Все почалося у Тернополі... ні, не так: все почалося ще на Львівському Вокзалі. Цьогорічний фестиваль "Гамселить", який відбувається вже втретє, розпочався із позапланової акції проекту ХАТНЬОГОГРАННЯ, з пре-паті в електричці Львів-Тернопіль. Всі, хто їхав на фестиваль зі Львова, починали гамселити вже у вагоні електропоїзда. Ідея такої музичної шокової терапії полягала в промоції електронної музики; другий мотив – веселіше проїхати майже тригодинну дорогу.
У поїзді учасники проекту ХАТНЄГРАННЯ – Андріян Веремієнко, Тарас Шпот і Мирослав Трофимук, – дістали усі свої автономні пристрої для видобування звуку: комп’ютери, гітари, – і почали акомпанувати постукуванню поїзда. Як завжди, до музичної забави могли приєднуватися і приєднувалися охочі. Охочих, проте, було менше, ніж неохочих. Найбільше бажання пограти виявив циган з акордеоном, який, проте, не наважився приєднатися. Він навпаки здивовано розглядався то на нас, то на людей у вагоні, не розуміючи, що відбувається, і чемно чекав, коли попередні музиканти нарешті закінчать свій виступ, щоб і він зміг пограти... Коли ж зрозумів, що припиняти ми не маємо наміру, все ж знайшов паузу, щоб відіграти свій репертуар і – розчинився у наступних вагонах.
Розігріті та готові до нових музичних пригод львів'яни, не підозрюючи, що на них чекало далі, спокійно собі ступили на тернопільську землю і попрямували на першу локацію фестивалю. Куди? Звісно ж – у "Бункермуз". Музична тривога висіла в повітрі закладу, а підсилювало цю тривогу покривало, яке приховувало обриси найрізноманітнішої музичної машинерії. Всі технорухалися під музику Lawrin'a і чекали, що ж буде далі. А далі був Woo York. Щоби найкраще їх описати, вистачить двох слів – «професіоналізм» і «драйв» – без жодної патетики, зайвих епітетів, розгорнутих описів, вставних речень і всіх інших синтаксичних і лексичних зворотів.
Woo York – це Денис Андріянов і Андрій Ванжула, дует з Києва, про який я, зізнаюся чесно, (і мені за це дуже соромно) ніколи-ніколи не чув, хоча все ж таки ця назва здалася мені знайомою. Пізніше я спробую пошукати про них щось в Інтернеті, але, на превелике моє здивування, нічого не знайду. Проте їхня музика сказала мені більше, ніж запити в Google, тому я вирішив виправити цю ситуацію і поспілкуватися з хлопцями про музику в Україні.
– Ви вже 7 років за пультами, граєте дуже якісну музику і дуже професійно, але про вас в Україні зовсім не чути. Чому?
Денис: – Ну, це нормально. Ми ж фактично не граємо в Україні. Хоча на певних профільних ресурсах інформація є.
Андрій: – Є інтерв’ю.
Денис: – Інтерв’ю, та скільки там... Одне – для московського клубу, ми там грали, вони в нас взяли. Це взагалі перше інтерв’ю за не знаю скільки часу... Почали ми виступати в клубі Cinema, там в основному хард-техно, 140+... жорстка музика. Потім ми почули зовсім іншу музику і якось переключилися. От були ми на фестивалі NexSound, в Кириченка і одразу ж в нас в головах все перевернулося; через 2-3 тижні ми написали кілька експериментальних треків. Просто відкрили для себе щось нове.
– Я щойно з Кириченком спілкувався, і він стверджує, що в Україні проблема з експериментальною музикою, тому він, навпаки, рухається від експериментальної музики до танцювальної...
Андрій: – Насправді музику, яку ми вчора грали, ми могли зіграти і в експериментальному ключі.
Денис: – Я скажу так. Ми тусувалися. Спочатку було бажання «поторчати», ставлення було не дуже серйозне, так, швидше якесь бажання виділитися, зараз навпаки – все по іншому, все серйозно і осмислено.
– То коли ж відбувся цей перелом, після якого ви зрозуміли, що ось: усе, пора працювати на серйозному рівні?
