В НАТО з цього тижня новий Генеральний секретар. На зміну 61-річному лібералу Андерсу Фоґу Расмуссенові прийшов 55-річний соціал-демократ Єнс Столтенберґ. Як жартують аналітики: скандинавський період в Альянсі триває, адже норвежець заступив данця. Чи змінить це щось в політиці військового блоку?
Аби відповісти на це питання треба зрозуміти, що являє собою північноатлантичний Альянс нині та яку роль в ньому відіграє Генеральний секретар. НАТО, згідно зі статутом – це міжнародна міжурядова організація, військово-політичний союз 28 держав Північної Америки і Європи, які творять спільну систему безпеки, згідно з Північноатлантичним договором, підписаним у Вашингтоні 4 квітня 1949. «Альянс стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії: головним військово-політичним принципом організації є система колективної безпеки, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на напад ззовні», – говориться в документі.
Альянс від своїх початків кувався як потужна військова машина, здатна протистояти передовсім агресивному комуністичному блоку. Хоча виграти це протистояння систем вдалося не стільки військовими, скільки економічними заходами.
Саме через це в багатьох політиків-голубів ( а таких після падіння Берлінського муру й розпаду СРСР на Заході ставало чимраз більше) виникло хибне враження, що вся ця військова машина – зайве витрачання коштів і зусиль. Адже воювати на широку ногу, нібито, вже нема й з ким.
У такій приємній нірвані політики натовських країн перебували аж до 2014 року. Не сполохала їхнього сну ні агресивна промова Володимира Путіна на Мюнхенській конференції з питань безпеки 2007 року, ні інвазія російських військ в Грузії 2008 року, ні заяви Кремля про захист співвітчизників за кордоном, ні зміна військової доктрини Росії й накопичення ядерного потенціалу…
Щойно російська агресія в Україні змусила НАТО і західних лідерів вийти зі стану безпечного забуття й забити на сполох. Як зараз з гіркою посмішкою стверджують деякі європейські аналітики: Москва поспішила, здійснила фальстарт, ще б кілька років зачекала й не наразилася б на жоден опір НАТО і країн-членів.
Тим не менше сталося те, що сталося. У брюссельській штаб-квартирі сполошилися й почали гарячково шукати відповіді на російські виклики.
Війна Росії проти України спровокувала в Північноатлантичному Альянсі два паралельні процеси. По-перше, почалося ущільнення лав країн-членів перед обличчям реальної небезпеки. По-друге, НАТО почало швидкими темпами аналізувати власні актуальні проблеми, викриті війною в Україні, й міркувати над методами їх усунення.
Серйозним дзвінком для Альянсу стала липнева доповідь Комітету з оборони Палати громад парламенту Великої Британії. Фахівці з безпеки та військової справи з Вестмінстерського палацу застерегли: НАТО погано підготовлене до нападу на одну з його держав-членів з боку Росії.
Висновок про серйозні недоліки в готовності НАТО протидіяти зовнішнім загрозам вони зробили, аналізуючи розвиток конфлікту в Україні. А що буде, якщо Росія врешті-решт зважиться атакувати одну з країни Північноатлантичного альянсу? Зможе НАТО дати гідну відсіч агресору, якщо Росія знову ж вдасться до так званої гібридної тактики ведення війни?
Якщо російські війська порушать лінію кордону, однієї з країн НАТО, підуть у наступу після артпідготовкою й авіаударів, то НАТО ще , слава Богу, має чим відповісти агресору. Точна зброя, якою володіють натовські держави не залишить великих шансів російському війську, яке хоч і проводило модернізацію, але не настільки системну, щоб воювати з цілим цивілізованим світом. А за підтримки Збройних сил США, то без сумніву можна контратакувати й загнати агресора за стіни Кремля. Але на гібридну війну в Брюсселі поки що не знайшли гідної відповіді.
Москва нахабно реалізовує свої плани з відновлення Радянського союзу. Вона пхається на територію країн-сусідів без оголошення війни, без прямого введення військ. Все робиться по-шулерськи, якщо оцінювати її дії за точки зору класичного морального імперативу, але доволі ефективно. Кремль діє й домагається свого, змушуючи всіх інших просто прийняти це як даність.
З одного боку нібито існує Стаття 5 Договору НАТО, яка все ще залишається стрижнем тієї безпекової архітектури по обидва боки Атлантики. Вона передбачає, що напад на одну з країн-членів Альянсу, наприклад на Латвію чи Естонію, автоматично сприймається всіма рештою країн-членів як напад і на них. Тобто, нібито все зрозуміло: вся натовська спільнота мала б дат відсіч агресору.
Утім, з другого боку, виникає маса нюансів щодо того, як кожна натовська країна мала б реагувати на напад на свого колегу по блоку. Варіантів є безліч, як казав лідер американських «яструбів» сенатор Джон Маккейн: «Від ядерної відповіді до поштової листівки зі співчуттям».
Очевидно саме такі тривожні міркування й змусили британських депутатів увімкнути сигнал тривоги. «Ризик нападу Росії на країну-члена НАТО, хоча і невеликий, все ж існує. Ми не впевнені, що в НАТО готові до цієї загрози», - сказав голова комітету з оборони Палати громад, консерватор Рорі Стюарт. Він застеріг, що характер російської тактики стрімко змінюється – сюди входять кібератаки, інформаційна війна та підтримка нерегулярних сепаратистських груп, коли бойові дії ведуть озброєні цивільні особи спільно з російським спецназом у формі без розпізнавальних знаків.
