Сьогодні, 7 липня, на площі перед Успенським собором Києво-Печерської лаври відспівають Блаженнійшого Володимира – предстоятеля УПЦ МП, який очолював Церкву впродовж 22 років і після тривалої хвороби помер два дні тому. Поховають митрополита нині на лаврському братському кладовищі біля храму Різдва Божої Матері у Києві.
Питання «кого обере синод наступником Сабодана?» надважливе – Церкву або остаточно сконтролює Москва, або вона піде шляхом аж до автокефалії. Зараз у АПЦ МП сильне проросійське крило, однак і єпископів, які прагнуть унезалежнення, теж не бракує.
Ситуацію для читачів «Z» узявся роз’яснити та спрогнозувати відомий релігієзнавець Андрій Юраш.
Андрій ЮРАШ:
РОЗКОЛ УПЦ МП МОЖЛИВИЙ. ІДЕЯ АВТОКЕФАЛІЇ НАРАЗІ УТОПІЧНА, АЛЕ ІСНУЄ
«Блаженніший Володимир (Сабодан) ввійде в історію Церкви справді вагомою постаттю. Бодай через те, що очолював УПЦ МП впродовж 22 років. Його політика фактично зводилася до того, щоби утримувати свою Церкву від будь-яких поділів і розколів. Тобто де-факто Володимир толерував абсолютно всі точки зору, які існували в УПЦ МП, і до жодної з них не застосовував будь-яких заходів. У його Церкві були і відверті проросійські, навіть, я би сказав, чорносотенного типу ієрархи – як одеський Агафангел (не визнає взагалі України і називає її Малоросією), є в ній і відверті автокефалісти – як, наприклад, черкаський митрополит Софроній (який відверто каже, що «ми хочемо і Україні потрібна автокефалія»). Усі ці ієрархи вживалися разом, а митрополит Володимир намагався бути абсолютно толерантним.
У 2008 році на Архієрейському соборі він виголосив взагалі програмну промову (ну, мабуть, він не сам її писав, але в будь-якому разі він є особою, яка задекларувала прихильність цим ідеям), що У ПЦ МП є Церквою, яка об’єднує людей з різними ідеологічними, політичними, національними перспективами і спадщинами – відповідно, тому плюралізм в УПЦ МП став своєрідною візиткою в часі його правління.
Друге, що він зробив, і власне це особливо стало відверто помітним в останні роки, – категорично опирався будь-яким спробам обмеження реально існуючого ступеня незалежності Української православної церкви. УПЦ МП отримала свій нинішній статус ще 1990 року. Це був період розпаду, уже на той час неминучого, СРСР, коли здавалося, що все падало – і тоді російська Церква, щоби зберегти українську, дала їй дуже широку автономію, а вона прийняла свій окремий статут. Але потім – особливо, коли Патріархом став митрополит Кіріл, позиція російської Церкви стала категоричною: обмежити автономію УПУ МП, повернути її під пряме керівництво Москви, щоби, не дай, Боже, не було перспективи потенціалу для автокефалії української Церкви. І от тут митрополит Володимир чітко, але, можливо, не декларативно, абсолютно всіма своїми формальними і неформальними діями унеможливив будь-які кроки для обмеження самостійності Української православної церкви. І це також його заслуга.
– Тобто в історії УПЦ МП митрополит Володимир залишиться – а чи ввійде він в суспільну та політичну історії України?
– Всі президенти України, навіть певною мірою Ющенко, декларували особливі стосунки з Українською православною церквою Московського патріархату. Тобто митрополит Володимир був насправді де-факто і в часи президента Кучми, і Януковича, десь і Ющенко намагався в своїх інтересах використати своє наближення до УПЦ, чи не чільним взагалі релігійним діячем в Україні. До нього постійно зверталися. Звісно, що його персональний вплив і вплив його Церкви на політичні процеси був дуже важливим.
– Ви так дипломатично оминули тему конфлікту між митрополитом і Януковичем. Адже останній (це широко обговорювалося) намагався усунути Володимира Сабодана з престолу на корись когось більш керованого Кремлем.
– Спершу Янукович у своїй релігійній політиці зробив УПЦ МП і митрополита Володимира головним партнером. Потім – я думаю, в той період, коли Янукович потрапив під прямі впливи російських спецслужб і коли уже зрозуміло стало, що Росія повністю визначає і військовий блок та, мабуть, усі напрями в політиці України, – Янукович намагався впливати і на церковні середовища в сенсі зняття митрополита Володимира. Особливо коли Патріарх уже був дуже хворий і не мав можливостей для впливу на ситуацію. Янукович намагався поставити кандидатуру, яка більше задовольняла б керівництво в Москві. Але церковна громада категорично з цим не погодилася. І я думаю, тут ще раз проявив митрополит Володимир свою волю і намагання навіть у такому немічному стані перебувати біля керма церковного корабля, щоби продовжити ту, хоч формальну, політику.
