На попередніх виборах до парламенту (2012), відповідаючи на запит суспільства щодо єдності демократичних сил, Арсеній Яценюк ухвалив нелегке рішення і фактично влив партію «Фронт змін» у лави «Батьківщини», незважаючи на дуже нерівні стосунки з її ув'язненою керівницею Юлією Тимошенко. Процес консолідації був надзвичайно складний — наближені до колишнього головного «фронтовика» люди зайняли меншість у новоствореній раді «Батьківщини», декотрі навіть звинувачували Яценюка: мовляв, «злив партію» на догоду власній політичній кар'єрі. Саме тоді почав куватися тандем Яценюка-Турчинова як ключових лобістів звільнення опального прем'єр-міністра. Цей тандем зміг пережити Майдан і взяти на себе велику частину відповідальності за його організацію та забезпечення. Всі пригадують, ясна річ, і сумнозвісні переговори, і «кулювлоб», але факт лишається фактом — у консолідації з Кличком та Тягнибоком саме об'єднана команда «Батьківщини» змогла не лише забезпечити леґітимність для зовнішнього світу Революції гідності, а й почати відбудову зруйнованої і дезорієнтованої вертикалі влади в постреволюційних умовах. Хоча можна їм закинути і втрату Криму, і нездатність запобігти подіям на сході. Та командну гру вчорашні конкуренти показали гідну. Але тут «вийшла» Юля…
У політичній діяльності Тимошенко є дві константи: майстерність політичного піару та абсолютизм в ухваленні рішень. Тому коли соратники почали її переконувати, що не варто балотуватися у президенти, а їх частина на чолі з багаторічним союзником Миколою Томенком та політтехнологом Ігорем Гринівим просто переорієнтувалися на Порошенка, Тимошенко, мисливши реаліями ще 2010 року, цього не почула і звинуватила у зраді тих, хто намагався вберегти її від втрати й без того майже згаслої підтримки. Після такого було б дуже важко співпрацювати. Тому, попри всі домовленості, «Батьківщина» і «Фронт» знову окремо. Але «фронтовики» посилені Туричновим, Аваковим, Денисовою, Лук'янчуком та шерегом інших діячів, які були явно не останніми гравцями в команді Юлії Володимирівни. А з чим залишилася Тимошенко?..
Нова стара Юля
Дві незмінні речі в політичному позиціонуванні Юлії Тимошенко — піар-технології та лідероцентризм — простежуєються й у формуванні списку на парламентські вибори.
Серед запрошених для оновлення списку домінують маловідомі громадські діячі (за винятком льотчиці-в'язня Надії Савченко та лідера Громадського сектору Майдану, викраденого режимом Януковича, Ігоря Луценка). І кожен з тих діячів закриває певний спектр електорату, який надалі буде дуже корисним Юлії Тимошенко та її політичній силі. Так, Альона Шкрум, випускниця закордонних вишів, працює для міжнародних місій, які опікуються питаннями внутрішніх переселенців, а це вихід і на міжнародні структури, і на переселенські організації. Вадим Івченко репрезентує місцеве самоврядування, тож автоматично відпадає питання, чому стільки голів сільських, селищних та міських рад йдуть у мажоритарних округах від партії «Батьківщина», не бувши її членами. Пінчуківський стипендіат, працівник Українського кризового медіа-центру Олексій Рябчин, теж є членом мережі випускників іноземних вишів, як і Альона Шкрум. Через УКМЦ він має дуже непогані контакти з українськими медійниками та з журналістами іноземних видань. Всі ці нові обличчя своє потрапляння до парламенту завдячуватимуть лише Юлії Володимирівні, тому будуть триматися її куди міцніше, ніж старі перевірені кадри. А ними, відповідно, можна прикрити «вічних» парламентарів на зразок Тарасюка чи Абдулліна.
Зрештою, навіть серед своїх партійців Тимошенко ставить ставку не так на старі перевірені кадри, як на нових діячів, про яких дуже мало інформації навіть в Інтернеті. Наприклад, київський підприємець, який на сайті «Батьківщини» повісив декларацію з нульовими прибутками, зате з машиною та квартирою, Олександр Безсонов (№ 26 у виборчому списку). Чи, ймовірно, однофамілець екс-керівника приватівської «УкрКарпатОйл» Володимир Керницький (№ 28 у виборчому списку). Присутність цих «темних конячок» вказує на одне: Тимошенко й далі особисто ухвалює рішення про внесення в список на те чи те місце. Часи змінюються, а «Батьківщина» (читаємо Юлія Володимирівна) — ні.
