Ішов днями через парк, аж бачу: під розлогим каштаном стоїть чималенький натовп і щось там видивляється серед листя. Приєднався і зрозумів причину ажіотажу. Між гілок пурхала зграйка горобців, серед яких яскравою блакитною плямою виділявся папужка. Звичайнісінький такий, хвилястий. Десь від 1960-х років це одна з чи не найбільш поширених «кліткових» пташок – гарна, невеличка, дешева, утримувати просто, розмножується легко, ще й розмовляти може… В СРСР хвилястого папужку можна було купити лише за 5 карбованців, а якщо поторгуватися, то й за три.
Отже, папужка не був чимось надзвичайним. Якби він сидів у клітці, встановленій на підвіконні, – ніхто з роззяв під каштаном і голови не обернув би. Але той самий «не наш» папужка у компанії «наших» горобців – то вже подія. Бо екзотична тваринка, комашка, рослинка у клітці, акваріумі чи вазоні – це «так і має бути», а от «на волі» – це вже дивина. Причому майже кожен у душі мріє, аби наша така звична природа була трішки розбавлена чимось яскравим і екзотичним, як у пригодницьких книгах, де герої швендяють джунглями чи саваною… Звичайно, мати хижих тигрів чи левів десь за селом не дуже хочеться (чи там кобру на грядці з помідорчиками), а от щось нешкідливе – то залюбки.
Це підсвідоме бажання побачити «їхню» екзотику на наших теренах викликає величезну хвилю інтересу до випадків, коли такі зайди нарешті поповнюють вітчизняну флору та фауну. Часом це перетворюється навіть на масовий психоз, як то було зі славетним «крокодилом Шуфрича» та дніпропетровськими піраньями. Пам’ятаєте, мабуть.
Крокодил не ловиться…
Історія з крокодилом почалася 31 травня 2007 року, коли під час рекламної акції мандрівного цирку «Шапіто» несподівано накивав хвостом крокодил Годзі (скорочено від Годзіла). Щоденні звіти про полювання на втікача подавалися в теленовинах, як зведення з лінії фронту. За вільнолюбною тваринкою довго і марно полювали підрозділи Міністерства з надзвичайних ситуацій, а спецоперацію курував особисто Нестор Шуфрич, тодішній зверхник того міністерства. Попри титанічні зусилля підлеглих пана Нестора, невловимий Годзі щасливо оминав усі пастки та сітки. Незабаром рептилія, пристосувавшись до солоних вод Азова та до харчування азовськими ж бичками, стала національним героєм міста металургів і за невловимість отримала лагідне прізвисько «Маріупольський монстр», а Шуфрич зі своїм міністерством стали героями анекдотів. Хоча «монстр» – це було величезне перебільшення. Крокодил таких розмірів жодної небезпеки для людей не становить. Навіть для дітей.
Коли прийшли холоди, нескорена рептилія перемістилася до місця скиду теплих вод ТЕЦ «Азовсталі», де непогано почувалася. Спіймали втікача лише тоді, коли зима стукала у двері – 28 листопада. Та й то не МНС-ники, а місцеві жителі, які знайшли заціпенілу від холоду рептилію на пляжі. А Шуфричева гвардія замордувала бідолагу (чи не мстилися за анекдоти?). «Монстру» скрутили щелепи скотчем і вкинули в імпровізований басейн, виготовлений із тари, де раніше зберігали нафтопродукти. Ослаблий від холоду організм нащадка динозаврів того не витримав, і 30 листопада Годзі помер.
Ще у часи, коли нахабний нільський крокодил розсікав простори Азовського моря, виникла ідея увічнити його у бронзі. Одним із проектів була постать Шуфрича у кумедній позі, з-за спини якого зухвало визирав хитрий крокодил. Замість підпису мав бути рядок із відомої пісеньки: «Крокодил не ловиться…».
2008 року пам’ятник таки встановили, але без Нестора. «Маріупольського монстра» просто відлили у бронзі в натуральну величину. Підпис теж змінили. На бронзовій табличці – слова «Годзику Маріупольському» та дати його короткого, але яскравого життя «2006-2007». Він таки заслужив на увічнення в бронзі – завдяки його (не побоюся цього слова) подвигу цілих півроку Україна була у переліку країн, де водяться крокодили.
