Несподіванка минулих виборів — ВО «Свобода» — на цих виборах має мало шансів пройти у новий склад Верховної Ради. Звісно, партійні функціонери не вірять даним соціології, доводячи що й у 2012 році націоналістам мало хто ґарантував проходження до парламенту. Щоб оперувати фактами, а не домислами, «Z» аналізує настрої в електоральній базі «свободівців» та розбирає здійснені партією протягом каденції 2012–2014 років кроки на такі, що додають команді Тягнибока виборчих балів, і такі, що відбирають.
Інфографіка «Слово і Діло»
Альтернативи не існує
Якщо аналізувати виборчу базу ВО «Свободи», то її становлять національно свідомі реґіони Західної України: Львівщина, Тернопільщина та Івано-Франківщина. Навіть у сусідній Волині та на Рівненщині показники підтримки і на місцевих виборах 2010 року, і на всіх попередніх кампаніях були набагато нижчі. Але цієї електоральної бази до 2012 року не вистачало для потрапляння до Верховної Ради. У 2012 році ж стався дивний стрибок у понад 10 % з базового показника, меншого за 5 %. Чим це зумовлено? Проаналізуймо, хто і як голосував за ВО «Свободу» у 2012 році.
Найкращий показник в абсолютних показниках націоналісти отримали у Львівській області — майже 500 тис. голосів виборців, що становило майже ¼ всіх 2,13 млн. голосів, відданих за ВО «Свободу». Логічно було б подумати, що другий показник мав би бути в Тернополя (176,5 тис. голосів) чи Івано-Франківська (222 тис. голосів), але насправді це не так. Саме столиця дала для команди Тягнибока 227 тис. голосів, і в абсолютних показниках перевищила навіть Прикарпаття, не кажучи вже про Поділля та Волинь. Якщо ж додати показники ще й Київської області (понад 93 тис. голосів), то столична аґломерація дала кожен сьомий голос за націоналістів. Також гарним результатом потішили «свободівців» головні міста областей центральної України, а раніше такою підтримкою ґвардія Тягнибока користалася лише на Заході.
Так голосували за «Свободу» у 2012 році
Новий, нетрадиційний для націоналістів виборець відзначався високим рівнем освіти, здатністю до критичної оцінки ситуації, запитом на нові обличчя та нові підходи в політиці. Саме останній запит і задовольняла «Свобода» у 2012 році. На тлі корумпованої влади та стушкованої парламентської опозиції молода й аґресивна «Свобода» розглядалася як єдина можлива альтернатива. Щодо аґресивності, то тут «свободівці» таки показали свою ефективність — вигнання з зали засідань Табалових, активна боротьба з кнопкодавами, системна робота в залі без пропусків та зливів голосувань. Водночас альтернативність та новизна підходів одразу ж зазнала відчутного удару — звинувативши представників моніторинґового комітету руху «Чесно» в упередженості, фракція «Свободи» не надала списків помічників народних депутатів, адрес приймалень тощо. Тож дала привід виборцю розчаруватися у своїй новизні.
Випробування владою
Але найбільше випробування для будь-якої партії — це випробування владою. Незрозумілий конфлікт навколо власності на землю будівель Українського Католицького Університету, затримання під час отримання хабаря директора департаменту архітектури та містобудування Івано-Франківська, «свободівця» Олега Гаркота, а після Революції гідності тривале суміщення посад держчиновників від «Свободи» з депутатськими мандатами, як-от екс-голови Львівської ОДА Ірини Сех, показали, що цей іспит націоналісти найпевніше завалять. Говорити про фінансову чистоту партії ми не будемо, бо всі історії навколо Ігоря Кривицького, голови Економічної ради «Свободи», вже обросли леґендами, які не є гарним ґрунтом для аналізу, радше для припущень.
З таким іміджевим багажем — достатньо ефективна та дисциплінована фракція в парламенті, але закрита та мало готова до роботи за новими цивілізованими стандартами ведення політики — «Свобода» підійшла до виборів 2014 року. Головний силовий опонент — Партія реґіонів — не бере участі у виборах, а її членство розбіглося по маловпізнаваних та незрозумілих утвореннях «Опозиційний блок» і «Сильна Україна». Ідеологічні опоненти, комуністи, теж мають всі шанси спочити на смітнику історії. Щоправда, в тепер провладному, а ще вчора опозиційному таборі мало що змінилося — обличчя ті самі (Порошенко, Яценюк, Тимошенко) або популізм (Ляшко та місцями Гриценко). Альтернативні сили ж або розчинилися у великих утвореннях (як ДемАльянс у списку Гриценка), або перебувають за межею проходження («Самопоміч» та «Воля»). Час би знову осідлати тему альтернативи, але…
Старий кінь борозни не псує
Важко сьогодні українців здивувати прихильністю до націоналізму, коли по всій Україні падають «лєніни» під гасла «Слава Україні» та вишивані першовересні в школах звільнених східних міст. Саме час робити акцент не на ньому, а на новизні, модерності. Це б дало змогу тим виборцям, які у 2012 році хотіли бачити в «Свободі» альтернативу, знову повірити в партію. Натомість, якщо аналізувати список, поданий у ЦВК, Тягнибок обрав не нових політиків на зразок Андрія Іллєнка, Юрія Левченка чи Юрія Бублика (мажоритарник, який виграв вибори у полтавському окрузі, ставши найсхіднішим «свободівцем» і при тому показав найвищий рівень відкритості — набирав помічників методом відкритого конкурсу через сайт), яких знову послав на округи, а «стару ґвардію», поєднання партійного бізнесу та старих, ще есенпеушних кадрів.
Можна сподіватися подальшої боротьби з запроданцями-журналістами та ґрантоїдами — громадськими діячами, міряння, хто є більшим націоналістом, з Правим сектором, а хто більшим радикалом — з Ляшком та Тимошенко, але явно не нового підходу. А чи готовий буде вибагливий виборець Києва та Галичини знову підтримати «свободівців» — не факт. Хоча тепер вага західного виборця, зважаючи на анексію росіянами Криму та війну на сході, значно зросла, але чи забезпечать голоси галичан наявність «свобідної» фракції у парламенті 2014 року — велике питання. Але чекати від консерваторів новаторських кроків — це… У 2012 році ми вже спробували.
Так виявляють готовість голосувати за «Свободу» тепер
01.10.2014