І от два тижні тому відбулося засідання синоду. Митрополит був уже критично хворий і не контролював ні себе, ні ситуацію. Перше, що приймає синод, – показові кадрові рішення. В тому числі й усунення митрополита Олександра Драбинка від нагородного відділу і таким чином ніби позбавлення його права керувати одним із синодальних підрозділів і, відповідно, права участі у майбутньому електоральному процесі.
Синод УПЦ МП
– А хто братиме участь у цьому процесі? Які зараз тенденції в Церкві? Наскільки великий, станом на тепер, вплив Москви?
– Москва має вплив. Рішення останнього синоду, про які сказав, це проілюстрували. Але я зробив собі такий підрахунок: всього в Українській православній церкві зараз є 74 єпископи. Із них приблизно 70%, може, навіть до 80% – це вже молоде покоління. Це те покоління єпископів, які отримали хіротонію в незалежній Україні, які тут здобули освіту духовну. Тобто це покоління єпископів віком 35–45 років. Вони зараз становлять абсолютну більшість. А в синоді церкви 12 членів (там є дев’ять постійних членів синоду). Із них 8 – це, я би сказав, таке своєрідне «гетто» або «будинок перестарілих», в якому зібрані всі найстаріші консервативні ієрархи зі ще радянським минулим. І звичайно, що саме вони вибирали і теперішнього місцеблюстителя митрополита Онуфрія, якого вважають представником саме проросійського табору і який, коли відчув свою реальну силу, в Церкві провів оці проросійські впливи на останньому синоді.
Тобто Росія впливає. Росія буде впливати. Росія хоче впливати. І я впевнений, що робляться вже всі максимальні кроки для того, щоби забезпечити обрання такого предстоятеля, який був би лояльним до Росії.
Зараз називають дві фігури, які реально керують Церквою, – це вже згаданий митрополит Онуфрій (теперішній місцеблюститель) і керуючий справами митрополит Антоній. Він є молодшим – я би сказав, що він є представником старшої групи молодшого покоління. Але обоє вони доволі лояльні до Росії. Про них питання стоятиме на майбутньому Архієрейському соборі однозначно.
Митрополит Онуфрій - один із кадидатів на головування в УПЦ МП, який особливо лояльний до політики Москви
Поки що немає інформації про точну дату Архієрейського собору, який обиратиме нового Предстоятеля. Називають, можливо, день пам’яті Володимира, коли всі єпископи мають зібратися у Києві (раніше святкували уродини митрополита Володимира, а тепер це вже день хрещення України). Можливо, тепер цю нагоду використають для обрання.
Я не був би таким категоричним, що саме одна з цих двох кандидатур (Онуфрій чи Антоній) буде обов’язково предстоятелем. Так, можливо, буде. І тут залежатиме від того, наскільки у середовищі, оцьому домінуючому пласті єпископському молодшої генерації, буде бажання до змін. А воно, наскільки мені відчувається, все більш активно артикульовано на всіх рівнях.
Митрополит Антоній теж кандидатура в інтересах Кремля
Молодше покоління не може не розуміти – Церква так далі жити не може. Є соціологія, яка показує, що суспільство хоче, щоби Церква далі рухалася в напрямі до унезалежнення, у напрямі до фактичного затвердження хоча би автономії – можливо, і канонічної автокефалії. І більшість готова прийняти ідею автокефалії. Більшість єпископів митрополитів синоду, отих вісім із дванадцяти, виховувалися ще в радянських семінаріях, все своє свідоме життя були під впливами концепції єдності з Росією – для них іншого не існує. Але є троє, яких обирають на півроку. Вони не визначають позиції Церкви, але матимуть свій голос на майбутніх виборах – і для них не так все однозначно.
Я думаю, що мала би сплисти зараз нова кандидатура. Не можу сказати, хто це. Це буде якийсь складний процес внутрішніх домовленостей, процес пошуку такої кандидатури, яка відповідала б суспільним запротребуванням.