2009 року історія повторилася. І теж на морі. В Одесі від місцевого фотографа втекла «співробітниця» – 140-сантиметрова крокодилиха. Враховуючи, що фотосесії з екзотичними тваринами – бізнес незаконний, господар про надзвичайну пригоду волів промовчати. Рептилію помітили місцеві рибалки у ставку біля місцевого нафтопереробного заводу. Можна лише уявити їхні емоції, коли біля свого човна вони помітили екзотичного хижака. Щоправда, цього разу рятувальники спрацювали оперативно, і втікачку незабаром переселили до Одеського зоопарку.
Одеську крокодилицю спіймали швидко. Світлина – gloss.ua
Багато таких крокодилячих історій взагалі не набуває широкого розголосу. Річ у тім, що в останні роки серед українських крутеликів стало модно тримати у тераріумах крокодилів, найчастіше нільських. Тварюка може перевищити довжиною 6 м, але її немовля дуже симпатичне і має розміри великої ящірки. Але миле створіннячко дуже швидко росте (Годзі досяг метрової довжини лише за рік). Перед господарем постає питання: а що далі? У зоопарках нільських крокодилів хоч греблю гати, і ще одного екземпляра там і задарма не треба. Тож недолугі аматори фауни замотують колишнього улюбленця скотчем і викидають на смітник. Або «випускають» у найближчу водойму, де тваринка з обмотаними скотчем щелепами повільно помирає від голоду. Таких крокодилів лише в Києві знаходять (вже дохлих) або відловлюють (напівживих) чи не щороку. Єдине, що може втішити обивателя, – крокодили, які вже досягли розмірів, за яких можуть нести загрозу життю та здоров’ю людей, на волю зазвичай не потрапляють, а якщо потрапляють, вирости не можуть – жоден крокодил нашої зими не переживе.
Жах Амазонії…
На початку травня 2006 року нікому досі не відоме село Березанівка, що на Дніпропетровщині, очолило індекс згадувань в українських ЗМІ. На берегах великої калюжі, яку березанівці гордо називають «озером Кас’янка», натовпами сновигали екологи, рятувальники та, звісно, журналісти. Служби новин найгоноровіших телеканалів навіть розгортали пересувні телевізійні станції, аби зробити прямі включення з місця надзвичайної події.
А все тому, що саме тут у рибальські сіті втрапила чудернацька, раніше не бачена рибина зі здоровецькими та гострими, як леза, зубами. Одному з рибалок несподіваний вилов ледве не коштував пальця. Незабаром виявилося, що це була піранья – прославлений Голлівудом кровожерний жах Амазонії.
Зуби піраньї нагадують пилку. Світлина – kolyan.net
Звістка про те, що в мирній український ковбані виловили розпіарену тропічну «рибу-диявола» (саме так з мови амазонських індіанців перекладається слово «піра-анья») стала інформаційною бомбою. На цьому тлі ніхто навіть не перейнявся питанням: а що, власне, робили оті дядьки зі сіткою посеред озера та ще в період нересту?
Зізнаюся, я й сам був причетним до медіа-істерії на тему «піраньї атакують!», працюючи тоді в інформаційно-аналітичному відділі одного з київських телеканалів. У своє виправдання скажу, що одразу ж дав керівництву довідку: риби ці для людей безпечні. До того ж нашої зими ця тропічна рибка не переживе, та й розмножитися не зможе. Оптимальна температура води для них – 26-27 градусів. А температура сприятлива для їхнього розмноження – не менша за 28 градусів (плюс ще ряд специфічних умов, яких проблематично досягти в наших водоймах).
Але навіть якщо станеться неймовірне, і піраньям раптом сподобається в Україні, то купальникам-пірнальникам це нічим не загрожує. У тій ж Амазонії аборигени без усякого страху купаються, пірнають, перуть білизну тощо без наслідків для життя і здоров’я. Міф про кровожерливість піраній дуже перебільшений. Загрозу для життя вони становлять лише під час посушливого періоду, коли повноводні річки й озера пересихають, і у змілілих річищах накопичується велика кількість дуже голодної риби. Потрапити в таку баюру справді смертельно небезпечно. Але, враховуючи хазяйновитість нашого працьовитого народу та дуже смачне м'ясо піраньї, перенаселену зубастиками калабаню в Україні уявити неможливо…
З піраньями ситуація майже така сама, як і з крокодилами. Юні піраньї в акваріумі виглядають дуже гарно й ефектно. Коштують їхні мальки досить дешево і, на відміну від крокодиленят, купити десяток піраній по кишені навіть школяреві. Але риба ця також швидко росте, і незабаром виникає питання: а що далі? Тим паче, що для утримання навіть невеличкої зграйки дорослих риб-дияволів треба мати «банку» принаймні на 500 літрів. Найчастіше вихід знаходять через процес «унітазування». У місті він означає для рибки швидку смерть. А от у сільському «приватному секторі», де часто-густо господарі таємно виводять каналізаційну трубу у найближчу водойму, ситуація інша. Буває, що добросерді господарі взагалі напряму відпускають своїх підопічних у річку чи озеро.
