«Казахи»

Все це доволі крикливо й паскудно, і якби я не бачив це своїми очима, то подумав би, що це придумано. Настільки вся ця сцена нагадує карикатуру. Недільний вечір, десята година, компанія молодих людей, на капоті розкладені пляшки і «наїдки», з відкритих дверей – ці двері навмисне відкривають, на всю вулицю – завдяки хорошій автомобільній акустиці і басам лунають «золотиє купола». І всі ці містечкові Артури, Ніки, Каміли, Давиди і Віки, і їхня буханина на капоті у супроводі «улюблених мелодій» не є чимось екзотичним для наших західних країв. Тільки влітку діти заможних батьків, переважно студенти, вмикали трошки іншу музику, трошки голосніше і десь так ближче до третьої ночі. Після дискотеки. Хто забув: у нас війна, і влітку йшли запеклі бої.

Я не знаю, звідки пішла ця традиція пити на колесах «під музику». В темноті, з пластикових стаканчиків. Коньяк-кола чи горілка-сік з коробки, плюс мінус чіпси-сухарики. Так само не знаю, звідки пішла мода на феєрверки – «щоби всі бачили», сирени – «щоби всі чули», у нас весілля, і не важливо, що день перед тим «все місто» ховало свого першого героя, який загинув під Іловайськом, і офіційно у нас траур. Прапори, чорні стрічки. Офіційно.

Ні, ці діти бойків не є неробами. Вони таксисти, «ті що роблять євроремонти» (їх якось важко назвати будівельниками), «ті що ремонтують машини», дрібні чиновники, всі ці хлопчики з якимись чорними папками, ґастарбайтери, а в основному це дрібні власники, тобто торговці, власники одного буса, яких у нас чомусь називають промисловцями, хоча ніякого додаткового продукту вони не створюють. Можливо, у них настільки важке життя, що тільки так, у такий максимально тупий спосіб вони і можуть відійти від «трудових буднів».

Але все своє життя вони прожили на вулицях Незалежності, Грушевського і Січових Стрільців. Коли розвалився Союз, вони були в яслах, дитячих садках або учнями молодших класів. Вони ходили по вулицях, де чути тільки українську мову, тому що інших шкіл у цих містечках просто немає. Останні російськомовні закрили ще в кінці вісімдесятих, коли виводили на схід військові гарнізони. Вони живуть у містах, де стоять пам’ятники Бандері, Шевченку, Лесі Українки. Ніяких Ленінів і інших комуністичних ідолів вони й не бачили і не знають. З освітою у них не склалось, відпрацювавши десь по Європах, нічого не навчились. Вернулись у міста, де на кожні тисячу жителів є або вже будується церква, а на збудованих «бляху міняють на золото» – навіть зараз, у часи війни.

Там, на Далекому Сході нашої країни, все якраз із точністю до навпаки. Російська мова, вулиці Маркса і Косіора, пам’ятники Леніну і Щорсу, однопартійна система і «православная церковь». Всі зараз говорять про Донбас, а пам’ятник Сталіну місцеві комуняки де відкривали? В Запоріжжі. В середині 80-х, будучи на Хортиці, ми питали про історичні пам’ятники, так місцеві показали нам бюст якось піонера.

Нічого дивного, що варвари з півночі свято вірили, що йдуть визволяти своїх росіян. Дивно або незрозуміло те, звідки у цьому ворожому антиукраїнському середовищі взялись українці, і не просто українці, а відважні й безстрашні. Так, ті, яких можуть здати бандитам і вбити не те що сусіди зі сходової клітки, однокласники чи однокурсники, а свої рідні брати-сестри. Так, там розкололись сім’ї. Коли батько і син в батальйоні, а все місто в ЛНР-ДНР. Звідки там ті, хто готовий померти і помирає за Україну, якщо її там формально, так як у нас Заході, ніби ніколи й не було?

Українці Донбасу, яких називають політичними українцями, ті які зробили свідомий вибір і дуже дорого платять за це – чи формальні українці Заходу, галичани з діда-прадіда або українці, тому що ніким іншим вони і не могли стати, навіть якщо мама бурятка, а тато єврей, чи росіянин і якутка, це реальні історії. Тому що школи тут тільки українські. Це не був свідомий вибір. Якби вони жили в Казахстані, вони стали б казахами, узбеками, а точніше, росіянами. Це також реальні, не історія, а історії. Діти, а особливо внуки тих, кого «вивезли» в Караганду, хто не вернувся на початку 90-х, вже не просто не говорять українською – вони і є «чужими». Варта їх послухати. Діти і внуки тих, хто залишився на нафтовій півночі Росії вже не говорять українською. Літом вони, часом, приїздять на батьківщину батьків.

Звичайно, мова про меншість там, на сході, і про більшість тут, на заході. І, напевно, річ не тільки в території, кількості населення та іншій статистиці, бо історія про одного вихідця з острова Корсика, який навіть не знав французької мови, але став найвідомішим французом всіх часів, в чомусь універсальна.