Ігор МЕЛЬНИК

 

 

240 років тому, 25 серпня 1774-го народився Михайло Левицький, греко-католицький митрополит Галицький, який 1856 року став першим нелатинським кардиналом в Україні.

 

Щоправда, ще 1439 року митрополит Київський, Галицький і всієї Руси (1433–1458), Латинський патріарх Константинопольський (1458–1462), народжений у Салоніках грек Ісидор (1385–1463) отримав кардинальський титул від Римського Папи Євгенія IV. Дорогою з Флорентійського собору, на якому проголосили єдність Римської та Константинопольської церков, до Москви митрополит Київський і всієї Руси Ісидор зупинився 1440 року у Львові, де відправив у Латинській катедрі урочисту літургію в східному обряді. Але львівські русини не захотіли бути на ній присутніми. Не зрозуміли унійних намірів більшість тодішніх православних володарів і єпископів, тож довелося чекати на порозуміння латинського та східного християнства у Бересті (1596). Унію проголошену на Флорентійському соборі 1439 року, не сприйняли ні у Києві, ні в Москві, ні в Галичині. І 1458 року Ісидор зрікся титулу митрополита Київського та всієї Руси. Тому не можемо вважати Ісидора українським кардиналом.

 

Після Михайла Левицького кардиналами були призначені очільники УГКЦ Сильвестр Сембратович (1894), Йосиф Сліпий (1965), Мирослав Іван Любачівський (1985), Любомир Гузар (2001).

 

З римсько-католицьких кардиналів, пов’язаних з Україною, можна назвати: єпископів Луцьких Бернарда Мацєйовського (1603) та Яна Александра Ліпського (1737); народженого у Станиславові, випускника Львівського університету, єпископа Краківського Альбіна Дунаєвського (1817–1894), якого призначив кардиналом Папа Лев ХІІІ 1890 року; єпископа-помічника Львівського Яна Пузину (1901); випускника гімназії та римсько-католицької семінарії у Львові, пароха у Язлівці на Поділлі, сотрудника костелу Св. Миколая у Львові, архієпископа Краківського Адама Стефана Сапігу (1867–1951), який став кардиналом 1946 року; архієпископа Львівського Маріана Яворського (2001).

 

 

Герб «Роґаля»

 

 

 

 

А тепер про Михайла Левицького. Він народився у містечку Ланчин над Прутом, на межі Гуцульщини та Покуття (тепер Надвірнянський район Івано-Франківської області). Його батько був священиком, за походженням шляхтичем гербу «Роґаля». У 1790 році закінчив Станіславівську гімназію. Студіював у греко-католицькій духовній семінарії «Барбареум» при храмі Св. Варвари у Відні, на теологічному факультеті Віденського університеті, де здобув ступінь доктора богослов'я.

 

Церква святої Варвари (Відень)

 

 

 

1798 року був рукоположений на священика. У 1797-му став префектом Львівської духовної семінарії, пізніше професором Святого Письма та пасторального богослов'я у Львівському університеті. Згодом митрополит Антін Ангелович призначив його каноніком Галицької греко-католицької митрополії при Соборі Св. Юра у Львові (1808). Створена 1807 року на підставі угоди між Римським Папою Пієм VII та цісарем Францом І Галицька греко-католицька митрополія охоплювала Львівську та Перемиську єпархії.

 

У 1813 році Михайло Левицький став єпископом у Перемишлі, де проводив активну освітню діяльність серед народу. Перемишль початку ХІХ століття був найвпливовішим центром галицького просвітництва. Його навіть називали "Атенами над Сяном". Тут діяли греко-католицька семінарія, багаті бібліотеки, українська друкарня. Місто було центром греко-католицької та римсько-католицької єпархій. На відміну від космополітичного, сполонізованого та германізованого Львова Перемишль у перших десятиріччях ХІХ століття став провідним центром українського (руського) національного відродження в Галичині.

 

Іван Могильницький

 

 

Владика Михайло піклувався про видання підручників; підтримав створення у Перемишлі освітнього Товариства священиків (1816) та Дяко-вчительського інституту (1817). Спільно з каноніком Іваном Могильницьким домагався від австрійських урядовців запровадження викладання у школах Галичини українською (руською) мовою. За його сприяння відкрито 383 народні школи при парафіях Перемиської єпархії. М.Левицький видав "Катехізис" і "Буквар славенського язика", надруковані у Будині (Будапешті) мовою, близькою до простонародної мови галицьких русинів.