Швидше за все, на Дніпропетровщині хтось позбувся «переростків», які вже не містилися в акваріумі. Всі виловлені під час прочісування озера рятувальниками піраньї виявилися одного віку і максимального розміру. Зауважимо, що 2009 року одну піранью піймали на вудку в Оболонській затоці Дніпра – просто в Києві.
Якщо пригоди біля Березанівки стали медіа-бомбою, то спіймані у водоймах Кіровоградщини та Херсонщини паку залишилися майже непомітними для широкого загалу. Мабуть, тому, що назва «паку» простому українцю ніц не каже. Хоча це близький родич тієї самої піраньї і має не менш гострі та великі зуби. Щоправда, паку надають перевагу рослинній їжі, але й м’ясом не гребують.
У паку зубки не менш гострі, ніж у піраньї, і чимось нагадують людські.
Небезпечні гості
На відміну від розкручених піраній, від яких насправді жодної шкоди, багато інтрузів несуть уже справжню, а не медійно-істеричну загрозу. Але більшості до того байдуже. Найдавнішим із «нелеґальних міґрантів» є ротан-головешка, або ж «амурський бичок». Як видно із назви, його батьківщина – Далекий Схід. У Європу завезений як акваріумна рибка. Недолугі ж акваріумісти ще на початку ХХ століття й випустили його у наші водойми. З того часу ця екзотична колись рибка розплодилася і захопила водне середовище. Якщо у великих річках ротанове поголів’я ще якось реґульоване хижаками (щука, окунь, судак тощо), то в невеличких озерах цей ненажерливий зайда з часом повністю витіснив усіх місцевих риб. Наразі ротановий «безпрєдєл» вдалося призупинити, але для рибних господарств це й досі чималий менінгіт – ротани масово поїдають ікру та мальків.
Навіжені акваріумісти підсунули нашим рибалкам та рибоводам ще один головний біль – сонячного окуня. Рибка ця дуже гарна, вона є окрасою кожного акваріума. Батьківщина – Центральна Америки. Вперше екзотичного зайду в наших водоймах зафіксували ще 1970 року. Відтак він поширився в басейнах Дніпра, Сіверського Дінця та Дунаю. Хижі екзоти вже починають витісняти місцеву рибу. Єдине, що втішає, – м'ясо у нього досить смачне.
Сонячний окунь – гарний і хижий… Світлина – ukraine-fish.net
Запустили акваріумісти у наші водойми й азійського змієголова. Ця велика та хижа риба вже залишила по собі неприємний слід у багатьох країнах, де знищила всіх інших лускатих. Щоправда, ті країни мали досить спекотний клімат. Тож у нас ці ненажери наразі не змогли розмножитися, але поодинокі випадки вилову змієголова вже відомі.
Азійський змієголов. Світлина – aquaristclub.org
З акваріумів потрапила в наші річки і дуже симпатична рибка-живородка, з якої починав кожен акваріуміст. Йдеться про гуппі. Звичайно, для цього вихідця з тропіків наша зима смертельна. Але рибки пристосувалися жити у місцях скидів гарячої води з різних теплоцентралей і електростанцій, де навіть узимку температура на падає нижче 15-18 градусів. Ось у таких «температурних оазах» можна побачити тих екзотичних рибок. Звичайно, вони вже аж ніяк не схожі на суперових селекційних гуппі, а радше нагадують своїх диких прародичів, та все ж…
Здичавілі гуппі у наших річках нагадують своїх «доселекційних» предків.
А от гамбузію – іншу улюбленицю акваріумістів та близького родича гуппі (вона теж належить до родини пецилієвих) в наші водойми навмисне запустили ще у 1920-1930-х роках, коли в СРСР розгортали кампанію боротьби з пропасницею. Тоді з’ясували, що ця мала тропічна рибка, як ніхто інший, знищує личинок малярійного комара. І мільйони гамбузій випустили у річки й озера. Їхні нащадки досі трапляються у деяких водоймах Донеччини.
