У вівторок 26 серпня президент України Петро Порошенко вперше після нормандської зустрічі побачиться з Володимиром Путіном. Переговори заплановано у форматі Україна-ЄС-ЄвразЕС. По один бік від української делегації сидітимуть президенти Росії, Білорусі та Казахстану, з іншого боку будуть троє галузевих очільників Єврокомісії – комісари з питань зовнішніх справ, торгівлі та енергетики. Наразі не відомо, чи відбудеться двостороння зустріч Порошенка й Путіна – хоча вона є найбільш сподіваною.
Офіційно, сторони збираються в Мінську для того, щоб провести переговори про впровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Залишається великим питанням: яким чином у заданому тематичному форматі, та ще й такому товаристві, можна обговорити спровоковану Росією війну на Донбасі? З іншого боку, годі собі уявити будь-яку бесіду з Москвою, на якій можна було б уникнути перепалки з приводу збройного конфлікту – навіть якщо на порядку денному йдеться про мита. Проектуючи собі в уяві гіпотетичні хронології, можна констатувати, що подібна зустріч цілком пасувала б для завершального етапу кризи: стрілянину завершено – домовляймося, як нам жити далі, що й по чім продавати. Сьогодні це буде радше розмова «про щось інше», або ж нова демонстрація непримиренності сторін і черговий привід для загострення конфлікту.
Нормандія: перша зустріч українського та російського лідерів
Напередодні поїздки в Мінськ Петро Порошенко прийняв у Києві Ангелу Меркель – головного посередника у спробах примирити Росію з Україною. Під час прес-конференції фрау канцлер наголосила, що угода між Україною та ЄС не мала би шкодити Росії. Меркель висловила сподівання, що переговори трійок завершаться успіхом, та водночас надала досить стриманий прогноз щодо впливу Мінська на нинішній етап російсько-українського конфлікту. Історія скривилася українцям потворною гримасою, бо Меркель прибула до України в день 75-ї річниці пакту Ріббентропа-Молотова. Сам же візит був затьмарений скандальними заявами віце-канцлера, котрий порадив Україні змиритися з втратою Криму й готуватися до федералізації. Тобто радив готуватися-таки до якогось пакту. До честі гості, Меркель відразу взялася спростовувати будь-які аналогії з угодою 75-річної давнини. «Моя присутність тут показує, що все змінилося… Німеччина не хоче створити нову політичну біду, бо вона дуже добре вивчила історію», – заявила Меркель.
Наразі жоден із форматів переговорів, в якому за одним столом збиралися українська та російська сторона, не завершувався відчутним успіхом. Переговори в Женеві виявилися нікчемними з огляду на те, що кожна сторона тлумачила їх на свій лад. Нормандія подарувала тимчасове перемир’я, котре було лише одностороннім. Газові дискусії завершилися колективною апеляцією до Стокгольмського арбітражу. Тепер додається товариство Нурсултана Назарбаєва та Олександра Лукашенка – видатних поціновувачів демократії, які на своїх постах сидять іще довше, ніж сам Путін.
Євразійська трійка: клуб багатолітніх диктаторів
Перспективи мінських переговорів коментують для «Z» громадський діяч Тарас Шамайда та політолог Віктор Небоженко.
Тарас ШАМАЙДА:
Компроміс лише заохотить Путіна до агресії
У мене особисто нема жодних очікувань від цієї зустрічі, адже очевидно, що Путін їде в Мінськ не для того, щоби вирішувати там щось в інтересах України. Тобто найкраще очікування справдиться тоді, якщо там нічого не вдасться підписати. Це означатиме, що Україна нічого не «здала» Москві. Бо якщо там буде досягнуто спільної позиції, це може бути лише проросійська позиція. Такою є ситуація, такий формат зустрічі.