 

 

У 1814–1815 роках він був учасником міжнародного Віденського конгресу. 17 серпня 1815-го цісар Франц I призначив Михайла Левицького Галицьким митрополитом та Львівським архиєпископом, а Римський Папа Пій VI затвердив це рішення 8 березня 1816 року.

 

Новим єпископом у Перемишлі був призначений Іван Снігурський, який продовжував просвітницькі проекти свого попередника, зокрема діяльність Товариства священників.

 

Митрополит Галицький Михайло Левицький і єпископ Перемиський Іван Снігурський вимагали від священиків проповідувати і вести навчання релігії "народною" мовою галичан. А починати треба було від самих священиків, у родинах більшості з яких панувала тоді польська мова. На той час не всі семінаристи знали рідну руську мову. Як писав Кирило Студинський, "вийшло на яву при іспиті з читання "linguaue ruthenicae" в р. 1837, що багато кандидатів дух. стану, прийнятих до семинарії, ледви уміло букви розріжнити. Консисторія зажадала, щоби їх візвано до науки і після року зложено звіт" [1].

 

Унівський монастир

 

 

Митрополит уподобав собі Унів, який зробив своєю літньою резиденцією. 1790 року внаслідок реформ цісаря Йосифа ІІ закрили Унівський монастир. Храм Успення Пресвятої Богородиці став парохіяльним, а у монастирських приміщеннях розташували канцелярію маєтку та склади. 1818 року завдяки старанням Михайла Левицького маєтки Унівського монастиря були повернені Церкві. Відтоді Митрополит Михайло більшість часу проводив в Уневі, перебудував монастирський будинок під митрополичу резиденцію і фактично керував звідси справами митрополії.

 

Саме митрополит М.Левицький відкрив для загалу цілющі властивості урочища Підлюте біля села Осмолода (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області) на березі Лімниці під горою Лютою. Навколишні ліси належали до греко-католицької митрополії. У 1840-х роках М.Левицький приїздив сюди лікувати ревматизм і наказав збудувати тут для себе відпочинковий будинок. За митрополита Андрея Шептицького у Підлютому спорудили знамениту "Кедрову палату".

 

Владика опікувався Львівською генеральною духовною семінарією і пильнував, щоби її питомці не були втягнені у вир політичного життя Галичини, де у 1830–1840-х роках ширився польський конспіративний рух. Кілька семінаристів були залучені до діяльності польської конспіративної організації “Товариство польського народу” (Stowarzyszenie Ludu Polskiego). До речі, греко-католицькі семінаристи домагалися згадати у назві цієї організації також і руський народ Галичини. Але, як писав історик Станіслав Шнюр-Пєпловський, “надмірна принциповість керівників організації не допустила до виконання цієї слушної вимоги, і молодь, натхнена щирим національним духом, утворила в мурах семінарії окреме “Руське коло”, яке, не зважаючи на найкращі наміри, започаткувало роздвоєння спільної до того часу діяльності поляків і русинів” [2].

 

Тоді таке роздвоєння ще не переросло у розрив. “Руське коло” зберегало зв’язки з польськими конспіраторами, а у семінарії тримали нелегальну літературу.

 

Семінарська церква Святого Духа (Львів, вул. Коперніка, 36; світлина 1930 року, зараз у дзвінниці – Музей "Русалки Дністрової")

 

 

Зароджувався у семінарії й український національний дух, найбільшим виразником якого став Маркіян Шашкевич (1811–1843). У лютому 1830 року його виключили зі Львівської греко-католицької семінарії за порушення дисципліни. Поновили Маркіяна в семінарії лише 1834 року. Чотири роки свободи в столиці Галичини, за межами темних і холодних мурів семінарії, не минули для юнака марно. Хоча і перебуваючи у скрутному матеріальному становищі, Маркіян Шашкевич міг займатися самоосвітою, вільніше спілкуватися в тодішньому колі львівської інтелігенції, читати книги в бібліотеці Оссолінеуму, знайомитися з передовими ідеями свого часу, краще пізнати життя галицького люду. І вже у 1835 році він вперше у Львові виголошує проповідь народною мовою, того ж року, разом з Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким, готує альманах “Зоря”, у 1836-му складає “Читанку для діточок в народних училищах”, а 1837-го виходить альманах “Русалка Дністрова”. Невідомо, чи вдалося би йому того всього досягнути, якби Маркіян вчасно закінчив семінарію і вже у 1834 році опинився би, обтяжений родинними обов’язками, на сільській парафії?..

 

Натомість надто обережний М.Левицький не хотів мати проблеми з австрійськими урядовцями та польськими шляхетськими колами і підтримав висновок львівської цензури про недоречність видання у світ рукопису альманаху "Зоря" та заборону поширення в Галичині виданої у Будині "Русалки Дністрової", хоча її можна було придбати в інших коронних краях Австрійського цісарства.