З акваріумів до наших річок потрапили й панцирні соми анцитруси. Щоправда, шкоди від них жодної – харчуються вони примітивними водоростями, зіскрібаючи їх схожим на присоску ротом-теркою. Риба ця надзвичайно живуча. Свого часу у моєму акваріумі, залишеному на цілий місяць під опіку несумлінній сусідці, вимерло все живе, навіть рослини. А от анцитруси у смердючому субстраті з гниючих решток риб, равликів, креветок і рослин почувалися досить непогано.
До речі, якщо ви бажаєте, не перетинаючи кордону, відчути себе трішки в тропіках – велкам до Харківщини на Сіверський Донець. Від минулого року поверхню цієї річки окупувала пістія, вона ж водяний латук, вона ж – «водяна капуста». Остання назва простонародна (рослина дійсно схожа на капустинки, що плавають на поверхні води). Пістію можна зустріти чи не у кожному акваріумі. А відтепер і у Сіверському Дінці. Зайда розмножується надзвичайно швидко, як вусиками (наче суниця), так і веґетативно. Навіть з мікроскопічного клаптика незабаром проростають кілька нових «капустинок». На деяких ділянках нещасної річки протягом кількох кілометрів навіть не видно води – лише яскраво-зелений килим з пістії. Мальовничо, але для водних мешканців смертельно – «ковдра» з тропічної флори така щільна, що перекриває доступ кисню до води.
Це, синку, не Африка, а Сіверський Донець. Світлина – sq.com.ua
Були марні сподівання, що загарбниця не переживе зими та вимерзне (адже пістія походить із найспекотніших тропіків). Цього року «водяної капусти» у річці лише побільшало. Проте, враховуючи, що інвазія сталася на межі Харківщини та Донеччини, нині не до боротьби з цими ботанічними зайдами. Наразі існує лише один спосіб такої боротьби – механічний вилов сітями. То того ж, цю травичку залюбки їсть худоба. На жаль, враховуючи спосіб і швидкість розмноження пістії, процедуру треба повторювати ледь не щотижня.
Світлина – multisport.kh.ua
До позитиву ситуації належить те, що завдяки стрімкому розмноженню ця рослина висмоктує з води всі органічні забруднення – особливо фосфорні та азотні сполуки, зокрема, сумнозвісні нітрати.
Ось така вона, «водяна капуста». Світлина – ostro.org
Акваріумістам завдячуємо і появою на теренах України китайського волохаторукого краба (він так називається через схожі на густе волосся вирости на клешнях). Вперше цих членистоногих зафіксували у Дніпрі 2003 року. Хоча вітчизняній флорі та фауні ці монстри нічим не загрожують, вони мають одну неприємну особливість (за що їх ненавидять працьовиті китайці). Краби риють дуже глибокі (понад 5 м завдовжки) нори в берегах і дамбах, що призводить до обвалів.
Китайський волохаторукий краб.
Десь від 2006 року, крім «китайців», у Дніпрі з’явилися й голландські краби. Хоч останніх теж полюбляють акваріумісти, шанувальники «домашніх водойм» тут ні до чого. «Голландців» ще у середині ХХ століття завезли до Чорного моря разом із баластними водами суден. Звідти краби (які чудово почуваються як у морській, так і у прісній воді) розповзлися по річках Чорноморського басейну. Наразі «голландець» є досить корисним поповненням вітчизняної фауни. Шкоди від нього – жодної, натомість його молодняк є дуже добрим кормом для риби.
З моря примандрувала у Дніпро й морська голка. Цю незвичну рибку без проблем можна побачити та спіймати у столичному Гідропарку.
Про дельфінів і акулу
Спочатку покаюся. 1 квітня 1999 року, працюючи на одному з київських телеканалів, я став автором першоквітневого «розводу». Тоді громадяни з подивом дізналися, що в Русанівському каналі Києва живе сімейство дельфінів. Останніх дійсно показали в сюжеті (їх колись зняли в Ялтинському дельфінарії, де вода аж ніяк не нагадувала морську). Київські рибалки, які сиділи з вудками на берегах каналу, з радістю погодилася підіграти і на камеру нафантазували про життя-буття дельфінячої сімейки. «Наукове обґрунтування» цього феномену зробив нинішній редактор «Збруча» Андрій Квятковський, який працював у тій же телекомпанії. Він зіграв ролю «доктора гідробіологічних наук». Сидячи у білому лабораторному халаті (позичили у прибиральниці баби Каті) на тлі величезного акваріума, що стояв у бухгалтерії, і суворо поблискуючи скельцями окулярів, він плів якусь псевдонаукову «пургу». «Розвод» тоді вдався на всі 100%, і багато хто повірив у той першоквітневий фейк.
