Анатомія дива

Софія Андрухович. Фелікс Австрія. – Львів: ВСЛ, 2014. – 288с.

Бувають книжки, які надто швидко закінчуються. Читач гнівається, що магії кінець: герої от-от залишатьсь «там», а він безнадійно застрягне «тут». З «Фелікс Австрія» все відбувається за схожим сценарієм: з першої сторінки розумієш, що роман Софії Андрухович змусить перенести невідкладні зустрічі на завтра, а просто термінові – скасувати. Обіцяєш собі, що ще одна-однісінька сторіночка і – спати, але, де там!... Книжка вимикає відчуття часу і, як вправний химерник, мало-помалу приструнчує усі спроби виборсатись із дурманного марева і повернутись до реальності. З короткого і різкого вступного речення: «Нема спокою в цьому домі», починаєш усвідомлювати, що гра в шаради – з недбало прихованими чи навмисно явними ключами – почнеться одразу, не давши оговтатись та освоїтись у цьому екзотично-примарному царстві. Живця закинуто.

Назва роману, перше речення, імена героїв, топоніми – всюди вчувається дзеленькання тих солоденьких дзвіночків, які так тішать самолюбство читача: тут Фаулз і Мердок з Шульцом, там Моргенштерн і Констан з Сетерфілд, а тут – вже й зовсім рідні Кобилянська з Лесею. Авторка заманює довірливого читача, що вже розімлів від насолоди віднайдених символів, у нетрі густого туманý, щоб познайомити із химерним сімейством Анґерів, ще химернішим Станіславовом, та, зрештою, й епохою fin de siècle, де все є не таким, як видається з першого погляду. У домі із скляним дахом, що більше нагадує театр, – усе готове, щоб прийняти циркову трупу у складі двох сіамських близнючок, чиї долі сплелись докупи чи то через милосердя, чи то через нерішучість «майже святого» доктора Анґера, одного сумного хлопчика, що невідомо чому носить ім’я Щасливий, одного шахрая на ім’я Чесний та ще декількома паперовими фігурками: різьбяра, що претендує на статус Пігмаліона, священика, що мав бути лікарем, і їмості, що мала бути ніким. До кінця вистави усі вони обернуться навколо своєї осі і зміняться до невпізнання, як у старому фокусі, коли із звичайного яйця, просто на очах у зачудованої публіки, вилуплюється пташеня. Під фінальне туше публіці, тобто читачам, тільки й залишиться, що видихнути довго стримуване «Ахх!».

У процесі великого перетворення на читача чекає «карнавал на карнавалі» – фантастичне панно кольорів, смаків та запахів, з увагою до найдрібніших деталей, інкрустоване численними барвистими образками та замальовками. Не що інше, як улюблений прийом усіх химерників-сюрреалістів – очуднення дійсності, де буденні справи, як от обіди чи вечері, приготування їжі чи похід на ринок перетворюються на магічні ритуали. І в цьому творенні звичайного дива Софії Андрухович нема рівних! Текстом треба смакувати – як тими віденськими розбрателями, рум’яними пампушками, наваристими капусняками та чоколядовими ґаляретами, якими вщерть сповнена чи не кожна сторінка тексту. Авторка немилосердна у своїй «солодкій тортурі», як Піквікський клуб із безкінечними чаюваннями о п’ятій, от тільки в щасливій Австрії чаюють з ранку до вечора! Щоправда, іноді ритуали витісняють саму суть буття – історії, у нашому випадку. За феєричними бенкетами, шарудінням шовкових спідниць та генеральним прибиранням іноді можна й загубити нитку оповіді, і читач, як Аліса в країні див, не розуміє, що з усіх цих трюфлів й кнедлів треба з’їсти, щоб повернутись на знайому стежку. Але це справа смаку (вибачте за каламбур), і, зрештою, як каже британка Керолайн Стіл у своєму знаменитому «Голодному місті», – їжа визначає буття. Де-де, а в Галичині – це вже точно.

Як це часто буває, найбільша чеснота є водночас і найбільшою вадою. І це стосується не лише людей. Декоративність роману, чи правильніше сказати його декорованість, несподівано зрикошетила в неочікуваному напрямку: очуднення щоденної дійсності назвали просто затягнутими описами, а меланхолію ситих пополуднів – браком подієвости. Вкрай ввічливі критики вже встигли перенести його до категорії «не для всіх» (хоча роман б’є всі рекорди популярності!), – тобто для терплячих, як пожартувала сама авторка. Справді, у ситуації із «Фелікс Австрія», як і з французьким кіно, важливо не покинути зал поки щось та й почне відбуватись. Мабуть, Жене і Каро теж не раз підсміювались із таких коментарів, продовжуючи знімати раблезіансько-гіперболічні «Делікатеси» чи казково-сюрреалістичну «Амелі».

Однак, у романі є дещо, без чого не буває ані доброго фільму (яким, безперечно, він може з легкістю стати), ані доброї книжки – витриманий ритм. І Софії Андрухович вдалось не збитися від початку і до самого кінця – іноді вона розбавляє занадто густий сироп пишнотілих пасажів різкими синкопами коротких речень. Як туше оркестру під час циркового номеру, вони готують до кульмінації, додають гостроти або й просто пробуджують публіку від солодкого забуття.

Але крім ритму має бути ще й темп! На andante чи animato сподіватись не варто, – у щасливій Австрії ніхто не поспішає: повільно ходять на променади, вдумливо випікають капуснячки в крихкому тісті, кружляють на роверку заболоченим містом (геть чисто як галицька Амелі Пулен!) і безперестанно повертаються спогадами у минуле, відшукуючи своє місце і свою сутність. Темп пришвидшується лише коли вся – ретельно вибудувана і продумана – конструкція дивись та й завалиться від надмірної колоратури. Під кінець подієва історія роману нарешті вилуплюється із оздобленої шкаралупки і читач може насолодитись довгоочікуваним andante! Інтрига стрімко наростає і вже до самого кінця напруга не спаде.

Сюжетні ниточки роману не так просто тримати вкупі – тут і детективна лінія з миготливим пульсом, і серйозний психологічний конфлікт Стефи з Аделею, Стефи з минулим та Стефи з собою. Так-так, колоритна, любовно виписана, Стефа Чорненько урухомлює усю подієву та афективну історію роману. Як чорна кава, що допомагає прокинутись від солодкаво-зефірної дрімоти. Саме Стефа, зовсім не загублений ще десь на середині історії Ернест Торн, є тим ілюзіоністом, що доводить фокус з перетворенням до фінального престижу. У фокусі – це найскладніша частина, коли стає зрозуміло, чи на сцені справжній магус чи, так собі, штукар. Зачудовано, публіка просить – ще! І цього разу дивитиметься уважніше, щоб не проґавити момент народження дива.