Стара, добра і правильна назва: Галичина.

Є три шляхи, щоб устійнити назву терито­рії чи краю: 1) розпорядок влади, 2) науковий дослід (особливо, якщо йде про назви історич­них територій, тобто таких, які вже затратили колишнє державно-політичне значіння чи на­ціональне обличчя), 3) навик, традиція, звича­єве право. У нормальних умовинах панує між цими чинниками гармонія. Наука дослідує, яка є чи була звичаєва, вживана місцевим населен­ням чи у світі назва території, а влада спира­ється на тому, що є останнім висловом науково­го досліду. Та буває також інакше. Це діється в анормальних, перелогових, революційних часах. З ріжних причин влада накидає назву без огляду на дотогочасний звичай і науковий дослід. Тут вирішується питання інколи на засаді: „Roma locuta, causa finita“. Щоби згадати тільки найдрастичніші приклади з історії: В часі вели­кої француської революції революційна влада, щоб затерти зовсім память минулого та перетя­ти всякі емоціональні звязки сучасного з тим минулим, перевела новий, зовсім інший терито­ріальний поділ держави на департаменти, заборо­нюючи одночасно вживати старі, історичні на­зви територій як „Прованс“, „Гасконь“, „Бре­тань“, „Нормандія“ і т. д. Так само та з подібних мотивів поступили большевики, накидаючи ці­лій державі нову назву спершу „Р. С. Ф. С. Р.“, потім „СССР" — замісць старої „Росія“. З ін­ших мотивів, щоб не дразнити і не образити народів, які ввійшли в склад нової держави — повстала назва „Югославія“.

Та в усіх таких випадках закріплення но­вої і викинення старої назви йде дуже пиняво. Не тільки у Совітах, де балаган з двократною зміною назви ускладнив справу, не перевелася навіть при терористичних прийомах режіму стара назва „Росія“ (привернена, зрештою, знову до права громадянства), але навіть у Франції після стопятидесяти літ втримуються завжди ще старі, історичні назви країв, хоч і не мають сьогодні практичного значіння. — Краще представляється справа з Югославією, де нова назва держави не була накинена на­гальмо урядом, тільки заведена ним за згодою заінтересованих в цьому народів. Але і там нема навіть мови про те, шоб можна було „загубити“ старі, історичні назви країв, як Сербія, Хорва­тії, Славонія, Чорногора, Боснія і ніхто там на­віть не змагає до цього.

Щодо території, на якій ми живемо та яка адміністраційно обхоплює три воєвідства, треба підчеркнути, шо досі ще польський уряд суціль­ної, кумулятивної назви для тої території не устійнив ані декретом, ані законодатним шля­хом. І треба признати, що всупереч натискові шовіністичних кол польського громадянства всі дотогочасні польські уряди виказали досіль досить стійкости і відпорности, щоб не намага­тися накинути насильно краєві якусь нову на­зву, що не найшлаб признання у більшости його мешканців.

В сучасній дійсности звичаєвою назвою, опертою одночасно на науково-історичних да­них, завжди є тут назва „Галичина“. Вживає її ціле українське населення (виключно з москво­філами), вживають її також майже виключно жиди „про форо інтерно“ („малополяками“ назвивають себе лише жиди-асимілятори), та вжи­ває її завжди ще, заризикуєаю це сказати, біль­шість тутешніх поляків, особливо у щоденних розмовах, коли забувають про „політику".

Науково-історичне походження назви „Га­личина“ було раніш відоме кожній пересічно-освіченій людині, бо ці речі подавали польські шкільні підручники, писані польськими вченими для польських шкіл. Однак спершу звернемо ще увагу на одну особливість номенклатури тери­торій, яку зустрічаємо в найстарших україн­ських хроніках. Там, аж до XIII ст., території були означені не окремою для себе назвою, тільки назвою головних городів, що на них на­ходилися. Отже нпр. ніде в отих найдавнійших часах не зустрічаємо таких назв, як Київщина, Чернегівщина, Ростовщина ш т. д. лише Київ, Чернигів, Ростів і т. д., однаково на означення території, ж і її столичного міста. Таке саме значіння має первісно назва Галич. І найдавніша назва частини галицької території, — це не „Русь Червона“ чи „Земля Червенська“, а „Чер­венскии Грады“ („Червенські Городи“).

