Тож спершу була Lepidoptera: Ернст Юнґер почав колекціонувати жуків у віці 9 років і не полишав займатися цим упродовж усього свого життя, а воно було довгим – 102 роки. Війна, література, філософія прилетіли, умовно кажучи, згодом, услід за твердокрилими.
Ця обставина може здатися чимось потішним, гідним хіба легкого подиву або поблажливої усмішки. Однак насправді вона є важливою для розуміння того, як формувався спосіб мислення Юнґера – одного з найпомітніших інтелектуалів Європи ХХ сторіччя.
Колекціонування жуків та метеликів вимагає уміння зауважувати найнепримітніші деталі, аналізувати і систематизувати зібраний матеріал, мислити типологічно, тобто оперувати не індивідуумами, а типами, залишатись емоційно відстороненим від предмету своїх досліджень, хоч як ти його подивляєш. Ентомологія – це не лише про полювання з сачком на комах. Це і про спостереження за навколишнім світом у процесі спроб пояснити, що ти в ньому робиш.
Не менше, ніж колекціонування жуків, а може й більше, Ернст любив пригоди. У сімнадцять років він втік з батьківського дому (родина Юнґерів на той час мешкала в Ребурґу поблизу Ганновера) до Франції, де вступив у Іноземний легіон і невдовзі опинився на вишколі в Алжирі. Однак його мрією було не зажити слави легіонера, а пізнати дивовижні краї: зійти на Кіліманджаро, обстежити екваторіальну Африку. Згодом він напише: «Мою увагу привертав не увесь континент, а лише той його широкий відтинок, який перетинає екватор, власне тропічна Африка зі своїми неймовірними лісами, з могутніми потоками, зі своїми тваринами і людьми, які перебувають здаля від звичних шляхів. Виявляється, ще існують нетрі, де ніколи не ступала нога людини; знати про це було великим щастям для мене».
Збираючись на Кіліманджаро, він мріяв поповнити свою колекцію жуком Carabidae з родини Anthia – справжнього хижака саван. Тому постановив втекти з алжирського вишкільного табору і податися до Танзанії.
Дістатись туди Ернсту не вдалось – його затримали. СЗЧ в Іноземному легіоні вважалось великою провиною, і Ернст не уникнув би найсуворішого покарання, якби у конфлікт не втрутився німецький консул в Алжирі, до якого через МЗС Німечччини звернувся батько Ернста з проханням посприяти поверненню сина домів. Французи вирішили не загострювати відносини з німцями через якогось шмаркача і дали дозвіл на звільнення Юнґера з Іноземного легіону.
Утім, мрія Ернста про справжні пригоди збулась: невдовзі почалася Велика війна, і вже 1 серпня 1914 року він зголосився в армію добровольцем. Його приписали до піхотного полку імені принца Альбрехта в Ганновері, який одразу після Різдва був відправлений на Західний фронт у район французької Шампані.
Замилування далекими незвіданими землями у Юнґера з роками не зникне, романтика й анархічна вдача дивним чином поєднуватимуться з холодним розрахунком і залізною самодисципліною (sic!) майбутнього командира штурмової роти, останнього кавалера найвищої військової нагороди часів кайзерівської Німеччини – ордену «Pour la mérite», запровадженої королем Фрідріхом Великим 1740 року (за іронією долі назва цієї відзнаки була французькою: Фрідріха виховувала гувернантка-француженка мадам де Руколь, тож французьку він знав не гірше за німецьку, а в молодості – краще. Більшість своїх праць король Пруссії написав французькою).
