Майдан: середнє арифметичне

Документальний фільм «Майдан» Сергія Лозниці, світова прем’єра якого  відбулася у травні на 67-му Канському міжнародному кінофестивалі,  нарешті дістався й України. Сто годин відеоматеріалу, відзнятих самим Лозницею та оператором Сергієм Стефаном Стеценком, вклалися у 130-хвилинну стрічку, яку сам режисер називає епосом.

Четвер, ранковий сеанс у київському кінотеатрі «Київ». Єдина причина сподіватися, що зійдуться хоча б п’ятеро глядачів, – а інакше показ не відбудеться – те, що показують «Майдан» Лозниці. «Ми прийшли, тому що побачили себе на картинці», – напівжартує одна з двох подруг старшого віку, що прийшли переді мною. Нервують, адже до сеансу лишається десять хвилин, а нас всього троє. Нарешті четвертим приходить чоловік, він рішуче  налаштований подивитися «Майдан» саме сьогодні. Пропонує купити два квитки. Потім все ті ж жіночки скажуть мені, що той чоловік, сам із Білої Церкви, сьогодні від’їжджає добровольцем у зону АТО.

«Майдан», хоч і названий епосом, не покаже героїв. Він навіть не покаже індивідуальностей. Лише одного разу перед камерою опиниться людина, і на камеру заспіває гімн, акомпануючи гітарою. І ще на кілька секунд голос за кадром вигукне: « Вы забыли для чего человек существует?! Он должен любить!» Решта кадрів – загальні плани, кількапланові багатофігурні композиції. Тут діє народна маса, щось ніби середнє арифметичне українців. Жодної персональної історії, ані найменшої уваги до конкретних людей, так що можна запідозрити режисера у легкій мізантропії.

У загальних планах, на яких камера затримується подовгу, часом до 5 хвилин, «спалахують» не особистості, а деталі. Ще свіжі в пам’яті українського глядача, вони безвідмовно діють на емоції. Ось жінка зав’язує теплу хустку довкола спини серед сплячих людей у КМДА. А в холі будинку Профспілок незліченна кількість оголошень, написаних такими різними й живими людськими почерками: «Потрібен тільки твердий сир!». А цей чоловік загорнувся у прапор, на якому видно три перших літери з назви міста – «ЛЮБ». Це Люботин, Любешів чи Люблін? Ми не знаємо, але згадуємо всі ті незліченні прапори із назвами міст і містечок, які змінювали одні одних на Майдані.

Попри яскравість та влучність, деталі у «Майдані» – лише деталі. Лозниця обрав глобальну перспективу, і викликати глядацькі емоції чи ностальгію зовсім не було його завданням. Фільм документує 90 днів протесту, хоча автор і визнає – про кожен день Майдану можна зняти окремий фільм. Сам Лозниця зробив ставку на монументальні питання: «Чому?» і «Як?». І якщо ми вимагатимемо від стрічки ще й монументальних відповідей, вона нас розчарує. Це не той випадок, коли мистецтво говорить голосом оракула.

Камера у фільмі завжди статична, окрім одного моменту на Грушевського, коли кілька секунд реальності вриваються у фільм. Тоді, вочевидь, оператора зачепило в сутичці, бачимо різкі рухи камери, скрипіння, але за кілька секунд повертається нерухома відсторонена манера зйомки. Сергій Лозниця намагається  уникнути режисерської та операторської присутності, камера не має передавати жодного погляду. Хоча  такий авторський задум, «Майдан» все одно можна уявити як персональну історію нехай і стороннього, але спостерігача. Це в жодному разі не є історія режисера, котрий на Майдані був лише в грудні, а надалі всю операторську роботу виконав Сергій Стефан Стеценко. Але ця відеодокументація проявляється як узагальнена історія тієї більшості киян, які не були активними учасниками протесту, не жили на Майдані, а більше спостерігали та допомагали. Ті, хто вперше прийшли на Майдан у грудні, вірогідно, після побиття студентів, спостерігали за життям Майдану, були й на Грушевського, і у трагічні лютневі дні.  