Вже з цього бачимо, що назва „Галичина“ („Galicja“) не є виключно української чи руської продукції, бо чисто українська, старо­давня термінальоґія знала би тільки назву „Га­лич“, чи „галичське" князівство (королівство).

І справді назва „Галичина" закріплюється шойно від 1206. р., коли то після смерти Рома­на Мстиславича, князя галицького і володи­мирського під Завихостом (1206. р.), по його наслідство простягнули руки польський князь Лєшек Білий і угорський король Андрій II та коли цей останній переміг і прийняв титул ко­роля „Galiciae et Lodomeriae“ („Galicia“ від „Halicia“ в середновічній латині Галич, „Lodomeria“ від „Vlodimiria“, Володимир Волинський). Ті назви і титули одержали також польську санкцію славним трактатом з Спіжу 1214. р., де пяти­літнього Кольомана, сина Андрія II., повінчали з трилітньою Сальомеєю, дочкою Лєшка Бі­лого, та призначили для них це королівство „Galiciae et Lodomeriae“.

Але ця назва довго не удержалася. Мусіли відступити місце старій назві „Червенських Го­родів“, що вернулася незабаром у трохи змі­неній формі „Червоної Руси“. Вже Данило Ро­манович був коронований у Дрогичині пап­ським леґатом Опізом як король „Руси“ а не „Галичини". Та коли польський король Кази­мир Великий здобув цю землю, швидко затер­лися межі не тільки колишньої великої галиць­ко-володимирської держави, але й колишньої території „Червенських Городів“, що сягали від Перемишля по Червень. Литовський князь Ольгерд загорнув Волинь і Поділля і після у­нії Польщі з Литвою, довго ще тревав спір за приналежність тих країв. Щойно актом Люб­линської Унії 1569. р. була вирішена ця спра­ва признанням тих земель Польщі.

Остаточний адміністраційний поділ Поль­щі перед її розподілом був такий, що територія колишньої галицько-володимиської держави (regnum „Galiciae et Lodomeriae“) була розбита між пять воєвідств: 1) руське або львівське, 2) белзьке, 3) подільське. 4) волинське, б) підлісь­ке (Дрогочин). Усі ті воєвідства були зачислені до „Малопольської провінції", при чому назва „Малопольщі“ означала територію трьох воє­відств: краківського, сандомирського і люблин­ського, а воєвідство львівське або руське і белзьке разом називалися „Червона Русь". Те­риторії тих двох воєвідств у Польщі перед роз­поділом ніхто не називав „Малопольщею“. Зате територію „белзького воєвідства зачисля­ла до „Червоної Руси“ хоч свого часу існува­ло там окремішне князівство. „Станиславівського“ воєвідства тоді взагалі не було. Бачи­мо, що колишній адміністраційний поділ Поль­щі зовсім нетотожній з сучасним та що це бу­лаб сизифова праця відкликуватися до тради­цій минулого, щоб виправдати стан, який ви­творився нині.

Такий фактичний стан ще донедавна був устійнений навіть у польських шкільних під­ручниках (гляди „Historja Polski“ — Lewicki—Fredberg. стор. 227, вид. восьме останнє зперед ча­cів „редукції“ знання). Так знали давну Польщу також сучасні. Ось шукаючи між старими анти­ками беремо перший зкраю. Це типовий під­ручник географії з XVIII. віку, призначений для високої інтеліґентної верхівки, заосмотре­ний численними цікавими мапами: „ La science des personnes de cour, d'epée et de robe, commencée par Mr. de Chevigni, continuée par Mr. de Limiers, Revue, corrigée et considérablement augmentée par Mr. Pierre Massuet, Docteur en Médicine. — Tome premier, Partie II. Qui contient une Introduction à la Geographie avee une description particulière de toutes les principales parties de l'Europe, de l'Asie, de l'Afrique, et de l' Amerique (Австралії тоді ще не знали) — Amsterdam Chez Z. Chatelain et Fils. 1752