Митрополит Олександр Драбинко тяжіє до унезалежнення церкви. З електорального процесу його вже усунули
Ще один факт, про який ми також забуваємо, – теперішній президент є віруючим УПЦ. І не просто віруючим – у певний період він був іподияконом Голосіївського монастиря в Києві. Тобто він дуже добре знає церковну специфіку, він заанґажований у церковній справі, в нього великі зв’язки. І тут ще треба буде зважати на його думку, якої ми поки що офіційно не знаємо. Але, я думаю, вона в той чи інший спосіб буде реалізована в рамках підготовки собору.
Тобто оці три фактори – президент, молодість більшості єпископату та прогресивність їхніх поглядів і суспільний тиск на Церкву – призведуть до несподіваних, на мою думку, пошуків кандидатур.
– Спрогнозувати, як розвиватиметься УПЦ МП, зараз, мабуть, неможливо…
– Треба почекати. Зараз усі можливі моделі обговорюють. Модель прямого підпорядкування Москві, якщо буде предстоятель, готовий піти на концепцію, яку вже давно пропагують – узгодження статуту до статуту Російської православної церкви, коли жодне рішення митрополита не може бути прийняте без затвердження патріарха Московського.
Друга модель – це рух у напрямі до більшої незалежності і навіть автокефалії.
Третя модель – розкол Церкви, коли того чи іншого обранця не буде прийнято іншою групою.
Але про все це ми можемо говорити тоді, коли буде обраний предстоятель Церкви. УПЦ не є зараз монолітною структурою. Там є різні групи, є різні орієнтованості. Західні єпархії – наприклад, Волинська – однозначно не хочуть посилення підпорядкування Москві. Такою є і центральні – наприклад, Білоцерківська, Черкаська, Вінницька єпархії. Якщо будуть кроки до зімни статуту в напрямі, якого хотів би патріарх Кіріл і як пропонують деякі східні ієрархи, вони вдаватимуться до рішучих кроків.
Там само, якщо піде мова про автокефалію, є східні єпархії, які не погодяться. І є такі єпархії, які підуть під пряме підпорядкування Москви, – про це заявляло духовенство Луганської, Одеської, Донецької єпархій.
Отже, це нестабільна структура. І от, власне, чому ми можемо, повертаючись до самого початку, говорити про доволі успішний, з формальної точки зору, період правління Церквою митрополита Володимира, – бо він всім давав можливість розвиватися і реалізовуватися в рамках Церкви. Якщо прийде керівник, який наполягатиме на уніфікації, – це неминуче призведе до певних процесів перерозподілу пріоритетів і можливого розколу.
– Роз’яснімо собі, чому Москві (читай Кремлеві) настільки розходиться у ще глибшому підпорядкуванню української Церкви?
– Коли в Україні змінилося політичне керівництво і почали домінувати проукраїнські орієнтованості, Росія фактично втратила важелі впливу на політичні процеси тут. Для Москви тепер залишається єдина прив’язка – Українська православна церква як спільна структура. Отже, вага тепер УПЦ в розкладі зв’язків із Москвою винятково зростає. Вага цього питання тепер надпотужна.
Я не помилюся, якщо скажу, що зараз будуть прямі-непрямі консультації з усіма єпископами УПЦ, будуть спроби подіяти через російські спецслужби на них. Це вже тоді, коли буде точно визначено, хто буде кандидатами і якого кандидата підтримуватиме Москва. Москва буде діяти по всіх своїх каналах. Патріарх Кіріл після певного періоду затишшя і ніби невтручання (це було весною) зараз почав знову активну політику. І от нещодавно були офіційні заяви про те, що він не планує приїжджати в Україну. Не приїде він навіть на поховання митрополита Володимира. Причин для цього багато – зокрема політична ситуація не найкраща, та й зараз Україна далеко не та, яка була при Януковичі, коли розставляли п’ять кордонів недопуску до патріарха Кирила… Очевидно, що зараз влада не відгороджуватиме його, а виступи протестні будуть дуже потужні, тому приїжджати йому в цій ситуації навряд чи доречно.
Але виключити візиту Кіріла зараз не можна. Якби був живий митрополит Володимир – я думаю, так, візит не відбувся би. Але зараз присутність патріарха Московського на майбутньому Архієрейському соборі може дуже вплинути на виборчий процес.