Ця понадособовість, узагальненість «Майдану» дуже помітна на тлі однойменного фільму про єгипетську революцію. «Майдан» Джехане Нуджаїм демонстрували на Майдані Незалежності у січні, а тому не порівнювати ці дві стрічки неможливо. Протести в Каїрі показані очима активістів і головного героя стрічки, тут багато прямої мови, а також сліз, крові, динаміки та драматизму. Тоді як Лозниця навмисне не включив найгостріші моменти у фільм. «Ми розуміємо, що стріляють по людях, але я міг дозволити собі у фільмі лише один такий момент. Ви перестаєте дивитися фільм, коли бачите цей жах. Я намагався бути на дистанції, гасити емоції. «Майдан» – фільм художній, він підпорядкований певним законам, а в моменти насильства ви припиняєте думати про художнє», – пояснив свою позицію під час прес-конференції на Одеському міжнародному кінофестивалі автор.

Також, на відміну від стрічки про каїрський протест, в українському «Майдані» хронологічні мітки відсутні, тож мусимо здогадуватися за знаками, присутніми в кадрі, що це за день, тиждень чи навіть місяць? Наприклад, по тому, наскільки густою парою виходить дихання на морозі. Або чи грає на задньому плані «Червона Рута», чи «Лента за лентою», чи вже, на жаль, «Пливе кача». Для обізнаних режисер лишає достатньо підказок. А от що робити решті?

Безперечно, «Майдан» сприймають зовсім по-різному свідки та учасники Революції гідності та люди, які переглядають фільм на світових кінофестивалях. Що вони зрозуміють зі стрічки про  масові протести на периферії Європи протягом холодної зими 2013 – 2014?  Медійне поле сьогодні настільки щільне, що ми просто не встигаємо стежити за всіма подіями навіть у сусідніх країнах, не кажучи вже про ті держави, що завжди були на марґінесі уваги світових ЗМІ. Чи слідкуємо ми за подіями в Сирії? А в Таїланді? Адже те, що відбувається в цих країнах, не менш важливе за наші українські протести. За новинами не встежиш, і в цій ситуації мистецькі твори лишаються хорошою альтернативою ЗМІ, якщо ми хочемо трохи більше дізнатися про світ. Сторонній глядач в кращому випадку чекатиме від фільму пояснення, чому відбувся протест, як проходив і до чого призвів. В гіршому – шукатиме підтвердження власних переконань. Ми ж так само дивилися фільм про події на площі в Каїрі.

Даруйте мій пафос, але здається, що на фільмі Сергія Лозниці – велика відповідальність. Насамперед тому, що це перше повнометражне висловлювання про українську революцію, яке потрапило до закордонного глядача. Глядач його помітив і, можливо, пішов із зали з відчуттям, що фільм йому щось відкрив.  Звісно, художнє висловлювання не мусить напряму пояснювати політичні події, але ми все одно переглядатимемо документальні фільми із конкретною метою – аби знати. І дійсно, дещо «Майдан» комусь розтлумачить, але не все. Так, у натовпі стають зовсім непомітні екстремуми протесту. Радикальні та помірковані зливаються в єдину масу, як і прапори політичних партій, державні стяги, червоно-чорні прапори. На Майдані діяли різні групи, які не були аж такими єдиними в усьому. Доходило й до насилля одних над іншими, приміром, нападу на активісток спільноти «Половина Майдану: жіночий голос протесту» ще наприкінці листопада. Тоді як фільм Лозниці створює враження про «мультикультурну» монолітність Майдану. Для аутсайдера такий режисерський підхід спрощує картину. Бракує хоча б акцентів, натяків на те, що ця одностайність Майдану не була аж такою однозначною.

«Помітно, що режисер через себе всього не пропустив, не пережив усього. Чому він не показав два Майдани в листопаді? Та й кухню можна було б зовсім інакше показати. Слабенький фільм, – каже одна з подруг, коли після перегляду виходимо із зали. – Але нехай знімуть краще», – додає з викликом. І має рацію. Очевидно, що вся мистецька продукція, пов’язана із Майданом, користуватиметься ще тривалий час великим попитом як в Україні, так і за кордоном. У мистецтві шукатимуть пояснень, відповідей, виправдань. Зрозуміло й те, що цю продукцію – це стосується не лише кінематографу – у великій кількості вироблятимуть. Тому дуже важливо, щоб майбутні мистецькі висловлювання змагалися між собою в якості, а не у швидкості. Адже Майдан – це великий  шанс також для української культури.