Вертаючи до Юнґерової Африки: вона була для нього «чудовою анархією життя, в дикій своїй природі сповненою глибоко трагічним сенсом». І ще: «Нехай замислюють у Німеччині, що їм заманеться, аби лише Африку не чіпали. Бо ж повинна залишитись у світі країна, де можна пересуватись, не наштовхуючись на кожному кроці на кам'яну казарму…» І йшлося йому в даному випадку не про африканські колонії Німеччини, за які, серед іншого, світові імперії розв'язали Велику війну. Думав він у той час радше про жука Scarabaeidae…
Про те, що відбувалося з Ернстом Юнґером упродовж наступних чотирьох років, добре відомо з книги «У сталевих грозах. Зі щоденника командира штурмової групи». У переліку його літературного та філософського доробку обсягом 22 томи (не враховуючи епістолярної спадщини), «Грози…» значаться першим літературним твором. Написаний він був на основі нотаток, які Юнґер вів упродовж усієї війни, і виданий 1920 року вже як цілісний літературний текст у жанрі «польового» репортажу. Видання було здійснене невеликим накладом коштом автора (грошима допоміг батько Ернста). Замовником публікації книги виступив такий собі Роберт Меєр – чоловік близький до автора, позаяк працював у Юнґерів… садівником. Наступне видання здійснила чи то друкарня, чи то видавництво E.S. Mittler & Sohn. Загалом «Грози…» налічують 12 редакцій (остання 1978 року), а загальний наклад книги сягає, напевно, шестизначних чисел. Власне щоденники (1800 сторінок записів) побачили світ щойно 2010 року.
Юнґер пройшов практично через усю Першу світову. 30 грудня 1914 року з Ганновера молодим рекрутом, який рвався на війну, його скерували на Західний фронт до місця розташування 73-го стрілецького полку в селі Оренвіль у Шампані. У серпні 1918-го лейтенанта Юнґера винесли важко пораненим з поля бою в околицях села Фаврель провінції Артуа на північному сході Франції, після чого на фронт він вже не повернувся. Зрештою, до закінчення війни залишалось якихось два з половиною місяці, може трохи більше.
«Грози…» – це репортаж з місць боїв першої зі світових воєн. Action у репортажі, згідно з вимогами жанру, є домінуючим. Однак нехай навіть написаний дуже вправно, то все-одно залишатиметься журналістикою, якщо автор не зробить спроби вийти за рамки описовості. У цьому сенсі нічого особливого у стилістиці «У сталевих грозах» не знайдеш, за винятком хіба одного: поєднання відстороненості автора з препаруванням його внутрішнього стану в найкритичніші миті. Відстороненість не передбачає звірянь автора у тому, як він ставиться до об'єкта своїх спостережень. Нехай оцінка описаного залишається прерогативою читача. Однак, спостерігаючи за жуком, думки Юнґера-колекціонера час до часу відволікаються, і він бачить перед собою не лише твердокрилу комаху, наділену природою досконалими функціональними спроможностями, а саме життя, що його у процесі еволюції сотворило цього жука сильним, пристосованим до боротьби за виживання. Scarabaeidae з родини Anthia не боїться атакувати першим. Юнґер-автор пише про відвагу стисло, беземоційно, ніби лише для того, аби нагадати (боронь Боже повчати), що живій людині притаманний страх, але воїн, виплавлений у горнилі битви, черпає з ляку силу. Переступивши через неї, він опиняється в іншому вимірі: у подиву гідному стані спроможності здійснити неможливе, коли ніхто і ніщо не здатні позбавити його відчуття байдужості до смерті, бо вона, смерть, насправді є початком нового буття – до блиску відшкрябаного від бруду, що прикипів до нього за життя земного.
У «Грозах…» географія Юнґерових фронтових пригод описана детально, з акцентом на ключові епізоди його біографії того періоду. Ось він першого дня на фронті у складі 9-ї роти 73-го стрілецького полку: «Ми сиділи у наданій нам під житло школі і снідали. Раптом поблизу прогриміло кілька глухих струсів, а з усіх будинків до сільської брами кинулись солдати. Ми вчинили за їх прикладом, самі до пуття не розуміючи навіщо. І знову над нами почулося якесь дивне лопотіння, що потонуло в оглушливому тріску. Я ще здивувався, що люди навколо скулюються на бігу, ніби від якоїсь страшної загрози. Усе це видавалось мені ледь не сміховинним; приблизно так реагуєш, коли споглядаєш за людьми, які роблять щось тобі до кінця незбагненне. Відразу по тому на безлюдній вулиці з'явилися темні групки, несучи у плащ-палатках чи на схрещених руках якісь чорні клунки. З якимось дивовижно гнітким відчуттям неспроможності я витріщився на залиту кров'ю постать з химерно переламаною ногою, що вільно теліпалася при тілі… Це було так загадково, так знеособлено. Так, що навіть якось і не думалось про ворога, цю таємничу, підступну істоту десь там вдалині. Ця подія, що не вкладалася у жоден дотеперішній досвід, справила таке сильне відчуття, що збагнути пов'язаності коштувало неабияких зусиль. То була якась моторошна з'ява серед ясного дня».