Денис: – Ха, та в тому суть, що переломного моменту не було. Просто відбувається еволюція, і в певний момент ти все починаєш сприймати інакше. Можливо тому, що ми виросли. У нас багато знайомих, які починали разом з нами, але сьогодні вони відійшли від цього, а ті, хто продовжують грати, підходять до цього зовсім інакше. Ми, наприклад, не тусуємося, не ходимо на вечірки. Якщо ти тусуєшся, спілкуєшся, то тебе, звісно, запрошують, але мені пофігу.
– Вас запрошують грати поза межами України, а в Україні ви не граєте, чому так відбувається?
– Денис: – А невідомо. В Україні так склалося, що важливою є комерційна складова. Наприклад, в Києві є успішні люди... навіть не успішні, а скоріше відомі, тому що успіх в кожного свій. Ми не ставили для себе ціль, щоб нас всі запрошували, для мене успіх – це випускати свою музику на вінілах, – ми постійно рухалися до цього, я завжди про це мріяв. Цифрові релізи – це добре, але музика на вінілі – це серйозно; якщо ж ти серйозний, то твоя музика виходить на платівках. За останні два роки в нас вийшли 15 релізів на платівках.
– Де саме ви випускалися?
Денис: – На різних лейблах, переважно у Європі. Зараз ми займаємося лейблом Planet Rythm. Це лейбл з двадцятирічною історією. Його створив Ґлен Вілсон, поважний свого часу лондонський ді-джей і продюсер. Пізніше лейбл відійшов під контроль Triple Vision Record Distribution. Зараз ми повністю поміняли дизайн, абсолютно змінили всю візуальну складову включно з виглядом платівок і будемо пробувати новими силами – з новими музикантами – його розвивати. Після того, як Вілсон цей лейбл покинув, він почав потрошки загнивати, бо Triple Vision займається друком платівок, у них 200 лейблів, щодня в них виходить кілька платівок, тому часу займатися кожним лейблом у них немає. Окрім цього, випускаємося на Soma Records, наприклад. Свій перший сингл на цьому лейблі випустив Daft Punk. Хочеться, звісно, більше виступати, це бажання наростає, наростає, наростає, чекаєш вистрілу, але все залежить від певних факторів. Існують класні, поважані лейбли, якщо на них випустишся, то твою музику будуть грати, тебе знатимуть, але якщо вийдеш на якомуть «гайповому», тобто гіпер-популярному лейблі, то це одразу забезпечує тобі популярність. Як результат, ти одразу отримуєш гастролі.
– Ви навчалися десь музиці чи самоучки?
Денис: – Все самі. Я вчився в музичній школі. На саксофоні грав. Це, напевно, дало певний бекграунд. Але працюю програмістом.
Андрій: – Ми з музикою, можна сказати, з дитинства. Я цікавився хіп-хоп культурою, танцював брейк. У нас в Кременчуку була реп-група. Я писав мінуси, друг – тексти, тоді почав знайомитися з поняттями семплів, з програмками якимись.
– Ви можете сказати, що живете зі своєї музики?
Денис: – Взагалі ні, абсолютно ні. Як ми можемо заробляти музикою, якщо в нас за цей рік, враховуючи сьогоднішній виступ, було п’ять концертів? При цьому, всі ці виступи були в Києві, а зараз у Тернополі. В нас в Україні ж ніхто не готовий платити нормальні гонорари. Ми привозимо зі собою близько 50 кілограмів апаратури, кожен апарат коштує поза тисячу доларів і при цьому, якщо назвеш середній європейський гонорар, нехай 1000 євро, то ясно, що ніхто тобі не заплатить такі гроші тут... Проте, є кілька ді-джеїв, які не мають жодного релізу, які грають чужу музику, яка всім подобається, і таких ді-джеїв постійно запрошують, бо вони грають популярні треки. Дехто називає це альтернативою. Питання: альтернативою до чого? Хіба до кліпів на каналі М1 (сміється).
– Де найкраще сприймалася ваша музика?
Денис: – У Берліні. Однозначно. Там люди зовсім інакше сприймають музику. Ми в попередньому році були тричі в різних містах Німеччини, і в кожному місті люди були в захваті, шаленіли... Не тому, що ми приїхали, – просто в них зовсім інше сприйняття музики. Так, як в нас мужики ходять в баню або на більярд, а сім’ї – на концерти, так у них – на вечірку. Тому там зовсім інша культура сприйняття такої музики. Не так, як у нас, – дискотека для малолітніх чи для торчків, ні. Там на танцполі стоїть дід, сім’я з дітьми – дві дочки, одній 16, наприклад, другій – 20 років, і вони навіть не танцювати туди прийшли: вони собі спілкуються, тусуються і слухають музику.
