Траґедія роману.

Властиво я не розумію до нинї, чому мене тодї, — сього похмурного жовтневого ранку — так вразила ся химерна драма, яка ще перед сходом сонця розіграла ся в діскретнім першоклясовім купе поспішного поїзду, що виїхав з Відня, а доїзджав до місцевости Гадерсдорф.

Нї — се просто сьмішно, як точно тямлю я всї найменші подробиці тої драми. Сьмішно, — бо тому вже відай три роки, а з того часу ворухнули сьвітом найріжнїйші катастрофи, війни і подїї, які не були тайною одного купе попоспішного поїзду, тільки важкими на зміст роздїлами всесьвітної історії. Та проте я все ще тямлю найменші подробиці тої житєвої дурниці, якою в своїм часї не заповнено навіть цілої сторінки в новинках брукового журналу. Тямлю ось дуже добре, що він застрілив її перед згаданою місцевістю, хоч Гадерсдорфом інтересують ся нинї хиба ті, що в ньому мешкають. I тямлю дуже точно, що вона називала ся Аделя, була незвичайної краси висока брунетка, мала 25 лїт, була жінкою богатого віденського купця і пристрастно любила всякий спорт. I тямлю, що він був студентом технїки, відзначаючим учеником, називав ся Адольф Дон, мав 21 лїт і пристрастно любив всякий спорт. I те тямлю, що він був сином бідного покупня, який торгував старою одежою. Не забув я також, що вони запізнали ся на блискучім плесї віденського Eislaufplatz-y, де під солодко отроюючі звуки наддунайських вальсів линуть ледовим шляхом сї, яким вільно радувати ся роз­проміненими сяєвами роскоші.

Все те тямлю з точністю історіоґрафа, хоч сьвіт сї подробиці давно кинув у безвісти свойого жорстокого забутя. Але нї — я ще більше тямлю на глум тому жорстокому забутю безглузного хаосу істнованя. Я знаю добре, що ся чудової вроди жінка була до божевіля люблена своїм підстаркуватим чоловіком, який мав її із нетрів великоміського пролетаріяту тільки ради її чарівного усьміху зробити властителькою свойого великого майна, а вона — пізнавши на совганці сього молодого студента технїки — обкрадала свойого чоловіка з усїх його гроший та урядила за те молодому студентови люксусове мешканє на аристократичній Landstrasse. Хтоб був подумав. Ся бідна Аделя, якій яло ся було прецінь бути досмертно вдячною. Ще нинї почуваю, з якою катонівською емфазою писав про те один аскетичний новинкар, як він обурював ся на чудову брунетку за те, що вона протягом одного року, бо ціла історія тревала на щастє від грудня до жовтня — трохи не що дня була в помешканю свойого любимця, мала в його шафах цілу свою гардеробу, ходила з ним на виклади, робила що недїлї прогульки, дїлила ся з ним кождим своїм дороцінним брилянтом, була навіть так безлична, що коли між тим занедужала; то просила його до себе, кажучи мужеви, що се член одного забавового комітету, до котрого їй вільно було належати. Отже була вповнї безпомічною жертвою своєї злочинної пристрасти, якої достойним кінцем міг стати тільки револьверовий вистріл — вдумливий Катоне. Бо ось, коли чоловік відкрив все, вона пів непритомна із ляку — за свойого любимця іменно — трохи ще не в нічній гардеробі, пішла омраченими вулицями Відня останний раз до нього і велїла йому — спасати ся, вибираючи для себе добровільну смерть. А він — глянувши ще раз в її розкошні очи, взяв її зі собою, схоронив ся з нею до першої кляси поспішного поїзду і ось у важкім сумерку осїнного рана розіграв ся бажаний Катоном конець; два божевільні гріхом серця роздерла револьверова куля і щойно в потоках грішної крови стомила розшалїлу полумінь пристрасти. I нїчо не лишило ся з тої траґічної Одисеї двох почувань тільки банальна ілюстрація в бруковій часописи з остерігаючо вдумливою написею: сумний конець роману. I правда — два самотні гроби на кладбищи в Гадерсдорфі. Але що нас тепер обходить якийсь Гадерсдорф і його кладбище? А головно, що нас може обходити якась дневникарска новинка з перед трех лїт?