Невдовзі його полк приписали до 111-ї піхотної дивізії, у складі якої Юнґер воював до кінця війни. У квітні 1915 року, з метою дезорієнтувати противника, полк перекинули на північне крило фронту в район села Тронвіль. Неподалік проходив кордон між Німеччиною і Францією, символом якого тепер був потрощений французький прикордонний стовпчик. Вечорами Юнґер з товаришами не відмовляли собі у «тужливому задоволенні» пішки прогулятись до рідної землі, де гармати не ревіли і звідки війна наразі бачилася як щось абстрактне, а відповідно не надто небезпечне заняття. Однак Юнґер вже бачив смерть. Вона не лякала: вигляд трупів, порозриваних людських тіл, ще донедавна сповнених жагучим бажання жити, викликали у ньому неприємне відчуття дисгармонії, але аж ніяк не страху. Як він сам зізнається, то була відвага недосвідченості. Перше бойове хрещення, коли його рота опинилася на передовій і зазнала перших втрат, недосвідчений солдат сприйняв радше з цікавістю. Опинившись під щільним вогнем ворожої артилерії, він «…уважно роззирався за цілями, які могли б слугувати мішенню для цих снарядів, ніяк не здогадуючись, що це, властиво, по нас уже стріляли з усіх сил».
У міжчасі снаряд, уламок якого невдовзі мав поцілити у його ліве стегно, вже везли на позицію французької артилерії під Лез Паржем, і акурат 24 квітня 1915 року заладували в далекобійну гармату, щоб здійснити залп по німецькій піхоті. Сильний удар повалив Юнґера на землю. Отямившись і перебуваючи у психомоторному стані, тобто не дуже розуміючи, що власне трапилося, він скинув з себе ранець і кинувся бігти. «Я мчав, мов оскаженілий кінь, крізь густий підлісок, через дороги та галявини, аж поки не впав непритомний в якомусь ліску біля Великої траншеї». Санітари випадково натрапили на нього вже у сутінках. Переконавшись, що той живий, підняли і рушили з ним до санітарного бліндажа. Наступного ранку, коли рядового Юнґера доправляли до еваку, черговий уламок снаряду зі свистом продірявив парусину нош, на яких його несли...
Це було перше поранення. Перше з сімох, хоча влучань трапилось значно більше: кульових, від уламків снарядів, від шрапнелі, від гранат. Вкупі з вхідними і вихідними отворами на його тілі після війни залишилося двадцять рубців.
Рани на Юнґерові гоїлися швидко. Того першого разу його виписали зі шпиталю через два тижні, після чого він за порадою батька записався на курси молодшого командного складу і через два місяці був номінований на фенрих-хорунжого – кандидата в лейтенанти. На календарі значився вересень 1915 року. 27 листопада цього ж року став офіцером. Після Шампані на нього чекали битви у Фландрії, на Соммі, на Аррасі, при Камбрі, і під сам кінець – під Фавреєм у французькій провінції Артуа. Там командир роти лейтенант Юнґер відчув брак «могутнього натиску Великої битви, її шумкого зухвальства». Його переповнювало відчуття знеособленості, ніби «сам за собою спостерігав у бінокль». Уперше за всю війну він чув «сичання маленьких куль, так ніби вони свистіли повз якийсь неживий предмет. Краєвид набув скляної прозорості».
Лейтенант Юнґер власне перестрибував через якусь траншею, коли його, мов дикого птаха на льоту, пронизав пекельний удар у груди. «Ось нарешті надійшла моя черга. Одночасно з усвідомленням потрапляння я відчув, як цей постріл влучив у саме моє єство… Мене пройняв неймовірний подив, що ось зараз усе має скінчитися, але цей подив був дуже радісний».
Щоб мати більш-менш повне уявлення про те, як Юнґер воював на полях Першої світової, прочитати «У сталевих грозах» недостатньо, хоча ця книга, безумовно, є важливою для всієї його творчості. Рівень оцінки залежить від того, кого ми шукаємо у Юнґерові: шукача пригод, письменника, філософа, візіонера чи відстороненого від зовнішнього світу колекціонера жуків з вежі зі слонової кістки. Та у будь-якому разі варто переглянути його листи до родини того періоду, тобто 1914–1918 років. У них є багато важливих деталей, які ані у «Грозах…», ані в інших його текстах не згадуються – хоча незрозуміло, з яких причин. Ось витримки з деяких з них.