«Ми вже бачили, як ця тактика була застосована Росією в Україні з метою дестабілізувати ситуацію в країні, що є партнером НАТО, анексувати частину її території і паралізувати її здатність реагувати на події», - заявив Стюарт.
Слід визнати, що понад 20 останніх років Північноатлантичний Альянс не розглядав Росію як джерело територіальної загрози. Тож зараз НАТО повинно реформуватися на марші, екстрено творити систему реакцій на нестандартні виклики, неконвенційні форми ведення війни.
Рішення в НАТО ухвалюються на основі консенсусу після обговорення і консультацій зі всіма країнами-членами Альянсу. Цей принцип діє на усіх рівнях організації НАТО. У разі незгоди однієї з країн-членів обговорення ведеться доти, доки консенсусу не буде досягнуто. Інколи це може призвести до визнання того, що досягти згоди неможливо.
Цей принцип не змінюється навіть за умови прямої воєнної загрози чи навіть ведення війни. Тому можна лише з жахом уявити у що це загрожує вилитися в разі небезпеки. Про необхідність щось змінити в системі ухвалення рішень в Альянсі заговорили лише зараз.
Від здатності НАТО вирішити вказані проблеми і залежатиме, наскільки цей військовий блок зможе бути боєздатним. А отже: наскільки доречним є саме його існування.
Тепер щодо Генерального секретаря НАТО. Що це за посада? Генсек нібито й вважається найголовнішим в Альянсі, але насправді — це фактично міжнародний дипломат, котрий з одного боку відповідає за координацію дій між країнами-членами, а з другого – презентує організацію назовні.
Так, від особистості Генсека може щось залежати, особливо, якщо вона сильна й харизматична, якщо людина на цій посаді володіє мистецтвом переконувати.
Що можна сказати про чинного керівника Альянсу? Свого часу Єнс Столтенберґ був радикальним ліваком. Що більше, він був переконаним противником існування НАТО і Європейської Унії. Ще студентом майбутній Генсек жбурляв каміння в будівлю посольства США в Осло в знак протесту проти війни у В'єтнамі.
Але як свого часу стверджував Вінстон Черчілль: «Хто в молодості не був революціонером – у того немає серця. Хто в старості не став консерватором – у того немає мізків».
Ні, консерватором Столтенберґ не став, але, аби перетворитися з лівого радикала на солідного й респектабельного політика, мізків йому не забракло. Він неодноразово обіймав різні міністерські посади, був статс-секретарем у багатьох складах кабінетів міністрів.
Хоча, що дивно для Генсека НАТО: Столтенберґ ніколи не очолював ні військового відомства Норвегії, ні МЗС. Щоправда на початку 90-х років минулого століття він входив до складу парламентського Комітету з питань оборони. Але тоді, якщо його ім'я і згадувалося в якомусь стосунку до НАТО, то лише в контексті критики військового блоку.
Проте вже на зламі тисячоліть Столтенберґ докорінно змінив свою позицію і зробив усе можливе, щоб молодіжне крило соціал-демократичної Робітничої партії офіційно визнало членство країни в НАТО. А ставши прем'єр-міністром 2000-го року, він активно підтримував міжнародні операції Альянсу. Зокрема, Норвегія саме за прем’єрства Столтенберґа брала участь і у військових діях НАТО в Афганістані, і в операції в Лівії.
Це, очевидно, й зіграло йому на користь, коли на весні цього року постало питання про нового генерального секретаря НАТО. Столтенберґ на той момент вже звільнив крісло глави уряду й перейшов у опозицію. Адже після парламентських виборів восени 2013 року очолювана ним Робітнича партія хоч і зберегла найбільшу фракцію в Стортингу Норвегії, проте уряд вже сформувати не змогла. Новою прем’єркою стала Ерна Сульберґ – представниця консервативної партії Høyre.
Багато експертів прогнозувало, що на посаді Генсека НАТО позиція Єнса Столтенберґ буде значно м’якшою щодо Москви, аніж в його попередника Андерса Фоґа Расмуссена. У часи прем’єрства він, зокрема, активно займався зміцненням відносин Норвегії з Росією і налагоджував добрі стосунки з тодішнім президентом Дмитром Медведєвим. 2010 року Москва й Осло підписали угоду про розділ арктичного шельфу в Баренцовому морі. Для норвезької сторони угода виявилася вельми вдалою: у цих районах знайдені нафтові запаси, оцінені як мінімум в 30 млрд євро.
Столтенберг також спростив прикордонний режим, підписавши з Росією угоду про перетин кордону для мешканців прикордонної території. «Його вміння жити із Росією є його безсумнівним козирем», - писала про Столтенберґа найбільша норвезька газета Aftenposten.
Тим не менше одна з перших заяв Столтенберґа на посаді Генерального секретаря НАТО була доволі жорсткою щодо Москви: «Російська влада продовжує дестабілізувати ситуацію в Донбасі, продовжує порушувати міжнародне право». Водночас він залишив простір до дипломатичного залагодження конфлікту з кремлем. «НАТО готове розглянути запит про скликання засідання Ради Росія-НАТО, якщо він надійде від Москви, але поки що конкретного запиту не було», – повідомив Столтенберґ.