За трагічними подіями на сході, жертвами яких вже стали кілька сотень представників різних країн та народів, питання люстрації влади відходить на задвірки суспільної уваги. І це можна пояснити. Якщо країна у стадії не проголошеної, але від того не менш жорстокої війни, то саме війна і формує порядок денний. Людині притаманно в боротьбі з наслідками не помічати причин проблеми або відсувати їх вирішення до моменту, коли наслідки не будуть такими подразливими. Та мусимо здати собі справу: війна з Росією є наслідком відсутності люстрації влади протягом двох десятків років.
Путін, як імператор «всея России», яким він себе вважає, як оборонець «земель русских», не міг стерпіти українського Євромайдану і того, що влада, яка постане після нього, зважиться не звертати увагу на його думку. Спочатку все йшло за планом, і дезорієнтована влада Києва не змогла обстояти Крим (змовницькі теорії про «злиття» мають місце лише у довгограючій ретроспективі, бо «зливали» і Крим, і Донбас системно років двадцять ті, хто й досі є представниками влади), але дія породжує протидію, і навіть нелюстрована українська влада дала часткову відсіч спробі захопити Донбас. І тут же почала шукати варіанти «мирного плану», за який, зрештою, ратує і Путін.
Тільки для Путіна це час для мобілізації перед новим ударом, а для нашої нелюстрованої влади — ще один шанс на стабілізацію процесів, до яких вона звикла, шанс, що «все якось розсмокчеться само собою», шанс пожити знову у парадигмі недонезалежності 1991–2014 рр.
Режим Януковича повалено — але старі обличчя залишаються...
Влада, повна старими кадрами, що досі фанатіють від Кобзона та Пугачової, які ностальгують за піонерсько-комсомольским минулим, не здатна протидіяти Путіну. Її шанс на самоочищення примарний, шанс на Третій Майдан більше реальний, але його результативність навіть більше примарна, ніж самоочищення влади, бо правило революцій ніхто не скасовував: користуються її наслідками переважно прагматики, щоб не сказати гостріше.
Оскільки про самоочищення через ухвалення люстраційної законодавчої бази годі й говорити, то залишається лише один шлях запустити цей механізм — дочасні вибори Верховної Ради України. Саме вона у своєму чинному складі ухвалювала «диктаторські закони» 16 січня, які спровокували ескалацію Євромайдану і трагедію Небесної сотні, саме її депутати прямо чи опосередковано підтримували і підтримують сепаратизм, саме вона зараз гальмує структурні реформи і, врешті решт, ту ж таки люстрацію. Та й люструвати ВРУ найлегше — через вибори.
Про таку потребу кажуть усі — від Президента до громадськості, об'єднаної в Реанімаційний пакет реформ. Вона якраз і висунула чотири вимоги щодо виборчого законодавства: відкриті партійні списки (можливість голосувати не лише за партійний список, а й за послідовність людей у ньому), зниження бар'єру до 3 % (більше шансів для молодих політичних сил), невідворотність покарання за фальсифікації та прозорість фінансування виборчих кампаній. Президент нібито підтримав, але з законодавчими ініціативами та запуском механізму розпуску не квапиться. А, відповідно до Конституції, це його прерогатива.
І це при тому, що у парламенті перебуває щонайменше чотири системні законопроекти про зміни процесу виборів до ВРУ і ще з кілька щодо точкових правок до цього процесу. Оскільки нас з вами чекає остання сесія, яка має можливість внести зміни так, щоб вибори відбулися в термінах, зазначених Порошенком (восени 2014 року), то проаналізуймо, що ж саме пропонують народні депутати і наскільки це відповідає прагненням громадськості, принаймні експертної.
На зустрічі з громадським сектором Порошенко пообіцяв і рефори, і дочасні вибори
Варіант від Мірошниченка
Отож 19 травня зареєстрували перший з трьох постмайданних законопроектів про вибори — авторства екс-представника Януковича в парламенті, а тепер голови Партії розвитку України, спонсорство якої приписують Сергію Льовочкіну, зрештою, людини таки того ж Льовочкіна Юрія Мірошниченка. В законопроекті подано систему виборів за відкритими партійними списками на основі територіальних округів.
Схема така: на рівні держави обираються партії, але не блоки (чомусь екс-реґіонал дуже категорично проти блоків виступає, кілька разів про них згадує у пояснювальній записці), кожна партія має набрати мінімум 2 % голосів на національному рівні. За таких умов, якщо за її висуванців у територіальному окрузі проголосували більше 2%, то вони стають депутатами. На кожен ТВО партія висуває від 8 до 12 осіб, залежно від кількості виборів в окрузі. Виборцям пропонується вписувати у бюлетень номер партії, а також тих членів списку цієї партії з переліку висунутих на окрузі, яких вони хотіли б бачити у парламенті. ТВО є постійними, і змінювати їх межі чи межі дільниць ЦВК може лише у межах, визначених законом. Також рекомендовано низку норм для спрощення ведення Держреєстру виборців та прозорості самої процедури.
Загалом не заглиблюватимемося в аналіз законопроекту, бо він більш іміджевий, шанси на його ухвалення мізерні, зважаючи бодай на авторство. 17 червня його навіть не запропонували до розгляду як, зрештою, і два альтернативні — авторства групи депутатів від «Свободи» та Миколи Рудьковського.