У спогадах – тим паче тих, які можуть бути опублікованими, – пишуть не про все. Про все можна довідатись радше з листів, які колись були невід'ємною частиною загальнолюдської культури, незалежно від походження чи освіти їхніх авторів. Листи вкладались у конверти, на конвертах писалась адреса – і їх вкидали в поштові скриньки. І, мабуть, не існувало нічого щемливішого, аніж очікування відповіді, коли ритуал повторювався: конверт, видіставання листа, і трема, перш ніж прочитаєш перші рядки. У цьому сенсі щоденник не замінить листів. Щоденник – фіксація подій, лист – звіряння у сокровенному. Особисте завжди цінніше за публічне, надто коли письменнику доводиться тримати в руках гвинтівку. Однак епістолярний жанр, так виглядає, зник, як чорнила у магазинах з канцелярськими товарами. У такому разі багато чого вкрай важливого зникне разом з конвертом, якого вже ніхто не заклеюватиме язиком. Отже, важливо, щоб письменник не лише вів щоденник, а й писав листи. Хай і у цифрі, якщо так вже склалося.
9.ІІІ.15
Любі батьки! Як Ваші справи? Ви вже чули про величезні подвиги нашого полку? Як каже С.М., жоден інший полк на Східному та Західному фронтах не проявив такого героїзму. Батьки Брінкманна пишуть мені, що їхній син загубився, а Вале тим часом спокійно сидить собі в Брюсселі. Я не думаю, що ця війна затягнеться ще на два роки; щойно потеплішає, ми здійснимо наступ, як Блюхер.
11.ІІІ.15
Любі батьки! Дякую за посилки та 10 марок! Зараз у нас холодно, може, навіть холодніше, ніж у січні, ми замерзаємо на наших солом’яних матрацах. Із розмов я дізнався, що наш полк має скоро висуватися на місце 74-го, це досить непогані, хіба що трохи небезпечніші окопні позиції. Хоча тепер ніби кажуть, що це неправда. Ще ми думаємо, що на П’ятдесятницю вогонь буде призупинено. Як мені розповіли приятелі з 2-го полку, окопи на передовій переповнені трупами загиблих, до того ж було розстріляно ще 500 полонених англійців. Думаю, що мені ще випаде нагода взяти участь у битві, з якої би сторони не почався наступ.
Що війна триватиме тільки два роки, як писав тато, мені не віриться. Рекрути 95-го року народження, які добре себе показали, уже на фронті. Так що навряд чи ми скоро побачимо мир, і тато з його рушницею теж може опинитися в окопах: він уже був би там, якби його призвали.
20.ІІІ.15
Любі батьки!
Дякую за книжки, які Ви надіслали. У нас усе без змін, ми залишаємося тут трохи довше; подейкують, що нас навіть відправлять до Росії.
Мої товариші встигли взяти Перт, отримали Залізні Хрести; з наших курсів троє повернулося назад у полк – і їм нічого не було. На війні, виявляється, теж можна хотіти на війну. Це звучить смішно, але всі хочуть назад в окопи.
29.IV.15
Любі батьки! Швидше за все Ви вже отримали мою телеграму. Я надіслав її на випадок, якщо Ви раптово отримаєте повідомлення з полку, що я зник безвісти або навіть помер. Зі мною все добре; мені знову якось по-дурному щастить. Ми спробували під щільним вогнем прорватися через ліс до укріплень Комбре. Я стояв із одним сержантом в укритті, аж раптом праворуч і ліворуч загриміло, і нас почало кидати на всі боки від вибухових хвиль. Нарешті я відчув удар та помітив, що мене поранило в ліве стегно, бо з нього у чобіт стікала кров. Я ще зміг дістатися до бліндажа санітарів, там мене перев’язали, а наступного дня я вже сидів у потязі, який приїхав прямо до Гайдельберга. Потім я зауважив, що уламок гранати пройшов через шкіряний гаманець у мене на поясі, якби його не було – він пройшов би до кістки. Ваш бінокль я ретельно бережу, а ось револьвер десь загубився.