– Розкажіть ще про ваш сетап, які синтезатори ви використовуєте?
Денис: – В нас є синти, на яких ми граємо і стараємося не розширювати цей перелік. Ми розбиваємо трек на лупи, а лупи збираємо в Ableton Live у сесію. Андрій грає на аналоговому синті і використовує семплер Mashine, багато чого, що опрацювується у нього, вертається назад до мене, і все це ми синхронізуємо з новим Rolland 909... Виходить такий собі морфінг живого синтезу в реальному часі, проте ми використовуємо також і семпли, і заготовлені лупи... От Андрій Кириченко грав сьогодні на Oktatrek, – я теж думав його купити, але він заплутаний дуже... Можна би викинути все, що ми маємо, і купити Oktatrek: потратимо більш ніж тисячу доларів і що в результаті? Нічого. Ну, позбудешся ноута на сцені, але в мене його зараз і так не видно. Є, проте, нюанси з такою кількістю заліза. Ти привозиш усе, розпаковуєш, підключаєшся, попробував: усе працює. Коли ж приходить час виступу, половина техніки вже не вмикається (хтось щось повідмикав уже), а тобі за 2 хвилини треба грати... кабелів купа, починаєш шукати, виявляється, що й розетку вже хтось зайняв... ото так постійно. Приїжджали Octovan. У них в райдері прописано: упси під кожен інструмент – не просто розетки вільні, – а упси окремо для кожного синта і 10 розеток. І ніхто навіть не підходить до їхнього сетапу: вони шматку з апаратури знімають, включаються і грають.
– Чи є прогнози, що у нас за кілька років з музикою буде так, як у Європі?
Денис: – Не знаю, чи буде. В нас зараз «движухи» на іншому фронті, от щоби там все налагодилося, а щодо музики – я особливо не запарююся. Хочеться, звісно, більше виступати, але ще більше я думаю про написання нових треків. Напевно, якщо найняти когось, хто буде постійно дзвонити і пропонувати тебе в клубах, то запрошуватимуть частіше. Але, з іншого боку, ми й не хочемо виступати у клубах, де нас не розуміють. Чи появляться в нас такі клуби, де нас розумітимуть, важко сказати.
Отакі прогнози від Woo York. Можна плакати, можна сміятися, можна постирати всі музичні програми і попродавати всі інструменти, але так само можна й продовжувати впевнено розвивати культуру електронної музики в Україні, тому рухаємося далі.
Завершився перший день фестивалю "Гамселить" сетом від DJ Ole-Ole. Другий день фестивалю повинен був відбутися на індустріальній локації – одній із тернопільських фабрик, проте не так сталося, як бажалося. Довелося організаторам перенести основний день фестивалю у менш індустріальну, проте не менш закинуту локацію, яка ще донедавна звалася Comedy Night-Club. Щоби добряче гамселило, в якості, хе-хе, аперативу ноту другому дню задав тернопільський гурт ZSUF (я вже згадував про них у своїй статті про Пре ФЕСТ. Хлопці зробили надзвичайне піротехнічне шоу: був вогонь, іскри, розпилювання «болгаркою»... одним словом, Rammstein заздрить Тернополю.
Був тут ще й Sommer – це псевдонім Сергія Летова. Музикою Сергій займається з 2011 року, в своїй основі його композиції – найрізноманітніші ритмічні маси. Дуже хочеться назвати Сергія українським аналогом Aphex Twin, проте не буду шукати збігів, скажу тільки, що Україна має свій якісний IDM, а це найважливіше.
Хто сказав, що лише чоловіки можуть робити електронну музику? Думаю, ніхто не казав, але навіть, якби хтось таку дурницю і ляпнув, то Анна Брижатая – живий доказ абсурдності такого твердження. Найцікавіше, що Анна має два проекти: Anniebri та Bryozone. Перший акустичний, а другий, власне, електронний. Принагідно додам, що львів'яни мали змогу ознайомитися одразу із двома іпостасями Анни: з акустичним концертом вона виступала в «Дзизі», а з електронним – на Фредра, 61.