Україна є дуже важливою для російської Церкви взагалі. Це є найбільша складова частина РПЦ. Це трошки менше, ніж половина парафії усієї російської Церкви. І якщо відійде Україна – це не лише статистичний поділ і відпадіння величезного пласту, це ще й історично дуже вагомо. Тоді Росія втратить статус найбільшої православної Церкви у світі. Це завдасть страшенного впливу її міжнародному іміджеві, її претензіям на реальне лідерство і уподібнення патріарху Константинопольському. В геоцерковних, геополітичних російських розкладах УПЦ МП зараз стає основним козирем, тому і буде дуже потужна вага і увага до того, хто займатиме посаду глави Церкви.
Тепер основне питання – наскільки будуть працювати українські чинники: слідство, президент, спецслужби, наскільки вони можуть запропонувати власну колізію розвитку. А ситуація тепер не така, яка була при Януковичеві, коли ніхто не міг нічого протиставити російським впливам. Зараз буде реальне змагання, і передбачити категорично й однозначно, чим воно завершиться, думаю, неможливо.
– Чи впливатимуть на цей процес інші українські Церкви? І в який спосіб?
– У непрямий спосіб – так. Київський патріархат постійно намагається впливати. Прес-служба Київського патріархату постійно робить заяви і коментує розвиток подій. Ось нещодавно прес-служба прокоментувала можливість організації візиту патріарха Кіріла до України. Можна назвати і десяток інших прикладів, коли чи патріарх Філарет, чи хтось з його прес-служби – наприклад, архієпископ Євстратій – коментували події. Тобто, звичайно, це впливає. Я можу назвати тільки один приклад впливу. В лютому, як тільки перемогла революція на Майдані, за два дні зібрався синод і створив комісію для переговорів щодо об’єднання з Київським патріархатом. За день до цього відповідну заяву озвучив патріарх Філарет. Він казав: «Ну, бачите, революція перемогла і треба об’єднуватися». І це було однозначним прикладом. Правда, потім, після окриків з Москви і впливів, діяльність комісії була загальмована, подальших кроків не зроблено. Це було під тим приводом, що предстоятель не в доброму стані, він не може контролювати – то навіщо нам зараз вдаватися до якихось рішучих кроків? І тому воно було загальмовано. Але насправді процеси йдуть, ці впливи відчуваються.
Якщо говорити про УПЦ МП, то, звичайно, найбільші впливи з боку їх прямих опонентів Київського патріархату – Церкви, яка пропонує ту юрисдикційну модель і живе в ній, до якої зараз хочуть наблизитися більшість віруючих єпископату, тобто автокефальну модель. Адже Церква, яка вже існує з таким статусом, не може не впливати.
Щоправда, в УПЦ МП існує версія, як це називають, канонічної автокефалії, яку нібито має надати патріарх Московський за погодженням із патріархом Вселенським – і вона буде визнана. Можливо, що на даному етапі це утопічна модель. Але сам факт, що ця модель існує і її розглядають як впливову, вже дуже багато про що свідчить. Десь 20 років тому чи, можливо, 15 або й 10, в УПЦ взагалі ставити питання про автокефалію було абсолютною фантастикою.
– З точки зору українських інтересів у нас є дві небажані кандидатури – два єпископи, які явно працюватимуть більше під інтереси Москви. Під український інтерес ми маємо якогось загадкового єпископа, якого назвати ще не можемо. Чи все-таки є хтось, хто би міг претендувати?
– Це є право церковної спільноти. Ми живемо в цільному ліберальному світі, кожна церковна спільнота обирає кого хоче. Захочуть обрати митрополита Онуфрія – добре. Я не давав би і не хочу давати жодній кандидатурі яку-небудь оцінку. Це право цієї спільноти саме так бачити свою перспективу. І я не виключаю, що хтось і буде обраний із цих двох – і з ним треба буде співпрацювати, а вони шукатимуть цей баланс, але не руйнуючи теперішньої моделі підпорядкування Москві.
Стосовно іншої схеми – я не знаю. Там багато в групі є цих молодших єпископів, є дуже багато кандидатів. Наприклад, тривалий час говорили про митрополита Олександра Драбинка, секретаря митрополита Володимира, як кандидата, який мав на той час дуже велику підтримку предстоятеля, і він за всіма показниками абсолютно відповідає. Можу ще назвати, але на даний час говорити про однозначне окреслення саме однієї персоналії навряд чи можливо.
Мені здається, що на електоральному Архієрейському соборі, коли немає відвертого лідера з якогось боку, дуже часто виникає проміжна і несподівана фігура, якої зараз прорахувати не можна, але яка в той чи інший момент просто стане прохідною і влаштує більшість учасників електорального процесу для того, щоби його довершити.
– Дякую за розмову.
Розмовляла Тетяна НАГОРНА
07.07.2014