13.Х.15
Любі батьки! Гроші я отримав, дякую… У мене до Вас лише одне прохання. Не могли б Ви вислати мені маленький фотоапарат… А ще я дуже хотів би виписувати номер ентомологічного журналу, щоб залишатися в курсі того, що відбувається в науці. Як справи вдома? Будь ласка, подбайте про двох моїх найбільших жуків!
З листів до рідних також довідуємось, що зі службою в Ернста виникали проблеми, про що «У сталевих грозах» автор не згадує. 4 серпня 1917 він пише братові Фрідріху, що «через чвари», про які нещодавно довідався, вирішив перейти до авіації і вже подав рапорт. Командування, однак, не поспішало відпускати досвідченого бойового офіцера. 5 лютого у листі до Фрідріха він знову згадує про авіацію: «Любий Фріце! Тут все як зазвичай, лише сильно дошкуляє солдатчина. Коли я вже не можу терпіти, то хочеться забути про службу в піхоті та хоч раз поглянути на це згори. Авіація, я маю на увазі винищувачі, має свої чесноти, особливо якщо комусь так бракує свободи та подвигів, як бракує мені. До речі, це одна з моїх максим: те, що ми завжди наділені свободою, поки смерть скріплює цю угоду як третя сторона. Тому я почуваюся добре між цими межами».
В іншому листі він зізнається братові, що утнув дурницю, намагаючись розібрати англійську гранату, за що поплатився відірваною фалангою на вказівному пальці – вже другою на цій війні. У «Грозах…» натомість упоминає лише, як намагався розібрати схожий на ліхтарик «дивний маленький пристрій», який насправді виявився гранатою без запобіжника, і що «досі здригається» від цього спогаду.
31 липня 1918, незадовго перед останнім пораненням, яке теоретично мало бути смертельним (наскрізне кульове через груди і легеню), він пише, зокрема, таке:
«Любий Фріце! Після кількох ризикованих моментів я зараз знову в безпеці та спокої сиджу в гарному лісовому бівуаку. Він розташований біля одного з сіл поблизу Артуа, тут поруч є доволі густі зарослі та вода. Вечорами я купаюся в тіні високих тополь. Настрій у мене хороший, я заспокоївся, у дечому навіть вгамувався і тепер усім задоволений. Це мій старий біль, те, що мене приваблює кожне місце, де я не залишуся надовго. Можливо, смерть – це те, де зібрані всі ці місця?»
Ернст любив Фрідріха. Той був на три роки молодшим за нього, але жодного менторства щодо нього Ернст ніколи не припускав, що видно з їхнього листування. Як і старший брат, Фріц з благословення батька пішов воювати і потрапив на фронт на той самий відтинок у Фландрії, на якому оперував полк Ернста. Можна припустити, що ця обставина врятувала Фрідріху життя. Одного дня, практично під час бою, Ернст, який командував 8-ю ротою, раптом почув від когось з офіцерів, що неподалік у напівзруйнованому бліндажі начебто лежить його поранений брат. Узявши зі собою кількох бійців, Ернст притьмом кинувся до того місця і справді серед гори вбитих і поранених побачив Фрідріха – той майже не рухався. Як згодом з'ясувалося, в нього влучили дві кулі: одна пробила легеню, друга роздробила праве плече. Треба було негайно забирати брата звідси, поки в ньому ще жевріло життя. Хоч у цій ситуації кожен боєць був на вагу золота, лейтенант Юнґер наказав трьом бійцям винести Фрідріха до найближчого санітарного бліндажа. Його підняли, загорнули у якісь лахи і «сумовита процесія рушила». Ернст проводжав її поглядом. Він бачив, як «погойдується ноша, пробираючись крізь ліс земляних фонтанів заввишки з церковну вежу, що їх здіймали снаряди». При кожному ударі лейтенант Юнґер здригався, аж поки ті троє і нерухомий четвертий не розчинилася у випарах битви. У «Грозах…» він напише: «Я почував себе заступником матері й водночас відповідальним перед нею за долю брата».
Фрідріх вижив. За мужність, виявлену в боях у Фландрії, його нагородили Залізним Хрестом.