Важливо, щоб Україна навіть не дозволяла ставити питання про свої внутрішні справи: про наш державний устрій, про статус мов, про федералізацію чи нефедералізацію, або про наш геополітичний вибір. Це наша справа, не справа Путіна, Назарбаєва, Лукашенка чи навіть наших західних партнерів. Для торгівлі є питання торгівлі. Торгуватися можна про газ, про всілякі мита – і навіть іти на поступки. Але не в інших сферах.
– Виглядає, що мета Путіна – торгуватися саме за те, що є внутрішніми справами України.
– Це неприпустимо. Це боротьба за незалежність! Революція гідності – це війна за незалежність. Яка ж тут незалежність, якщо, борони Боже, будуть спроби зазіхнути на внутрішні справи України?! Росія заради цього й веде війну, її мета – взяти під контроль всю Україну, а точніше – весь пострадянський простір, але насамперед Україну. Виконувати забаганки Росії, погоджуватися на реалізацію пунктів, які грають на руку Москві, – означає заохочувати агресора діяти далі.
– Чому, на вашу думку, було вибрано такий формат зустрічі: країни Митного союзу, Україна та Євросоюз на рівні галузевих лідерів?
– Проблема українського керівництва, а навіть і наших партнерів, які не надто однозначно і не надто ефективно підтримують нашу державу, – це те, що Україну примушують брати участь у нав’язаних форматах. Наприклад, якби Україна відмовилася від цієї зустрічі, то невідомо, наскільки її підтримала б Європа…Сам формат, з одного боку, ніби спрямований на те, щоби заохотити Путіна до переговорів, а з іншого боку, сама участь Путіна – не є якимсь великим досягненням. Тут є і значні мінуси, бо фактично легітимізується сам процес, що українській стороні доводиться сидіти за одним із агресором, диктатором, убивцею. Я розумію, що коли гинуть люди, то потрібні переговори, і треба використовувати будь-яку можливість домовитися. Але навряд чи самі переговори зупинять ці смерті.
Водночас, ми повинні працювати над тим, щоб уникати ізоляції від переговорного процесу тих партнерів, які підтримують Україну. Є країни (такі, як Польща, США, Канада, Великобританія), які схильні більш наполегливо відстоювати суверенітет України. Було видно неозброєним оком, що спочатку з перемовин якимсь чином витіснили США, потім на другий план відійшов Євросоюз як ціла інституція, а залишилися Франція та Німеччина. Тепер додаються країни Митного союзу.
– Можливо, європейська спільнота вірить у те, що зміна форматів сприятиме договороздатності Росії? І краще прийняти будь-який формат, лиш би він сприяв деескалації конфлікту?
– Формати можуть бути різними. Важлива солідарність навколо тих принципів, довкола яких узагалі гуртується цивілізований світ, на яких стоять ООН і ЄС. Якщо відбулася агресія, і якщо вперше після Другої світової одна країна загарбала шматок іншої суверенної країни і далі продовжує цю агресію, – то очевидно, що потрібна рішуча відповідь, зокрема швидші та сильніші санкції. Не треба дбати про те, щоб створити якісь вигоди для Путіна в цих переговорах. Путін – агресор. Реакція має бути такою, щоби агресор дійсно втрачав значно більше, аніж здобував. Яких би втрат не зазнали країни Заходу, вони мають ставити за мету збереження світового порядку. Бо, як відомо, з маленьких диктаторів виростають великі диктатори, які потім напряму загрожують цілому світові, у цьому контексті вже багато сказано про те, що дії Путіна повторюють дії Гітлера в 1938-39 роках...
Здійснюється агресія, чиняться спроби нав’язати політику доконаних фактів: окупувати територію – а потім змушувати людей із цим змиритися. Спроби відшукати компроміс будь-якою ціною (наприклад, намагання формально здати Крим без офіційного визнання, або спроби створити «велике Придністров'я» на Донбасі) завершаться тим, що Путін отримає сигнал: ти можеш грабастати територію – проблем у тебе не буде. Він не зупинятиметься. На світовій мапі залишилося ще багато суверенних держав. Буде, як у тому анекдоті брежнєвських часів: «З ким межує СРСР? (Тільки тепер замість нього Росія)» – «С кем хочет, с тем и граничит».
