Справа поділу Галичини

165 років тому, 9 червня 1848 року, Головна Руська Рада скерувала до цісаря Фердинанда І свою першу заяву з проханням розділити Королівство Галичини та Володимирії на дві провінції – русинську та польську.

"Ваша Величносте!

Щоби руському народови в Галичині запевнити в повній мірі розвиток його національности й мови по думці § 4 конституційної грамоти з 25 цьвітня 1848 р., Головна Руська Рада у Львові вважає за потрібне зложити перед ступнями Найвисшого Престола Вашої Величности спільне бажанє Русинів в справі подїлу Галичини під державним оглядом.

Причину сього творить головно окремішність руського народу в письмі, мові й лїтературнім розвитку, в релїґії, обичаях і звичаях, в народнім настрою, в привязаню до улюбленого Цїсарського Дому і взагалі в окремім народнім інтересі. Русини не мало натерпіли ся через те, що їх, не вважаючи на перевагу руського населеня в Галичині, в богатьох з тих оглядів уважали за Поляків.

Для підпираня тих загально корисних цілий являть ся конечним подїл Галичини в провінціяльнім розграниченю.

Тому Русини просять:

1) щоби часть Галичини, заселена Русинами, творила для себе провінцію з осїдком краєвої політичної управи у Львові. Та часть обнимає східні округи Галичини з руським населенєм. Та часть вже була самостійна первісно як Князівство, опісля-ж як Королівство Галицьке в кінці як Червоноруське Воєводство;

2) і щоби часть краю, заселена Мазурами, була віддїлена від руської провінції. Та часть обнимає західну область Галичини і має польське населенє, яке в богатьох з покликаних оглядів ріжнить ся від руського.

Ваша Величність зволять вселаскавійше вволити сїй просьбі, яка має на увазі добро Русинів.

Львів, 9 червня 1848".

Тут і далі тексти документів подаються за книгою Михайла Лозинського "Утворенє українського коронного краю в Австрії", яка була видана у 1915 році українською та німецькою мовами.

Утворене після першого поділу Речі Посполитої 1772 року Королівство Ґаліції та Володимирії складалося не лише з Руського та Белзького воєводств, населених переважно русинами, але й з частин Краківського та Сандомирського воєводств, які належали переважно до польської етнічної території. З 1775 року до складу Ґаліції входила також Буковина.

Ґаліція була найбільшою австрійською провінцією, з територією розтягненою на 560 км. Тому віденські урядовці здавна пропонували проекти поділу краю. Після приєднання у 1846 році до Австрії Краківської Речі Посполитої виринули плани зробити давню польську столицю центром всієї Ґаліції. Тим більше, що Краків мав вже тоді залізничне сполучення з Віднем.

Проти цього запротестували львівські урядовці, які вже встигли вкорінитися над Полтвою і почували себе безпечніше серед русинів, ніж серед мазурів (поляків).

Для досягнення компромісу цісарський уряд видав 29 березня 1847 року розпорядження, що Ґаліція має бути поділена на два губерніальні округи з центрами у Кракові та Львові. До Західної Ґаліції мали б увійти, окрім Кракова, ще округи: Бохня, Вадовиці, Ряшів, Сянік, Санч, Тарнів і Ясло. Натомість призначений влітку 1847 року новий губернатор Ґаліції граф Франц Стадіон запропонував, що Краківський та Львівський губерніальні округи мали окремі уряди, але спільного губернатора.

Особливий супротив справа поділу краю викликала серед польської шляхти, яка небезпідставно побоювалася втратити свій вплив в Галичині. Через це й звернулася Головна Руська Рада 9 червня 1848 року до цісаря.

Окрім того, руська делегація на Слов’янському конґресі в Празі пропонувала включити справу поділу Ґаліції до Генеральної петиції конгресу до цісаря. Через що поляки навіть погрожували вбити номінального голову "руської делегації" князя Льва Сапігу. Проте через повстання в Празі Слов’янський конґрес припинив свою роботі й не встиг прийняти петицію.

17 липня 1848 року Головна Руська Рада висилає свої вимоги до міністерства внутрішніх справ у Відні:

"Високе Міністерство!

Підписана Головна Руська Рада вважає за потрібне з приводу поданого польською партією протесту проти подїлу королівства Галичини на дві провінції покликати ся на свою давнїйшу петицію до Його Величности, внесену через галицьку ц. к. краєву Президію, як найповажнїйше застерегти ся проти згаданого протесту і в імени цілого галицько-руського народу на ново просити о сповненє висловленого в тій петиції бажаня з отсих причин:

1) Бо такий подїл Галичини на дві провінції зустрінеть ся з привітом цілого руського народу, який в своїй незмінній волї домагаєть ся його і при нїм стоїть.

2) Бо Високе Правительство добре знає, що Галичина має переважаюче руське населенє в числі 2,2 мілїонів, а однак заходами Поляків у богатьох судах руської части Галичини заведено вже польську мову як урядову. А чи може що більше образити самопочуванє нації, ніж як вона бачить, що їі мову, її найдорожшу дорогоцінність усувають з житя? Така недоля, при теперішнім дусї часу, мала би зустріти тільки Русинів, що мають свою власну вироблену мову, яка потребує тільки введеня в школах та урядах?

3) Бо руська нація тільки тоді може прийти до своєї власної національної гвардії, тої кріпости конституційного народного житя, коли буде переведений подїл Галичини, бо тепер як се знає Високе Правительство, той привілєй присвоїли собі в цілій Галичині Поляки.

