледь не урядовими фігурами. Так уже узвичаїлося в ті часи, що лихварі охоче давали позики, а крамарі та шинкарі продавали в борг, залишаючи собі у заставу не лише студентське посвідчення, але й книжечки повій. Ба остання мала навіть більший успіх, бо повія мусила до трьох днів її викупити, щоби мати при собі на кожній візиті до лікаря.

Найчисельнішою і найпопулярнішою була друга категорія повій, яка не мала спеціальної жаргонної назви. Її різновидів було дуже багато – від дівчат, які перебували у лупанарах на Левовій вулиці і віддавалися головно воякам за усталену ціну 40 сотиків, аж до повій, чий пересічний гонорар становив 6–10 корон.

Але було два основних різновиди – дівчата, що перебували весь час у борделях, де вичікували гостей, і дівчата, які вешталися весь день по вулиці з метою зарібку. Це останнє, щоправда, заборонялося, але наскільки безсилою була поліція перед вуличними повіями, свідчили їхні прогулянки цілими зграйками по найлюдніших вулицях Львова.

Повія цієї категорії різнилася від човганки тим, що заробляла в приватній квартирі клієнта, в готелі, у ванні або в борделі.

Борделів, що отримали концесію і перебували під «дахом» поліції, було на початку ХХ століття у Львові 16. А саме: 8 – на вул. Левовій, 4 – на Шпитальній, два – на Сєнявській (Ужгородська), по одному – на Казимирівській (частина Городоцької до церкви св. Анни) і Замковій. Окрім них, було ще чимало прихованих, в яких також перебували зареєстровані повії, але ці борделі не були заявлені у поліції, і поліція їх не відстежувала.

«Найдешевшими щодо ціни і найгіршими щодо якості були борделі на Левовій вулиці, – пише Станислав Брандовський. – Обабіч вулиці стояла шеренга одноповерхових будиночків, які слугували повністю для цієї мети. Вітальні там були обставлені, як холи в готелях, і виконували майже театральну функцію. Біля цератової канапи – пара ліжок і шафа з дзеркалом в позолочених рамах, пара старих крісел, ширма під грубкою, а все це оздоблене віялами, гірляндами з паперових квітів, а на стелі, замість лампи чи свічника, розіп’ята паперова парасолька в японські візерунки, на стіні килим і картина у зчорнілій оправі, або вирізана з газети і прицвяхована до стіни ілюстрація. Підлога притрушена піском.

У такому власне салоні на канапі й на кріслах сиділо 6–12 дівчат у терплячому очікуванні гостей. Туалети їхні були дуже різноманітні: від яскраво крикливих костюмів і старанно накручених папільйоток, до дівчат з розпущеним волоссям у самих сорочках. Тут звикли рахуватися зі смаком і темпераментом гостей – одного вабить вифранчена дівчина, другого – вигляд злегка оголеного тіла.

А ще зазвичай зо двоє дівчат стирчало у вікні. Їхнє завдання – своїм виглядом і грайливими словами вабити перехожих. А що Левова вулиця не була комунікаційною артерією, а завулком на задуп’ї, то випадкових перехожих тут не бувало, всі з’являлися з якоюсь метою. А, отже, кожен був, а, мабуть, і прагнув бути клієнтом.

Сидячи у вікні, дівчата голосно вихваляюли і себе самих, і своїх подруг, аби-но лише втягнути когось всередину. Усі їхні фрази були стереотипними і повторювалися з дня у день.

– Пане файний, ходи-но сюди! Щось вам скажу!

Якщо оклик подіяв, і перехожий зупинявся під вікном, дівчина нахилялася до нього і казала з таємничою міною:

– Зайдіть до нас. Тут є одна колєжанка, яка лише вчора до нас прийшла... От побачите, що це за свіжа і гарна дівчина... А ще така дурненька... От побачите...

Для інших перехожих готові були інтимніші слова.

– Ходи, котику, досередини. Я пропадаю за такими, як ти. Дуже люблю старших панів з голубими очима. Йой, коби ти був моїм!..

Або:

– Піцюсь, ходи-но сюди, ближче... ще ближче. Вступи до нас, а побачиш щось таке, чого ще не бачив. Є тепер у нас одна білявка... кажу тобі!.. Нині останній день у нас, бо завтра один граф бере її до себе на утримання. Вона вже навіть ні з ким говорити не хоче.

Отакі райські обіцянки плили з вікна, як смоляниста живиця з соснового стовбура. А коли слова не приносили бажаних наслідків, допомагали хтиві жести. Бо дівчина сиділа не у вікні, а таки на вікні, зазвичай аж надто відверто декольтована. Для підтримки своїх слів могла відхилити каптаника й оголити груди перед нерішучим перехожим, або починала шукати блохи за панчохою. Приймала при цьому пози, від яких не в одного кров закипала у жилах, а від нерішучості й сліду не лишалося.

Та негучна ідилічна сцена між спраглим вражень мандрівником і сиреною, яка його зваблювала, перетворювалася часом на дантове пекло. Бо, як усюди, так і тут конкуренція не спала – і сильфіда зі сусіднього або протилежного вікна пробувала також свого спокусливого мистецтва навіть на такому перехожому, який уже біля чийогось вікна затримався і з приємністю вслухався в музику слів, адресовану прекрасному панові з обіцянкою дивовижних спокус розкішної білявки, точніше коханки графа, яка влаштовує сьогодні останній розпродаж своїх приваб.

А коли в це торгове попурі втручався голос некомпетентної і непорядної конкуренції з другого вікна, тоді зривалася буря докорів і градом сипалися лайки та взаємні прокльони. Спочатку зударялися між собою лише дві градові хмари, але незабаром долучалися голоси зі сусідніх вікон, а відтак уже ціла вулиця наповнювалася таким вереском, такою оргією лайок і страшних проклять, мовби зі схилів Високого Замку гуркотів спінений водоспад.

Тоді здивований перехожий і кандидат на клієнта дізнавався в одну мить, скільки кожна з суперниць, що його зваблювали, має років, скільки разів була в поліції і за що, а скільки разів у лікарні – і чому.

А далі все вже залежало від його волі.

Після нетривалих вагань він врешті решт зважувався і таки заходив до найближчої брами. Наступного разу шусьнемо за ним туди й ми».

(далі буде)