Без сумнїву — вона рішучо смішна, ся точність, з якою я взяв ся розповідати призабуті баналїзми нашого житя. Тимбільше, що їх до нинї повторило ся сотки. Де нинї іменно ся часопись, яка би не сповіщала читача про любовну траґедію? Ті модерні любовні історії іменно кінчать ся майже всї револьверовим вистрілом. В діскретній самотї готелевої комнати, або купе, або природи. А герої їх є ріжні. Домінує правда ся любовна пара, якої прототипом є наведені висше герої з під Гадерсдорфу, значить чужа жінка та її обожаний Адольф. А попри них маскарад розшалїлих еротистів доповняєть ся з усїх кругів суспільности та як значуче signum temporis — зі сфер всякого віку. Се тілько у XVIII віці еротичне самовбійство Вертера аж в Китаю змогло відбити ся голосним відгуком — як щось нечуване. Колиб нинї мілєзійська Венус ожила та з Беклїновою скрипкою в руках повела скровавлений танець модерної любови, то попри сю чудову своєю вродою Аделю і її молодого студента потонули би в страшних вирах того танцю і старіючі ся вже краси в родї панї Редер з їй нещасним інжінєром, — і той 70 лїтний угорський старик, що убив зі заздрости свою 16-лїтну жінку і ся 14-лїтна дївчина, яку суд недавно покарав вязницею за насильне зведенє 11-лїтного хлопця і цілі плєяди тих слуг, контористок, модисток та акторок, які в триповерхових скоках, у вероналю та каналах великоміських рік шукають спокою для своїх закоханих душ. I прилучить ся до них ще ся модерна Клєопатра — ґрафиня Тарновська, ради якої її полюбовники так безжурно убивали людину, начеб ішло о презент з китиці хризантем, і ся панї Позеллї, в якої королївський вінець не достойний був міняти ся з усьміхом пана Жірон і ся бідна Люіза Кобуро, яка на вівтарі збороненої любови сотворила нечуваний хаос довгів, і ся гарна Клєо де Мерод, якої один усьміх був свого часу засудом житя або смерти для париських непотребів, і ґрафянка Больча з тим гарним капітаном ґвардії. Від часів Антонїя і Клєопатри не змінило ся нїчого в любовнім почуваню людий, горесний ряд безвольних рабів любовної омани чим раз більшає, і може саме нинї личить глумливу „Метафізику полової любови“ великого Шопенгавера видати опять. Бо коли на яку зі своїх химерних правд той злосливий Нїмець міг бути гордий, то саме на сю свою траґічну правду про оману любовного захвату. В тім часї іменно, в якім Шілєровий Макс деклямував проти своєї Теклї вдохновено про зорі та старав ся видвигнути у собі тільки чистий ідеал мущини, для якого благородність лицарської вдачі є альфою і омеґою любовного почуваня, в тім часї менше більше дозріло глумливе око франфуртського песиміста в закоханім декляматорі безсонну бестію полової пожади і вийшло на велике здивуванє романтиків таке, що ся безсонна бестія все є сильнїйша від усїх змагань лицарської благородности. I тому саме ізза непереможної сили демона половости в нас — вважав той фільософ всяке відреченє на половім тлї найвисшим героїзмом живучої людини. Але модерний еротист буде сьміяти ся з геройства Тогенбурґа і глибше як коли буде симпатизувати з жорстоким мітом про севільського лицаря Теноріо. Дон Жуан, або таки Дон Жуанеса, се втїленє безсонної любовної пожади, яка шукає свойого вдоволеня поза всякими межами суспільної етики — жахає нас нинї щораз частїйше своїм грізним відгуком на шпальтах брукових часописий. Роман — трійливий захват злочином і красою — розпука — готель купе — револьвер і конець. Так день в день мілєзійська Венус нїколи не покінчить своєї демонїчної мельодії, а окровавлений її танець розводить щораз ширші круги. Модерна скепсіс змогла добачити в подружу богато несправедливости проти любовного почуваня, кинула свій острий клич абсолютного індівідуалїзму, а той абсолютний індівідуалїзм розбивав ся якимсь страшно горіючим цьвітом на лонї нашої полової етики.

Герої людських романів почувають себе в повнї независимими від визволюючих постулятів індівідуальної аскези, диктованої традиційною етикою і зле їм в обіймах моральних шабльонів. Здаєть ся, начеб вони всї задивили ся в Наполєонів та пробували про себе абсолютизму індівідуальної волї. В тих послїдних листах, які полїційна комісія знаходить опісля в готелевих комнатах та желїзничих купе́, повтаряєть ся до утоми зворот: “ідемо зі світа, бо не хочемо без себе жити”. Просто — не хочемо. Пусте їм те житє без його любовної принади. Фізичний настрій став одинокою етичною потугою. Патріярхальний лад родинного житя з його нотованими в книжці розходів приємностями — набирає для роздонжуанених жінок та мужів відразливої краски філїстерії. Чи не іронїєю буде спитати, чому Аделя не жила тихим щастем вдячности в сторону свойого чесного чоловіка? Чому не виховала дїтий, не творила тої теплої родинної атмосфери, з якої глибин вийшла колись ся незрозуміла вже трохи для нас

“Das Lied von der Glocke?
„Und drinnen waltet der züchtige
                                   Hausfrau......

