Нова збірка есеїстки Ігоря Померанцева, яку надрукувало видавництво Українського католицького університету (серія «Бібліотека Школи журналістики та медіакомунікацій УКУ»), отримала визнання на 21-му Форумі видавців. За результатами конкурсу «Найкраща книга Форуму» «Вільний простір» нагородили спеціальною відзнакою Фонду Степана Ленігевича.
Книга Ігоря Померанцева «Вільний простір» - це умовний щоденник, зібрання текстів автора, створених протягом понад тридцяти років роботи на «Радіо Свобода». І хоч Померанцев каже, що ніколи й не вів, власне, щоденника, саме слово «журналіст» (від французького jour – день) ніби зобов’язує щоденно фіксувати життєві події. І саме через призму його бачення перед нами постають образи минувших подій: дисиденти та їхні дружини, війна в Югославії, геноцид в Руанді, Євромайдан в Україні. Автор згадує про Маркеса, Мілоша і Тетчер. «Журналістика без драми – прісна», тож не бракує книзі життєвих історій та особистісних драм.
Узагальнити чи класифікувати Померанцева було б невимовно важко, якби не праця Діани Клочко, яка переклала та впорядкувала книгу. У «Вільному просторі» автор виступає почергово хронікером, блогером, читачем, інтерв’юером та поетом – відповідно до характеру, занять та іпостасей самого Ігоря Померанцева. Разом із ним у збірці присутні його музика, вино та література, розмови про політику і навіть футбол. Проте головною темою лишається журналістика, а саме її метафізика.
Журналісти воліли би одразу догортати до інтерв’ю з Юрієм Андруховичем, Оксаною Забужко, Сергієм Жаданом, Тарасом Прохаськом та Остапом Сливинським. Але питання, які Ігор Померанцев ставить своїм співрозмовниками, перегукуються з його власними спостереженнями і рефлексіями. Тож варто пройти шлях книги повністю, щоби зрозуміти до кінця логіку її відповідей.
Мова журналістики не є єдиною, якою досконало володіє автор. Попри умовне призначення книги як «посібника для журналістів», погляд саме митця яскраво помітний ледь не в кожному есеї. Письменник залишається письменником, навіть попри заявлене розмежування мов журналістики та літератури. Мови радіо, літератури та поезії поєднуються у нього в єдине ціле.
Померанцев експериментує не лише з мовами професійними. І хоча за його власними словами, він не готовий ризикнути написати книжку українською, перекладацька робота Діани Клочко передає настрій та атмосферу багатої авторської лексики. За словами Діани, переклад мав би носити виразний київський акцент, але набув нот галицьких діалектизмів, які привнесла літературний редактор Анна-Марія Волосацька. Для буковинського письменника, який пише російською, цей мовний експеримент є доволі цікавим.
Остання частина книги – поетична – сприймається ніби доповненням чи тлумаченням попередніх текстів. Для не-аудіалів та не втаємничих у мистецтві звуків (ars akustika) саме поезія допомагає відчути ту тонку матерію радіоефіру, про яку так багато говорить автор.
***
Ранньої осені
Я завжди повторюю передачу про сигари.
Я уявляю, як її слухають під вечір
На дачі, в садку.
Хтось розводить багаття,
І мій голос змішується
З димом, гавкотом псів, вересками дітей.
Особливо я подобаюсь собакам.
Навіть не я, а клуби джазу,
Що залишилися після
Останньої сигари.
«Є книжки, які хочеться цитувати вголос, щоб поділитись читацьким хвилюванням і захватом». А Ігоря Померанцева цитувати хочеться завжди: чи то в хорошій компанії під келих червоного вина, чи то на заняттях з журналістики в університеті. Він залишає достатньо простору для роздумів, лише позначаючи власні ціннісні межі. Померанцев-письменник і Померанцев-радійник часом сприймаються як дві різні людини. Хоча тільки поєднавши його тексти і його звуки можна наблизитись до розуміння, чому саме такі слова були дібрані до загального звучання.
18.09.2014