Насправді ж дельфінів біля Києва ніколи не було. На відміну від акул. Останнє – не першотравневий жарт, а науково підтверджений факт! У 1967 році в річці Случ біля села Пісочне Мінської області БРСР місцеві рибалки виловили небачену рибину. Дисципліновані колгоспники негайно передали вилов ученим, а ті були, м’яко кажучи, шоковані. Рибина виявилося… котячою акулою! Навіть у Чорному морі вони зустрічаються нечасто. Ця ж, перш ніж її спіймали, чимало помандрувала, пройшовши Дніпро і Прип'ять. Про акулу можна прочитати у часописі «Доповіді Академії наук БРСР», 1967, т. ХІ, №7.
Про кузьок і не тільки
До того, як зійти на непевні манівці журналістики, автор цих рядків готувався до кар’єри біолога і навіть отримав відповідного диплома. Особливо добре орієнтується в ентомології (наука про комах, якщо хто не знає).
Тож можна уявити моє здивування, коли кілька років тому десь на Збручі мені стрінувся харакс європейський, він ж німфаліда двохвоста (метелик такий). Що це була саме він – жодних сумнівів. Свого часу я мав чималу колекція метеликів, окрасою і гордістю якої був саме цей харакс. Ще б пак – то був мій єдиний «екзотичний» метелик (подарунок одного професора-ентомолога). Носився я з ним, як з писаною торбою, і вивчив чи не кожну цяточку та жилку на його крильцях. Це нині чи не в кожній сувенірній крамниці можна придбати крилату екзотику на будь-який смак, а на початку 1990-х це була рідкість.
Харакс європейський. Світлина – butterfliesofworld.blogspot.com
Тоді на Збручі величезний, з розмахом крил у добрих 8-9 см, коричневий метелик спокійнісінько пурхав серед квітів. Поки екс-біолог гарячково думав, як краще упіймати це диво, метелик злетів кудись угору і під розпачливі зойки ентомолога-невдахи зник за деревами.
Ареал хараксу (Charaxes jasius) досить широкий – все Середземномор’я, зокрема, Північна Африка. Мешкає він і на південному березі Чорного моря (Туреччина). А от в Україні офіційно зафіксовано лише два випадки зустрічі з цим метеликом, обидва в Криму. Перший – наприкінці 1870-х років. Метелика бачив Августіший почесний президент Російського Ентомологічного Товариства Великий князь Микола Михайлович Романов. Німфаліда двохвоста прилетіла до нього на дачу в Ай-Тодорі. Великий князь потім дуже бідкався, що не зміг її упіймати, бо не мав поруч сачка. Другий випадок зафіксовано майже через сто років – 1957 року в горах біля Місхору цього метелика бачив відомий московський колекціонер-ентомолог Михайло Сироткін.
Якщо поява харакса навіть на Південному березі Криму – сенсація, то що можна сказати про зустріч із цим метеликом на Поділлі? На превеликий жаль, говорити про наукове відкриття можна лише зі здобиччю на руках або коли свідком був відомий ентомолог.
Наразі можна лише вгадувати, як екзот потрапив у наші широти. Що залетів сам – то навряд. Ймовірно, його випадково завезли у вигляді лялечки, що приліпилася до котрогось із ящиків з фруктами, імпортованими з Туреччини чи Єгипту.
Пригадую, у 1980-х мене, ще студентом, не раз ганяли на велику овочеву базу в Києві, де ми добровільно-примусово перебирали всілякі плоди. Тоді старі робітники в курилці не раз згадували, як давніше, у 1970-х, коли банани ще не запаковували герметично у плівку, у їх ґронах реґулярно знаходили всячину – від жуків, павуків і гусені до деревних змій. Останні траплялися не так вже й рідко, тож під рукою, про всяк випадок, завжди була «змієбійна» палиця.
Якщо з хараксом все дуже невизначено, то з іншим метеликом – подалірієм – простіше. Подалірій – великий і дуже гарний метелик кремового кольору з розмахом крил до 8 см. Нижні крильця, до того ж, мають довгі гострі хвостики. Разом із німфалідою та махаоном входить до трійки найгарніших денних метеликів Європи.