Ох! — не деклямуйте далї, бо се просто кумедне. Ось бо Аделя (і сто инших модерних жінок) є в молодого студента, примірює принадний тунїковий одяг, вкладає зі щасливим усьміхом в портмоне студента важко зароблений банкнот дурного чоловіка і за хвилю в очайдушнім забутю потоне зі своїм любимцем в розкішнім хаосї великого міста...

Для неї слово обовязок є рівнозначне з фізичним настроєм. Наша культура тонких нервів має іменно свої капрізи. А Адольфови не жаль старого батька. Що то значить жаль? Скептична культура інвідуалїзму так по варварський обходить ся з тим бідним словом жаль, як колишня культура романтизму зі словом: дїйсність. Романтики сьміяли ся колись з дїйсности і жили плятоново ідейним житєм на вершинах їхньої мрії про абсолютну красу чистої душі, а модерний індівідуалїст приправив романтичній мрії про святісгь кумедні вуса глуму і гордий є своїм чудовим варваризмом дійсности. “Найглибшим гріхом — каже раз один із ґероїв Ібзена — є убивати в когось його любовне житє”. Страшні своєю правдою — своїм варваризмом дійсности — слова. Чи не добачала ось Аделя поза батьківським усьмїхом свойого добродїя — чоловіка тільки убійника її молодої, спрагненої краси житя душі?

Вдячність? Хиба-ж душа Аделї може говорити, нї може думати про вдячність? Адже сю вдячність вже в першій половинї XIX в. проскрибував з глибин трагічної пристрасти до панни Кристини Ентавс нїхто другий тільки Фрідріх Гебель заставивши своїх біоґрафів думати над оправданєм його зради проти Елїзи Лєзінґ. А наш етичний скептик знає вже таки певно, що вдячність се мораль сїрої товпи та знає, що нїяк їй рівнати ся з еротичною конечністю. Бо очевидно тут є всяка конечність, а там нема нїякої. Кінець кінців покличеть ся той невблаганий скептик на божественні ділємни Манфредів та Шейтанів і мораль Дон Жуана стане всеж таки царсько-могутнїм проблємом. Дарма що нам страшно перед тою моралю готелевих кімнат і тої жінки, яка з легким серцем стає злочинницею проти Пенатів домашнього огня, бо ся мораль руйнує прецінь наші суспільні основи, видирає нашому житю всї сяєва чисто-людської святости, ставляючи тільки в імя індівідуальної забаганки етичними скрижалями мораль свобідної до абсурду бестії. Але тих горесних тайн готелевих кімнат в нас тепер що раз більше, а колиби хотїв числити ті всї револьверові вистріли, якими нещасні закохані розвязують під подих очайдушної смерти гордийській узол любовної траґедії, то прийшло би хиба слухати безконечної канонади. Нинї, завтра і позавра вони будуть опянювати себе химерною розкошею хвилї і будуть вбивати себе в нечуванім захватї останнього поцілуя. Ті модерні еротисти так глибоко відчувають любовне почуванє, що воно усуває їм з душі навіть наше найкардинальнїйше почуванє — трівогу перед смертю іменно і велить їм радїти сьвідомістю індівідуального загину. Проти обіймів любови — житє тратить свою вартість. Воно є здеґрадоване тільки до простої сценерії для їхного щастя, або їхної смерти в судорогах останнього поцілуя.