 

18 березня 1838 року у Львові львівський митрополит Михайло Левицький у співслужінні з єпископом Іваном Снігурським висвятив майбутнього Мукачівського єпископа Василя Поповича. На честь цієї події на Галичині опубліковано два панегірики. Це давало надію на приєднання закарпатських Мукачівської та Пряшівської єпархій до Галицької митрополії. Хоча у 1888 році Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об’єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією, але угорський примас, кардинал Янош Сімор оголосив, що реалізація такого плану була б великою образою національних почувань угорців. Відтак справа об’єднання Греко-Католицької Церкви в Україні не здійснена донині.

 

Михайло Левицький виступив із протестом проти ліквідації російським урядом унії на підросійській Україні та в Білорусі 1837 року.

 

А 3 жовтня 1844-го Галицький митрополит звернувся з циркулярним листом (обіжником) до своїх священиків, яким переказав детальні інструкції щодо заснування товариств тверезості та ведення книг. Парафіяни, вступаючи до"“Братства тверезості", давали коротку присягу: "Я, (називали своє ім’я та прізвище), перед Богом, Матір’ю Богородицею і святим Ангелом-хоронителем урочисто постановляю у вживанні алкогольних напоїв за Божою допомогою уникати пияцтва, тільки дотримуватись належної міри і до того, згідно з моїми силами, залучати інших".

 

У 1848 році М.Левицький став примасом Галичини (йому номінально були підпорядковані римсько-католицька та вірменсько-католицька архієпархії).

 

Митрополит підтримав створення товариства «Галицько-Руська Матиця», благословив створення Головної Руської Ради, підтримав вимогу поділу Королівства Галичини та Володимирії на руський і польський коронні краї з центрами у Львові та Кракові. Але був противником приєднання до національного руху магнатів руського походження. "Ми нарід хлопів і попів, і шляхти нам не тре!" – відповів він Леву Сапізі, Володимирові Дідушицькому й іншим шляхтичам, які хотіли перейти на греко-католицький обряд.

 

"Так було розірвано столітній союз Церкви і шляхти в Галичині... Так, саме трагічна помилка. Цим, зовсім цього, вочевидь, не усвідомлюючи, тодішній митрополит відкрив двері москвофільству, полонофільству і винародненню нашої шляхти. Саме так, не усвідомлюючи, бо занадто багато добра зробив цей митрополит для нашого народу.

Але, на превеликий жаль, саме він зробив те, що й кальвінізм на Правобережжі та Волині до нього, – позбавив свій власний народ провідної верстви. Розчарована шляхта побрела до польського табору, бо освіченість їй не дозволяла йти до табору московського. Але «попи і хлопи» дезорієнтовані втратою провідної верстви і міщанства, яке не хотіло ідентифікувати себе ні з одними, ні з другими, почали шукати «себе» серед інших народів – вдарившись в москвофільство та полонофільство", – вважає о. Орест-Дмитро Вільчинський [3].

 

16 червня 1856 року Папа Пій ІХ надав Михайлові Левицькому титул кардинала. Оскільки 82-літньому митрополиту було тяжко їхати до Риму, кардинальські атрибути та пурпурові шати вручив йому в Уневі від імені Папи празький кардинал Шварценберр.

 

 

Помер кардинал 14 січня 1858 року. Його поховали  у монастирському храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Уневі.

 

У 1890-х роках з ініціативи кардинала Сильвестра Сембратовича на пілонах собору Св. Юра встановили мармурові медальйони з портретами львівських і галицьких владик. Серед них – і портрет Михайла Левицького.

 

 

У рідному Ланчині з ініціативи пароха церкви Зіслання Святого Духа о. Василя Ткачука  та доброчинця Михайла Іваночка встановили меморіальну таблицю з барельєфом митрополита Михайла Левицького (скульптор Богдан Гладкий). 21 жовтня 2012 року її освятив владика Коломийсько-Чернівецької єпархії Миколай Сімкайло.

 

 

ПРИМІТКИ

 

[1] Студинський К. Львівська духовна Семинарія в часах Маркіяна Шашкевича (1829–1843). – Львів, 1916. – С. CCXXXVIII.

 

[2] Schnur-Pepłowski S. Obrazy z przeszłości Galicyi i Krakowa. – Lwow, 1896. – S. 126.

 

[3] "Католицький оглядач", 14 травня 2012 р.

 

 

 

25.08.2014