Типовий предовгий заголовок і типова то­дішня метода, де чергуються питання і відповіди. На стор. 283/4 читаємо дослівно:

„Comment diviser — vous la Pologne ?“ („Як діли­те Польщу?") Відповідь: „La Royaume de Pologne est divisee en quatre parties ; la Grande ou Basse Pologne, la Petite ou Haute Pologne, la Russie Rouge ou Noire, et la Prusse“. („Польське Королівство є по­ділене на чотири частини: Велика або Низинна Польща, Мала або Гориста Польща, Русь Чер­вона або Чорна і Пруси".)

„Que comprend la Petite Pologne ?“ („Що обни­має Мала Польща?") Відповідь: „La Haute ou Petite Pologne comprend les Palatinats, de Cracovie, de Sendomir et de deLublin.“ (Гориста або Мала Польща обнимає воєвідства: Краків­ське, Сандомирське і Люблинське“'.)

Qu’est ce que la la Russie Rouge ou Noire ?“ („Що це таке Русь Червона або Чорна?") Від­повідь: La Russie Rouge, ou pour mieux dire, la Russie Polonoise, Pais extrêmement fertile, est avec la Haute Pologne la Partie Méridionale de tout le Royaume. Elle se divise en Russie particulière à l'Occident, la Volhinie au Nord, et la Podolie au Midi“) („Русь Червона або краще сказати Русь Польська, край незвичайно врожайний, є біля Гористої Польщі частина південна цілого Королівства. Вона ділиться на Русь властиву на заході, Волинь на півночі і Поділля на півдні.“)

Залишаємо у француському тексті старий правопис. Як бачимо, відомости дуже доклад­ні, особливо, коли взяти під увагу тодішні не­урегульовані відносини, часті зміни та плута­нину назв і понять в самій Польщі.

​

Австрія, загорнувши в наслідок першого розподілу Польщі, „Червону Русь“, воскресила незабаром для неї назву „Галичина“, мабуть саме тому, що ця остання назва була зафіксо­вана також в угорсько-польській історичній лі­тературі і традиції та що ту назву санкціонував був Лєшек Білий. Тому ті поляки, які гадають, що назву „Галичина“ придумали австрійці та ще й на злість полякам — поняття не мають про історію і про причини реактивування тієї назви. Вона остаточно принялась і закріпилась. Історично обі ті назви „Галичина“ і „Червона Русь“ виправдані. Але хто нині каже „Русь Червона"? Це вже назва тільки історична. На­віть для поляків термін „Ziemia Czerwieńska“, який рішуче не відповідає території 3-ох сх.- гал. воєвідств, є вже тільки „від свята“, щоб замаркувати свою нехіть і до „Галичини" і „Ма­лопольщі“. Фактично „Галичина“ це найбільш відповідна, оправдана, історична і традиційно-звичаєва назва.

Українцям назва „Галичина“ дорога, бо во­на записана на скрижалях історії їхньої світлої минувшини. Коли дехто з поляків намагається усунути назву „Галичина“ навіть з українських часописів, то вони виступають цим не тільки проти української минувшини, але й своєї влас­ної, польської. Переслідування назви „Галичина“ не є виправдане абсолютно ніяким арґументом: ані науково-історичним, ані звичаєвим, ані плав­но-формальним. Коли проти того терміну ви­ступає польська брукова преса, яка не знає польської історії та для якої досить того, щоб поборювати те, за чим є українці, то це ще да­леко не аргумент, що кожний такий польський спротив — слушний. Приклад з назвою „Гали­чина“ — „галицький" — просто клясичний. Не кажемо вже про те, що викидаючи той термін з прилюдного ужитку треба би зужити й Галиць­ку вулицю, та й Галицьку Площу та цілу Га­лицьку дільницю у Львові та що УГА звалась би „Українською Малопольською Армією“, яка вела з Польщею війну, і безліч подібних термі­нольогічних абсурдів. Суть у тому, що рескрип­том й заборонами не можна перекреслювати тисячелітньої традиції, наукових доказів та звичаєвого права. 

«Діло»