Чужий серед своїх

Івано-франківський журналіст Руслан Коцаба уже втретє поїхав на Донбас. Якщо перша його поїздка сприйнялася як інформаційний прорив і місток із Заходу на Схід, то друга була неоднозначно (і навіть гнівно) коментована земляками.

Різниця в тому, що спершу журналіст побував серед українських військових, зокрема, у батальйоні «Айдар», а в другу поїздку йому вдалося акредитуватися на території сепаратистів ЛНР як власкору каналу «112». Там Коцаба зустрівся з їхніми вождями Болотовим і Нікітіним. Хоча відеозапис спілкування, який начебто існує, в Інтернеті не викладений. Є лише коментарі Руслана, де він описує свої відчуття та думки про те, що ці люди (а йдеться про конкретних лідерів і їхнє найближче оточення) – далеко не примітивні особи, не пияки і не наркомани, а є у них щось від ідейності та мотивації, яка включає не лише гроші. Коли журналіст починає ще й називати їх адекватними людьми, наша аудиторія не витримує і ставить під сумнів адекватність самого журналіста – та так, що при появі його у Івано-Франківську на нього намагаються напасти і викликають на двобій. "Зрадник" – це один із найнейтральніших епітетів, які линуть на адресу Коцаби у соцмережах.

 

 

Пригадується, у перших спогадах про війну на Сході Руслан висловлював застереження, що з кожним кроком війна відбиратиме у її учасників ознаки людяності, і хто зна, чи буде у падіння дно. У кожному своєму відеоматеріалі репортер нагадує своїм землякам, що вони найбільш практикуючі християни з-поміж усього українства. «Якщо ти християнин, як ти можеш закликати до вбивства? Ми – творіння Божі. Ми стоїмо перед обличчям Божим» – проголошує він, визнаючи, що це патетика, без якої зараз не обійтися.

        

Руслан обирає для означення протистояння у містах і захоплення держустанов на Сході вираз «це їхній Майдан», чим ще більше подразнює ще не зажиті рани Майдану київського. Напевно, і чимало східняків образилися би на такі порівняння, а то й приставили би дуло до чола. Це як намагання підшукати зрозумілу термінологію, прийнятну для розсварених регіонів України. «Проблема в тому, що ми загралися в штампи, перетворюємося на звірів. Проблема в тому, що ми навіть не дивимося на фото тих, хто загинули, ми за них не молимося, ми просто рахуємо їх кількість. А це все!!! На цій людині закінчилася історія, закінчився всесвіт! Просто про це ніхто не думає. Ми перестаємо бути людьми», – застерігає журналіст.

 

Люди, що скупчилися на вокзалах, біля точок із хлібом і водою, родини, які прощаються, наче назавжди, – це як епізоди добре відомих кадрів про війну. На площі приходять люди, які відправляють у "ополченці" своїх синів і чоловіків, і вони вже вважають їх героями. Це їхня реальність, яку ми бачимо скупим відеорядом або читаємо у повідомленнях.  Ще драматичніше те, що у цих людей падає полуда з очей, але жертву вже віддано. Повернути вже нічого не можна. Це як не відриваючись читати про художнього героя-негідника, якого якимось дивним чином починаєш  вважати людиною за його здатність любити, страждати і боятися смерті.

 

Це особливо вражає журналіста з Івано-Франківська, який у сепаратистах бачить людей, у східняках – українців, а у владі всіх рівнів – маніпулянтів, які загралися: «Перше – АТО треба було починати з-під куполу ВРУ. Там люстра на кілька тон. Вона би зразу люструвала 40-50 придурків, які закликали до війни. І потім треба було починати робити зачистку АТО з лівого боку – силами ополченців Донецька і Луганська, а з правого боку – ополченцями, які знають чим займаються усі правобережні. До чого веду? Проблема – в політиках. Люди завжди можуть домовитися. Чим буде більше горизонтальних контактів, інтерв’ю в обхід Києва, тим більше ми можемо лишити собі шанс, що людина, яка дивитиметься, буде думати, що, може, це і не чеченець, не найманець, а це, може, мій одноліток».

 

До речі, він ще до Насті Станко був єдиним акредитованим немісцевим  українським журналістом у зоні АТО. Зате там є поляки, прибалтійці, ну і, звичайно ж, росіяни. В одному з відеосюжетів репортер описує наслідки вибуху біля Луганської ОДА, яку київські ЗМІ подали як вибух кондиціонера, помилково поціленого із ПЗРК сепаратистів, а після дослідження Руслана виглядає на те, що  це було бомбардування  з  українського літака, внаслідок  якого загинуло 10 мирних жителів. Ймовірно, що той випадок – трагічна помилка, яку не визнало українське військове керівництво.  Інший факт: офіційна інформація про забезпечення вояків від львівської фірми дев'ятьма бронежилетами 6 класу захисту ТЕМП3000, що виявилося фальшивкою. Чи потрібна така об’єктивність? Виглядає, що далеко не всім...

         

У своєму відеозверненні з Маріуполя від 5 липня Руслан, стоячи біля пам’ятника жертвам політичних репресій і Голодомору, каже: «Це символічно, що я стою коло цього пам’ятника. На ньому написано: не забудемо трагедій минулого, щоб не пережити їх знову. Я звертаюся до тих, хто ще може не брати автомата до рук, а пробувати домовлятися. Краще поганий мир, ніж добра війна. Я звертаюся до всіх, хто мене чує, особливо до «диванної сотні», яка вже не знає, де шукати ворогів. Шановні наші ерзац-радикали, я ризикую найдорожчим – життям, щоби ви моїми очима побачили всю трагедію війни. Я звертаюся до адекватних людей, які мають Бога в серці, які розуміють, що життя це найдорожче, і людина – то є творіння Боже».

 

У неділю (6 липня) Руслан повідомляв з мітингу у Донецьку, що відчувається агонія в стані сепаратистів. Обличчя їхні розгублені, цього разу приречено звучали вигуки «Росія!», «Фашизм нє пройдьот!». Обіцяли партизанську війну по периметру Донецька (що найбільш ймовірно, адже маючи стільки зброї, вони будуть відстрілюватися до останнього). Щойно Руслан пішов з площі, як його уже почали шукати, – переказали згодом знайомі. А за кілька годин його мали переправити до Слов’янська. Чекаємо на зв’язок уже найближчим часом.

 

Руслана Коцабу називають одіозним, скандальним, а тепер ще й продажним журналістом. Натомість «Z» відомо, що живе він у скромній однокімнатній квартирі, завжди критикує і правих, і лівих, час від часу отримує погрози від героїв своїх розслідувань. Дружина щоразу вимагає, щоб це був останній такий матеріал. Він покірно хитає головою, але робить своє. Після Майдану івано-франківська громада включила його до люстраційного комітету з числа журналістів. А тепер хоче списати, бо порушив кон’юнктуру, став "неформатним", знехтував вододілом «свій – чужий»…

 

07.07.2014