Бюлетень вимагатиме дві пташки: за список і за писок
Ключковський через Рудьковського
Екс-голова Мінтрансу, полум'яний соціаліст та реґіонал в минулому і знову голова СПУ від червня цього року Микола Рудьковський пішов найлегшим шляхом – попросив Богдана Ключковського переробити Виборчий кодекс, що його той зареєстрував у минулому скликанні, під сучасні вимоги. Як наслідок, законопроект вийшов таки системним. Він пропонує виборчий бар'єр на рівні 3 % для партій, які висувають національний список і тут же його ділять на реґіональні. Виборець голосує і за партію, і за кандидатів у реґіональному списку, визначаючи їх порядковість. Якщо два кандидати в списку набирають однакову кількість голосів, то пріоритет надається тому, кого у списку вище включила партія. Запроваджуються ґендерні квоти: у кожній п'ятірці списку партії мають бути і чоловіки, і жінки. Як і в законопроекті Мірошниченка, блоків немає, а бюлетені заповнюються власноручно. Попри те, що законопроект Ключковського-Рудьковського ще в попередньому скликанні отримав схвальні відгуки європейських експертів, шансів на його ухвалення теж не багато. Фракція СПУ в нинішньому парламенті представлена самим лише головою партії, та й то лише від червня цього року.
«Свобода» vs СПУ
Свободівська трійка Руслан Кошулинський, Юрій Сиротюк та Юрій Михальчишин в альтернативному до двох згадуваних проектів пропонують таке: слово в слово те, що пропонують Ключковський з Рудьковським. Принаймні так випливає з пояснювальної записки, яка описує всі новели законопроекту. Тривідсотковий бар'єр, реґіональні округи (щоправда, у попередньому законопроекті їх 28, а у свободівців 30), голосування за список на з'їзді партії, потім поділ на реґіональні списки, виборець голосує за партію та кандидата у списку. Дивний збіг позицій ідейних опонентів (начебто правої «Свободи» і начебто лівої СПУ). Але і цей проект є іміджевим, чи то пак піарним. Коли свободівці справді прагнуть проходження законопроекту, вони обов'язково беруть у співавтори представників інших фракцій, щоб забезпечити результативне голосування. Тому і цей, найпевніше, не стане базовим.
Прохідний, але не найкращий
Натомість саме таким — базовим — має шанси стати доопрацьований 16 червня законопроект Руслана Князевича (на хвилинку, представника Президента в парламенті!), який він зареєстрував ще 22 квітня минулого року. Так от, за ключовими пунктами у представника Президента позиція така: закриті партійні списки партій та блоків. Партії мають набрати 5 %, блоки — 7 %. Додаємо до цього всього виконання частини рекомендацій ОБСЄ щодо прозорості виборчого процесу — і маємо позицію Руслана Князевича. А може, і самого Президента. І то, ймовірно, вже узгоджену з більшістю в парламенті. Бо, як відомо, «Батьківщина» ратувала за закриті партійні списки, а багато депутатів мали б бажання заховатися у іменні блоки Петра Порошенка, Анатолія Гриценка, Олега Ляшка чи ще когось з політиків прайм-ліґи.
А громадськості пояснять усе просто — в умовах війни потрібна консолідація, а не розрізнення (тому 5–7 %, а не 3 %), нові обличчя варто проводити в сильних командах (от тому і блоки), відкриті списки потребують серйозної підготовки (не виборцям же ж вписувати все в бюлетень, ви уявляєте можливий формат фальсифікацій?), а під час АТО на це просто немає ресурсів ані фінансових, ані часових, фінансування ми робимо прозорішим, а відповідальність за фальсифікації внесемо через зміни до Кримінального кодексу. Тож погоджуйся, громадськосте: краще синиця в руках, ніж журавель у небі.
Проект Князевича влаштовує і «Батьківщину»
…Але чи справді так буде краще?
Звісно, можна чекати, що ініціативи Князевича-Порошенка доповняться чи то положеннями ініціатив нардепів про зниження бар'єру до 3 % (законопроект тушок з «Батьківщини» Кравчука, Кутового та Купчака), чи навіть запровадженням електронного підрахунку голосів (ініціатива Балоги), але такий сценарій теж малоймовірний. Варто сподіватися ухвалення законопроекту Князевича (Порошенка) та виборчого бліцкриґу, який вже приніс Порошенку дві перемоги — на президентських та київських виборах. А за таких умов люстрація влади відкладається у далеку валізу, бо нові політичні партії, такі як «Демократичний альянс» чи «Воля», чи громадські активісти РПР або візійного проекту «Нова країна» мають шанс потрапити у ВРУ лише у форматі блоку з кимось зі старих, давно присутніх у політичному бомонді. Ба навіть не зовсім новим «Самопомочі» чи «Громадянскій позиції» буде важкувато самостійно потрапити до парламенту. А виборець шукатиме нове і знайде його у «Радикальній партії Ляшка» або її аналогах — популістичних проектах за кошти олігархів.
Чи є вихід? Так. Було б добре зібрати всі більш-менш адекватні політичні сили, всіх лідерів в один проект. Але хіба це реально? В усіх українських політсил навіть за тієї ситуації, яка зараз є в Україні, амбіції переважають над національним інтересом. Тож буде у нас влада не люстрована, а тому боротися з внутрішнім та зовнішнім путіним й далі буде важко і… кровопролитно.
22.07.2014