Подалірії, як і німфаліди, надають перевагу теплому клімату. Це звичний метелик для Греції, Італії, Іспанії та півдня Франції. В Україні раніше масово зустрічався в Криму та на Закарпатті. На решті теренів нашої країни його появу фіксували нечасто. Масове поширення подалірія північніше Криму стримував прохолодний клімат.
Але це в минулому. Тепер подалірії у нас – найзвичайнісінькі метелики, хіба що трапляються трохи рідше, ніж банальні капустянки.
Подалірій вже не південна екзотика, а найзвичайнісінький метелик України.
І поява німфаліди, і масове «нашестя» подаліріїв самі по собі жодної шкоди не несуть. Метелики дуже гарні, відносно нешкідливі, до того ж подалірії занесені до «Червоної книги» України. Але насторожують причини їх появи. Дальше потепління може відкрити дорогу більш небезпечним зайдам. Наприклад, термітам. Цих комах вже виявили на Миколаївщині. За катастрофічністю наслідків поява термітів мало чим поступилась би нашестю колорадського жука (а він теж колись був дивовижею й екзотикою). Терміти вщент знищують будь-яку суху деревину. Головно – дерев’яні конструкції будівель. При чому діють непомітно, зсередини, і про їхню появу часто дізнаються лише тоді коли будівля (або її частина) обвалюється.
Потепління може занести до нас і москітів (на щастя, поза Південним берегом Криму вони свого носа поки не висовували). Ці кровососи менші від наших комарів, але кусають болючіше, та й подразнення після укусу суттєвіші.
«Трав’яні дракони»
Донедавна в Україні богомоли зустрічалися переважно в Криму та Причорномор’ї. Це й не дивно – адже вони мешканці тропіків і субтропіків. Нині вони, як і подалірії, стали звичайними мешканцями північніших земель. Ніхто вже не дивується цим комахам ні на Київщині, ні на Поділлі, ні в Галичині.
Своєю назвою богомоли завдячують оригінальним переднім кінцівкам. Коли комаха перебуває в спокої, вони нагадують смиренно складені у молитві руки. Коли роздратована – ці лапки піднімаються догори, неначе під час ревної молитви. Але нехай це нікого не вводить в оману. Богомол не молиться. Він підступно чекає, кого би цими лабетами схопити та зжерти.
Через страшнувату зовнішність, агресивність і ненажерливість богомолів часто називають драконами світу комах. Великі тропічні богомоли полюють навіть на невеликих ящірок, пташок і мишей! Зовнішність цих комах така агресивна й химерна, що у деяких фантастичних бойовиках вони стали прототипом для створення образу «жахливого інопланетного монстра». А «обличчя» емпузи смугастої (різновид богомола, що мешкає в Середземномор’ї й у Криму), ще з ХІХ століття стало класичним театральним образом Мефістофеля.
Богомол виглядає як фантастична істота
«Молитовні» лапки богомола – найдосконаліше знаряддя вбивства. Стегно й гомілка з'єднані разом, як цизорик, утворюють потужний хапальний апарат. А гострі шипи не залишають здобичі жодних шансів на порятунок.
Полюють богомоли із засідки. До того ж, зовні вони нагадують гілочку з листочком, тому замаскуватися для них не є проблема. У тропіках трапляються богомоли, схожі на шматочки кори, лишайники та навіть квіти. Тому богомола справедливо називають ще й «королем камуфляжу».
Богомол може годинами нерухомо чигати на здобич. Коли в межах досяжності з'являється що-небудь смачненьке, шестиногий «дракончик» тихесенько скрадається до жертви. Він розгойдується на своїх довгих лапках, імітуючи хитання листка на вітрі. Наблизившись на потрібну відстань, хапає здобич своїми «молитовними» лапками й негайно пожирає. Не гидують богомоли й своїми дрібнішими родичами. Богомольне «весілля» переважно закінчується тим, що наречена закушує нареченим.
Та все ж, якщо побачите богомола, не чіпайте. Це «червонокнижна» комаха, до того ж дуже корисна.
Ми розповіли лише про незначну частину екзотів, які оселилися на наших теренах, – переважно про зовсім «диких» представниках флори та фауни, яких люди не контролюють жодним чином. Тому, скажімо, про зебр чи антилоп з Асканії-Нови навіть не згадували. Як і про левів у зоопарках.
14.08.2014