Але нова стара Юля все-таки має свою сильну сторону, і то не одну: публічні виступи, шалений досвід, вміння переконувати. Якби не традиційний популізм, як-от референдум на тему долучення України до НАТО, то за наявності стійкої електоральної бази Тимошенко могла б розраховувати на досить високий результат. А так ми можемо констатувати лише те, що в наступному парламенті буде фракція Батьківщини, а от наскільки велика чи впливова — покаже час.
Усі на фронт Народний
Команда Яценюка-Турчинова вирішила обіграти в політичному позиціонуванні час свого найбільшого тріумфу — Революцію гідності. Як Майдан поєднав політиків і громадських діячів, добровольців Самооборони та офісних експертів, так і список «Народного фронту» демонструє такий самий вінеґрет дуже різнопланових діячів (бо далеко не всіх у цьому списку, а тим більше в округах, язик повертається назвати політиками).
Перець у вінеґреті — це представники Військової ради, покликанні здійснити реформування армії за швейцарським зразком. В цій структурі є не лише комбати та представники різних добровольчих батальйонів, як-от Юрій Береза («Дніпро 1», який відомий тим, що ним опікувався Ігор Коломойський), Андрій Тетерук («Миротворець», створений з відставників з бойовим досвідом), Роман Пицків («Чернігів», який на сьогодні відомий відсутністю втрат в особовому складі на тлі досить активної участі в АТО), Костянтин Матейченко («Артемівськ»), Ігор Лапін (ротний батальйону «Айдар», позивний «Зола»), Михайло Бондар (керівник відділу Першого батальйону Нацґвардії ім. Кульчицького), — до неї входять також комендант Майдану, екс-голова РНБО України Андрій Парубій, міністр МВС Арсен Аваков, заступник голови СБУ, колишній керівник штабу Самооборони Майдану Андрій Левус, народний депутат Сергій Пашинський та військовий журналіст, полковник запасу, керівник центру «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.
Загалом беручи, то був сильний хід — залучити не просто добровольців, а власне, вихідців з Самооборони Майдану, яка найбільше асоціюється з Революцією гідності та першими добровольчими батальйонами (саме з її бійців у березні–квітні створено перші відділи Національної ґвардії). За Парубієм та його бійцями полювало багато команд, включно з Блоком Петра Порошенка, але майданівці обрали «Народний фронт», оскільки не погодилися з Мінськими домовленостями. Тож Яценюк-Турчинов посилилися ще однією складовою, тобто Парубієм, та ще й отримали найбільш логічне позиціонування як «партія війни».
Щоправда, такому позиціонуванню дуже заважає інша складова фронту — бізнесова. Бо навіть попри те, що головні спонсори проектів Яценюка — його друг молодості Андрій Іванчук та «любий друзь» Микола Мартиненко — реально вкладали ресурс у Майдан та ще й мотивували це робити спонсорів меншого масштабу, таких як Тетяна Донець чи Денис Дзендзерський, усе ж вони залишаються бізнесменами, які люблять спокій та тишу. Саме тому частина «фронтовиків» таки голосували і за амністію учасникам протистоянь на сході, і за ратифікацію Мінських угод. Це ледь не спричинило конфлікт вже на самому початку розбудови «Народного фронту», коли частина мажоритарників-самооборонців готові були виходити з процесу. Однак Андрій Парубій зумів переконати їх, що треба дати можливість Президенту втілити власний план вреґулювання ситуації в країні, а не ставити палиці в колеса, бо це зараз на руку лише одній людині — Путіну.
Наскільки вдасться поєднати військову складову, представників Самооборони та АТО, які, можливо не такі політично досвідчені, зате щирі у своєму прагненні боротися з корупцією та обмежувати впливи олігархів, і кабінетних політиків, багато з яких вже проявили себе на рівні Уряду, і то не один раз (Яценюк, Аваков, Денисова, Петренко, Бурбак та й той самий Турчинов), — буде видно. Точно можна сказати, що сьогодні перші щиро вірять, що зможуть обстояти цінності Майдану, а другі певні, що вони діяли і діють в інтересах того ж таки Майдану. То ж є всі шанси, що одні зрівноважуватимуть інших.
З того, як відбувається кампанія, можна спрогнозувати, що колишні партнери в новому парламенті опиняться по різні боки барикад. Так, Порошенко найпевніше дасть згоду залишити Яценюка прем'єром, щоб диверсифікувати відповідальність за складну зиму, і тому «Народний фронт» увійде в пропрезидентську більшість. А «Батьківщина» точно буде опозиційною і чекатиме нового шансу. Але не варто відкидати і зближення позицій, ба навіть нової консолідації. Бо українська політика, як і будь-яка, зрештою, не має постійних партнерів/опонентів. Постійні тільки інтереси.
16.10.2014