Цього ж дня, на фестивалі "Гамселить" можна було почути і винуватця фестивалю, того, хто робить більшу частину мистецтва в Тернополі, і без кого електронна музика в цій місцині не відомо, чи й була б. "Мотоблок" – сольний проект Ярослава Качмарського. Після того, як розпався заснований у 2004 році проект Electrostatic Death, який, окрім Ярослава, творив також Роман Стець, проект "Мотоблок" став логічним продовженням музичної кар'єри Ярослава. Його звучання – це суміш industrial, techno, lo-fi.
І, напевно, найбільш очікуваний на другому дні фестивалю Гамселить був виступ Андрія Кириченка, який презентував свій новий проект – RAYZ. Особисто для мене у виступі одного з піонерів української електронної музики найцікавішими були експерименти із вокалами. Чоловічі та жіночі вокальні партії та пропущені через «лупер» текстові фрази створювали насичену психоделічну атмосферу. Далі кілька слів про те, що ж нового підготував для нас Андрій Кириченко.
– Розкажіть про Ваш новий проект, який ви презентували сьогодні.
– У певний момент своєї музичної кар’єри я зрозумів, що окрім того, що мені подобається робити експериментальну музику – незвичну, амбіентальну таку, – мені ще дуже треба робити також щось більш людяне, живе, більш танцювальне (якщо хочете). І я насправді почав це робити.
– Які причини Вас до цього спонукали? Можливо тому, що амбіент не надто сприймається в Україні?
– Він стовідсотково не дуже сприймається в Україні. В нас є ще негативний момент, пов’язаний із промоушеном такої музики: вона взагалі відсутня на каналах, на радіо, фактично, цілком відсутня. А танцювальна музика, звісно, більш зрозуміла для людей, бо вона присутня в медіа, в клубах. Тому я спробував зробити танцювальну музику, яка була б і експериментальною водночас.
– Ви вже понад десять років в музичній індустрії. Скажіть з власного досвіду, чому ж так важко розвиваються експериментальні музичні стилі в Україні?
– Ви ж знаєте піраміду Маслоу: на нижчих рівнях у нас потреби в безпеці, продуктах харчування. Мені здається, що в Європі багато людей, чиї найпростіші потреби уже задоволені, і вони можуть дозволити собі розвивати творчість, дозволити собі спонсорувати нову музику, нове – цифрове, сучасне мистецтво. В Європі безліч грантів, завдяки яким це мистецтво існує. В Америці, до речі, досить схожа ситуація з такою музикою, як в Україні, але в Америці існує трохи більше фондів, які підтримують сучасне мистецтво, а в нас їх один-два.
PS. Не будемо завершувати статтю такими сумними нотками, адже попереду ще один день фестивалю, щоправда, теж із присмаком суму, бо останній у цьому році. Останній день фестивалю, також традиційно, відбувся в дворику «БункерМузу». У програмі були заплановані два виступи: відомий вам, маю надію, проект "Субпродукт", про який я уже писав у контексті ПреФЕСТу, та проект ХАТНЄГРАННЯ. Останній день фестивалю "Гамселить" цікавий насамперед відсутністю обмежень, адже все завершується спільним джем-сейшеном. Субпродукт у складі Тимура Скорбенка, Андрія Капусти та Романа Стеця запрезентував цікаву програму з елементами нойзу. Найвеселіше було спостерігати, як хлопці видобували звук з купи дротів і кнопок, які колись були музичною клавіатурою, чи то дитячим синтезатором, а в такій безтілесній формі ця купка дротів, підключена до батареї «Крона», видавала зовсім неочікувані звуки... Тимур Скорбенко, як і обіцяв, доробив свій невеличкий синтезатор в тілі радянського комп’ютера «Електроніка», і навіть пустив за нього Тараса Шпота. У такому симбіозі "Субпродукт" та ХАТНЄГРАННЯ злилися воєдино. Останні ж розбирали місто на частини і пробували показати його індустріальну забудову, передати дух цехів, заводів, фабрик, величезних просторів меланхолійної та замріяної у своєму шумі промзони. А далі був джем-сейшен, – тут особливо виділився Sommer, який, після того, як відіграв ще один сет в дворику, зробив ще й майстер-клас, віддавши свій інструмет на поталу всім музично-підкованим, електронно-ерудованим поціновувачам доброї електронної музики громадянам.
Все ж доведеться закінчити сумними нотками, бо черговий фестиваль "Гамселить" завершився, а другого чекати аж цілий рік, проте дух електронної музики буде витати над Львовом і Тернополем протягом цього часу, нагадуючи про те, де наразі живе галицька електроніка.
04.08.2014