В чийому інтересі?

(К.) Пресова дискусія на теми польсько-українських взаємин і неполаднання української справи в Польщі — має свої припливи і відпливи. Не аналізуймо в цій хвилині справи, від чого залежав напр. приплив, себто насилення дискусії. Досить, що коли воно було, воно було досі здебільша поважне, в кожному разі дискусія оберталась у площині політики. Її рівень міг незадоволяти, її засяг міг бути простенький, міг заторкувати другорядні речі. Та все-ж тон дискусії був звичайно пристойний, без інвектив, вичувалося з неї повагу проблєми, хоч не видно було її розвязки, дискутанти спорили, намагались оборонювати свої погляди. Навіть коли тут і там була образа, чи лайки (напр. на тлі істнування Карпатської України), навіть коли вперто повторювано твердження про український "сентимент" до німців, про нахил української політики до "ґерманізму", то й тоді вичувалося, що це прикра "полєміка", та все ж, полєміка, а не погроза; що полєміку ведуть люди, яких погляди, хоч і штивні, однобічні і навіть примітивні, та все ж погляди і то власні, то дискутанти не є маріонетки, за якими скриваються невидні нитки і руки, лише то це власновільні оборонці якоїсь ідеї.

В останніх днях у пресовій полєміці на польсько-українські теми бачимо зміну. Трудно навіть сказати: зміну на гірше, бо її, цю зміну, словами окреслити важко. Це щось, чого досі в польсько-українських взаєминах не булo. Помічуємо тут, правда, нове оживлення, нове населення, одначе те населення трохи відмінне від попередніх. Маємо на думці полєміку на тему українського "ґерманофільства", яку розпочав голосний уже тепер "Нурт", а продовжують її озонівський "Дзеннік Польскі" й ендецьке "Слово Народове". Властиві ініціятори цього "полємічного" оживлення дбайливо скриті, про що зрештою ми вже писали. І не їхні особи нас у цій хвилині цікавлять. Цікавить нас сама справа, ця "полєміка" у новій шаті та її ціль. У чому-ж вона відмінна від попередніх? Найкращу відповідь на це питання дає "Слово Народове". “Знаємо всі згори." — писало воно — "що на українському відтинку треба буде на випадок воєнного конфлікту поважно забезпечитись"... Тактика з цього прозорого натяку, яку хотіло б "Сл. Нар." до української справи прикласти, політики не нагадує. Хоч і вона має в політичній історії свої зразки. Пригадуємо "істінно-русских". Очевидно, навіть тактика "Істінно-русских" спіралась на суспільній підготові. Такою підготовою було розбудження пристрастей, звичайно найнижчих пристрастей вулиці — під плащиком якогось "патріотичного" гасла. Ось і тепер, у хвилинах найбільшого насилення патріотизму польського громадянства, на історичному закруті його історії, коли може й рішається бути і не бути цілих народів, коли люди живуть нервами, і настроями ось у цій хвилині підносять невідомі, скриті людці наклеп продажности української преси, підозріння залежности української політичної ідеї від чужої ворожої сили. У кожній історичній добі, в кожному громадянстві є чинники, яким нема місця в упорядкованих відносинах, які не можуть себе проявити в умовинах нормальних. Їм треба каламутної води, щоб можна в ній свою рибу ловити. Здається, подібні чинники рішили сьогодні, що на нашій території настав їх час, що вже досить розмов у рукавичках з українцями, полємік, дискусій і переконувань, словом досить політики. Вони сказали собі, що до вирішення української проблєми треба приступити іншими методами і що ці методи треба підготовити наклєпами й інвективами, конкретно: цю проблєму не розвязувати, лише забезпечитись перед нею, треба втопити її в болоті пристрастей і взаємного опльовування. І це називається обовязок "чуванням над життям громадянства" ("Дзєннік Польскі"), який лежить на польській пресі...

Справді болючий, якщо не траґічний парадокс українсько-польських взаємин: у конюнктурі, для якої трудно знайти в історії української політичної думки прецеденс, бо в конюнктурі, де ніяка українська політична орієнтація неможлива, коли ніодна з европейських потуг, що підготовлюють до змагань на життя і смерть, не має українського політичного пляну — ініціятиву в цих взаєминах бере гурт людей, який думає катеґоріями вулиці. Обєктивно річ беручи, всяке політичне "фільство" має тепер у розвязці української справи однакові вигляди, бо ніяке "фільство" не істнує. Має однакові шанси і Німеччина і Польща, бo ні одна ні друга конструктивного пляну розвязки української проблєми не видвигнула. "Політичний плян" — це не диверсія, ані просте сповнення громадянського обовязку. Може бути, що це траґедія української політичної думки, а може бути, що це її щастя, що вона вже сьогодні політичної "орієнтації" на ніяку з европейських потуг поставити не може. Наслідки покаже будучність. На кожний випадок стверджуємо безспірний факт, який підкреслюють українські відповідальні політичні чинники, що наказом української політичної рації є сьогодні не мати політичної орієнтації, не анґажуватися політично у ніякий бік, лише зберігати і розбудовувати власні сили, власну національну субстанцію. Чи саме такий момент не є найкращий для польської конструктивної політичної концепції у відношенні до української проблєми? Чи саме сьогоднішня пора надається на те, щоб українську пресу обвинувачувати у чужій залежности і зводити українську проблєму до проблєми чужої аґентури? Чи перед загрозою всесвітньої заверюхи найсуттєвішою справою української проблєми в Польщі є справа львівських служниць, челядницьких майстрів і — що найвище — кредитів для українських фінансових установ?

Обєктивно стверджуємо, що в дискусії над цією найновішою концепцією розвязки української проблєми в Польщі, концепцією а ля "Нурт", велика частина поважної польської преси участи не бере. Та проте, чи ця її мовчанка не забагнює далі і без того забагнених відносин? Не наша річ повчати польську пресу, яке її завдання на українсько-польському політичному відтинку в сучасну пору. Все-ж думаємо, що наш обовязок у такій поважній ситуації запитати поважні чинники польського громадянства: в чийому інтересі цькувати тепер одну частину громадянства на другу?

[Діло]