Віктор НЕБОЖЕНКО:
Путіна треба змусити публічно озвучити свої справжні вимоги
Україні потрібні переговори. Треба летіти в Мінськ, зустрітися, домовлятися. Але я не вірю в успіх цих переговорів. Росія кидає дедалі більше зброї в Україну, живої сили. Це означає, що поступків не буде.
Вже мовчу про те, що відсутність Сполучених Штатів на будь-яких переговорах – це зменшення шансів на успіх десь на 50%. Є прекрасний формат «Женевського процесу» (Україна-США-ЄС-РФ. – «Z») – треба було його розвивати і продовжувати.
– Чому Білорусь і Казахстан?
– У Мінську Путін здійснює ще одну спробу – він намагається легітимізувати Митний союз, декларуючи, що євразійське об’єднання є реальним, і може приймати участь у геополітичних процесах. Путін пропонує світові «СРСР-2»: показує лідерів Митного союзу. Гадаю, всі вони гратимуть під дудку Путіна. Навіть якщо розглядати ситуацію з погляду військової загрози Росії сусідським країнам, то Путін при бажанні може за кілька днів «розчавити» цілу Білорусь, за добу анексувати північ Казахстану. Не сумніваюся, що папочки з описом цих операцій уже лежать у Кремлі. З однієї з таких папочок і починався Крим.
– Якою є роль Німеччини?
– Німеччина – поки що головний посередник між Україною та Росією. Берлін випробовує останні шанси у миротворчій місії. Якщо результату не буде – тоді за справу можуть узятися якраз Сполучені Штати. Я вважаю, що найбільш дієвим способом вгамувати конфлікт була б спеціальна місія німецьких військових, які б вийшли на українсько-російський кордон і стали прикордонниками. Але в це мало віриться…
Натомість у той час, як готувалася мінська зустріч, у США повільно рухається робота над нетиповим, але важливим для України законопроектом – документом, який дозволить надавати Україні військово-політичну допомогу напряму, оминаючи НАТО та ООН. Звісно, якщо ми підемо в Мінську на поступки – закон не приймуть. Навіщо це Штатам, якщо це не потрібно Україні?
Лукашенко під час інавгурації Петра Порошенка на посаду президента
– Тобто Україні вигідно зірвати переговори?
– Чому ж? Треба домовлятися й принаймні шукати спосіб мирно вийти із ситуації. Але, гадаю, те, чого мав би добиватися Порошенко – зробити публічними претензії Росії до України. Путін має прямо сказати, чого він хоче. У ялтинській промові Путін говорив про російський Крим – і ні слова про «Новоросію». Якщо він хоче, щоб Україна під тиском визнала анексію Криму, – нехай це прямо озвучить.
Крім того, слід пам’ятати про те, що в Мінську відбудеться зустріч російського чекіста і мультимільйонера із українським мультимільярдером. Протягом своєї каденції Путін особисто маніпулював усіма українськими президентами: і Кучмою, і Ющенком, і Януковичем. Він намагатиметься «відірвати» Порошенка від України, спробує його «завербувати». «Ось тобі гроші, ось тобі те – завтра будемо робити велику справу...» Він це добре вміє і не облишить спроб «завербувати» там, де не вдається домовитися. Маю надію, що Порошенко витримає натиск. Путін вважає, що в Україні все можна вирішити методами, до яких він звик, і тут можна всіх купити, все змінити. Але є те, чого не зміниш, – це солдати й офіцери, які героїчно поклали свої життя на Сході в боротьбі за незалежність України. Це велетенська ціна за свободу. Не знаю, як Путін, – а Порошенко мусить це розуміти.
25.08.2014