4) Сказане дає ясний доказ, що національне зло, яке руський нарід від богатьох століть терпів на своїй земли від польських зайдів, що його давили, упосліджували, переслідувати, не шануючи навіть релігії, все ще істнує.

5) Русини домагають ся подїлу Галичини не тільки з огляду на їх признану конституцією національну самостійність, але також в тій цїли, щоби, вже раз увільнити ся від польских політичних впливів, які тільки приносять нещастє, про що сьвідчить богато даних, почавши від 1831 р., і щоби в найсправедливійшім уживаню своїх національних прав в цїли національного розвитку могти йти спокійно й без перешкоди власним шляхом.

6) Бажанєм Русинів при розбудженю національного почутя являєть ся під охороною конституційного австрійського правительства розвивати розбудженє з глибокого сну національне житє, що Поляки, маючи на увазі свої й зовсім чужі цїли, старають ся ударемнити.

7) Та проти нашої національности від богатьох століть звернена ворожа система принесла вже їм плоди, бо в спольщєних Русинах знайшли вони найпридатнїйші знаряди до повного знищеня руської національности й підпираня польських інтересів, знаряди, які, протестуючи разом з Поляками проти подїлу Галичини, є для руського народу богато небезпечнїйші, нїж сама правдиво польська партія.

8) В кінцї національний розвиток тих двох народів, який має за.цїль конституція, при протилежности їх тенденцій, без подїлу Галичини неможливий.

Вже в 1846 р., коли до Галичини прилучено таку незначну область Кракова, Високе Правительство вважало з того приводу за потрібне взяти під увагу подїл Галичини; переведене того наміру являєть ся тепер для охорони руської національности найбільшою конечністю.

Головна Руська Рада як орган руського народу предкладає сю просьбу з застереженєм додаткового предложеня потрібних підписів з усїх частий заселеної Русинами Галичини.

Високе ц. к. Міністерство, маючи на увазі, що істнованє руської національности без подїлу Галичини було би загрожене, зволить прихильно виєднати подїл її на руську й польську провінцію, бо тоді Русини, увільнені від всіх шкідливих польських впливів і забезпечені навіть від подібних спокус, тим більше старатимуть ся давати дальші докази своєї традиційної вірности і привязаня до Найвисшого Престола і всїми національними силами працювати для скріпленя країни, яка лучить в цілість усі провінції конституційного австрійського цїсарства.

Львів, 17. липня 1848 р."

На підтримку справи поділу краю до кінця 1848 р. було зібрано в Галичині понад 200 тисяч підписів.

Справою поділу Ґаліції займався також перший австрійський парламент (Reichstag), який розпочав свою роботу у Відні 22 липня 1848 року. Але через опір польських депутатів це питання потонуло в безкінечних дискусіях. Врешті-решт новий цісар Франц Йосиф І розпустив 4 березня 1849 року парламент і того ж дня проголосив "Державну конституції для цісарства Австрії", в якій йдеться про єдине Королівство Ґаліції й Володимирії з князівствами  Освєнцимським і Заторським та Великим князівством Краківським.

Натомість ще 25 листопада 1848 року уряд створив окрему губерніальну комісію в Кракові для цього міста та 6 адміністративних округів: Вадовицького, Бохенського, Сондецького, Ясельського, Тарнівського і Ряшівського. Ця комісія мала перебувати під контролем губернатора Ґаліції і розпочала своє урядування 1 лютого 1849 року.

А 15 жовтня 1850 року міністерство внутрішніх справ у Відні видало розпорядження про поділ Ґаліції на три округи: Краківський, Львівський та Станиславівський з власними репрезентативними органами – соймовими куріями.

На думку Михайла Лозинського, така пропозиція "все таки була позитивним полагодженнєм потреб і домагань українського народу, означала успіх акції «Головної Руської Ради». Польська часть Галичини була відділена від української, а україньска часть діставала в соймових куріях Львівській і Станиславівській автономічні орґани, при яких помочи український нарід міг стати господарем правно-державного життя на своїй землі. В обох куріях посли з сїльских громад, отже українські, мали абсолютно більшість, а не було виключене, що в тодїшнїх обставинах часть репрезентації міст і навіть великої земельної власности була би привернула ся до української справи. А маючи політичну перевагу в двох куріях» український елемент був би міг впливати й на «єдність краю» в центральнім Видїлї і Краєвім Видїлї, в дусї українських національних інтересів. Такий був результат наших політичних змагань 1848-их років. Краєва конституція з 29. вересня 1850 р. клала таму польським змаганям до політичного панування над нашим народом і творила основи для політичної самостійности українського народу на його землі"  [1].

На жаль, цей проект так і не був впроваджений в життя. Цісарський патент від 31 грудня 1851 року ліквідував усі конституційні установи в Габсбурзькій монархії і відновлював абсолютизм. Конституційні реформи 1860-х років вже навіть не згадували про справу поділу Ґаліції.

До справи поділу Ґаліції повернулися 1918 року. При підписанні Берестейського мирного договору між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією був укладений таємний протокол щодо Ґаліції. Австро-угорський уряд зобов’язувався поділити її на дві частини – польську та українську. Але в липні 1918 року віденський уряд відмовився від своїх обіцянок. Про це буде мова в одній з наступних статей.

ПРИМІТКИ

[1] Лозинський М. Утворенє українського коронного краю в Австрії. – б.м.в.,  1915. – С. 52.