Проти омани еротичної хвилї змовкає все. Чим раз частїйше повтаряють ся кримінальні процеси — ось як сей в Breslau — де найповажнїйші на вид люди стають масово обжалованими о еротичні злочини на нелїтних єствах, а Мопасанова “Мала Рок” може нинї дивити ся на нескінчені ряди своїх товаришок. Право свобідного роману вкладає царські вінці на обережно уфризовані голови дансерок Varieté і нам все ще здаєть ся, що панна Gaby Desly є корелевою Портуґалїї. Хоч є якийсь страшливий обман в тій еротичній горячці новітного часу і ми нїколи не в силї вичислити душевної катастрофи пятого. Бо що револьвер скінчить роман, — знаємо, але що його втисне в руки тим героям, того не знаємо. Те є іменно траґедія того любовного роману, що він існує все тільки силою хвилевої ілюзії, а в найрідших случаях силою якоїсь справдї глибшої звязи душ. Душа тут іменно є лише статистом, а тільки тїло грає ролю аманта. I ся так принадна на вид мораль спрагненої житя чудової бестії банкротує кінець кінців саме силою того невмолимого права, яке колись робило її так дужою проти желїзних звязий патріярхальної етики, силою внутрішної свободи. Ми вже ось бачили князїв, які зрікали ся найгордїйших прав істнованя ради свойого любовного роману, і ми бачимо на диво, як той жагучий роман кінчив ся новим абсурдом даного почуваня. Навіть ся просто романтична пара, як княжна Chimay і циган Pivo розійшли ся зі страшливою порожнечою в душі, а панї Тозеллї кінець кінців стала карикатурою жінки, яка з колишного свого пожертвованя робить — опереnку і доживає того, що сю комічну оперетку висвистують. Жірон іменно вже давно забув ся, а бестія житя — потребує гроший і нової ілюзїї, себто брехнї хвилї. Бо любовний роман, коли його роздягнути у усього того, що силою справдїшного самопожертвованя надає йому висшу етичну вартість, не творить нїколи постійного щастя, є надто королївський сам собою, щоб став буденним складником житя, тільки обдаровує людину за її болючий шал і її готовість відречи ся великих звязий з глибшим житєм тільки зрадливими сяєвами одної хвилї. I кому було дане втїшити ся Ромейовим щастєм одної ночі, що був щаслив і вмер як він в почуваню неземського щастя, а хто прикував ся до свойого роману і зробив одну-одиноку ілюзію складником свойого житя, той вскорі почав почувати нудьгу і дивував ся своїм колишнїм терпіням. I тому модерний еротист обожає траґізм любовного злочину, а ненавидить буденних форм любови приковуючих його до прометеєвої скали одного і того самого почуваня. I тому може так залюбки втїкає з лона своїх любовних захватів в обійми смерти, бо жах йому перед страшною брехнею в лонї тих любовних захвитів самих. О — аж герой наших любовних афер знає щойно глибоку мораль Дон-Жуана. Не треба йому нїякої духової злуки, бо в неї не вірить, тільки треба йому просто одуру нервів і дразнячого шевелїня тунїкових одягів. I чим ті витончені еротичні ефекти кріпше бичують його жагучі нерви, тим красше йому і більше сили є в Аделї замкнути ся в самотнім купе́ і вистрілом револьверу здержати одурюючий захват ще в час по лїнїї траґічної вершини. Бо те, що могло би слїдувати опісля, се вже тільки буденність, подружє, етика, а те є страшнїйше від револьверу — своєю нудьгою. Тим героям модерних драм любови треба шалу, ґрандіозного секрету сили і краси, а коли промінь того ефекту розсьвітить на хвилю буденщину пурпурним сьвітлом побідоносного гріху, тодї їм вже не треба нїчого. Втїкають вперед до любовного обману з трівоги перед буденщиною житя — якої важкого житя не в силї є взяти на себе а опісля гублять ся із острахом в нетрах тих вічних ділємин, які сотворює вічно глузуючий демон любовної пожади. Бо поки їх вщасливлює любовна пожада, то в них є горесний неспокій безсонної туги, а коли вдоволяєть її, то будить ся в них бездонна нудьга. А проте їм жах відречи ся тої химерної боротьби про розкіш, бо бачать у всякім відреченю порожнечу, якої нїколи не виповнять, бо не жиють житєм душі, тільки фізичним настроєм, і тому кидають ся за всяку ціну в страшний вир мілєзийських танців і в судорогах своїх обіймів знають, що револьвер покінчить все.

I все той револьвер тепер відзиваєть ся. Частїйше як коли жахає він людство своїми траґічними відгуками. Можливо, що десь там в глибинах нашого розгуканого істнованя приготовляє якийсь велит самовідреченя нову релїґію сьвятости. Можливо, що колись абсолютизм модерного індівідуалїзму спрямуєть ся з такою енерґією проти одурючої культури розкоші, блеску і потуги природного варваризму розшалїлих пожадою інстинктів, з якої тепер для того всього нервозно творить. Але поки що бакхантична розбавлена Венус веде свій окровавлений хоровід, в очах яснїють тусклим хорим блеском горячкові огнї непереможної туги любови, а сонце день в день застає на сценерії свойого химерного світа сотки мертвих пар, яким темрява смерти красша, як житє без чаші розкоші. Як глибоко ти схилив свою голову Катоне! Тобі годї оправдувати сей злочин, а коли я питаю ся, чи ти обурюєш ся на неміч волї в тих людий, ти мовчиш.

Ти навіть не дивуєш ся, що я кажу на Гадерсдорф — символ. I щось горесно символїчне добачаю в тій чудовій брунетці, що називала ся Аделя і в тім молодім технїкові, що називав ся Адольф Дон. I не дивуєш ся шановний старику, коли я кажу, що навіть в тій отроюючій музиці на віденськім Eislaufplatz-ї є горесний символ жорстокости житя. Правда? Бо чому ось, в сю хвилю, в якій ми оба так каляємо ся там на тих розпромінених шляхам, де музика грає до танця житя, — являєть ся вже сто нових Адель, гордих побідною красою їхнього тїла та йдуть мрійливо всьміхнені поруч своїх будучих убийників назустріч розкоші, божевілю та смерти.

[Дїло]