При всій несхожості темпераментів братів, духовно вони були близькими. Зовні незворушний, та всередині експресивний Ернст, і дещо меланхолійний, заглиблений у себе Фрідріх. Перший – уособлення «духу, що тіло рве до бою», другий – неквапливий мислитель, поет. При цьому обидва – уважні спостерігачі за епохою, в якій їм випало жити, за світом, що їх оточує, філософи. Жуки цікавили і старшого, і молодшого. І Африка теж.
Після важкого поранення Фрідріх на фронт вже не повернувся. Як і Ернст, який дивом вижив з таким самим пораненням у легеню. Зрештою, обидва після війни ще кілька років служили офіцерами в рейхсвері, водночас займаючись політичною публіцистикою в дусі ідей «консервативної революції» чи радше «нового націоналізму» як антитезі бюргерському лібералізму Веймарської республіки, нав’язаному Німеччині Версалем. Батьківщину Юнґера принизили, і він не бажав з цим миритися, йому в жоден спосіб не імпонувала парламентська демократія. Згідно з його баченням, німецьку державу слід було формувати як національну, соціальну, мілітарну та автократичну. У цьому його погляди на той час збігалися з націонал-соціалістами.
Тим часом Ернст Юнґер дебютує як письменник. 1920-го видає книгу «У сталевих грозах», яка робить його відомим. Через два роки у світ виходить філософський трактат «Війна як внутрішнє переживання». 1924/25-го з’являється «Перелісок 125 (З хроніки окопної війни 1918-го)», а услід за ним – короткий роман «Вогонь і кров: маленький уривок великої битви», який він подарує Гітлеру з ex dono «Національному вождю. 9 січня 1926 року».
Той, хто пройшов через війну, має право писати про неї. Навіть якщо воював при штабі. Писати папери теж потрібно, як же без цього, і картина війни з вікна штабу теж може бути по-своєму цікавою. І польові кухні з поварами на війні потрібні, та багато чого іншого. Бачив, пережив, залишився в живих – пиши, якщо відчуваєш таку потребу. Єдине, що слід мати на увазі, – то це усвідомлення нетотожності уміння воювати умінню добре писати. З війною, як це не дивно, простіше: побував на ній – то хто може дорікнути тобі у тому, що ти взявся написати про те, чого не пережив? З літературою складніше. Їй залежить на іншому: маєш ти талант письменника чи ні. Поза тим – більше нічого. Ернст Юнґер талант мав.
Юнґерова проза першої половини 20-х є достатньо зрілою, написаною людиною, якій належать слова: «Нас виховала війна, і ми залишимося воїнами, допоки живі. Хоча війна і померла, хоча поля битв покинуті та прокляті, ніби камери тортур або шибениці, усе ж дух війни закарбувався всередині її підданих і ніколи не звільнить їх зі служби… Утім, не лише нашим батьком є війна, але й нашою дитиною. Ми породили її, вона – нас».
У цих текстах вже присутній стиль письма Юнґера: стриманий, без натяку на патос, і водночас проваджений вправно схованою емоційністю, без якої вони були б просто репортажами. Можливо, в «Лейтенанті Штурмі» авторові подекуди зраджує манера писати «без знаків оклику». Характеризуючи свого протагоніста, він пише з погано замаскованим замилуванням: «У бою він був хоробрим, але не від надміру ентузіазму і не з принципу, а керуючись лише витонченим почуттям гонору, коли найменший натяк на боягузтво відкидається з огидою як щось нечисте… Зовні він виглядав безстороннім і витонченим, цей тридцятилітній денді, чиїм єдиним устремлінням була елегантність». Однак такі пасажі – радше винятки з правила, аніж власне правило. В усьому іншому…
Література закінчується там, де починається дрібнотемʼя. Війна ж як тема апріорі не може опинитися в цьому кластері. Згідно з Юнґером, вона завжди залишатиметься величною – батальною панорамою, що її спостерігає Валькірія, ширяючи над зораним вирвами полем битви, над яким ще не розвіялися дими смертельних спустошень. Однак описовість без спроб вийти на розважання про суть смерті та життя, між якими опиняється на війні людина, залишить текст на рівні репортажу. Нічого катастрофічного у цьому, зрештою, немає. Просто в такому разі вестимемо мову про журналістику, а не про літературу, в якій сильний текст ніби пишеться таємним чорнилом, що майже непомітно проступає між, здавалося б, нічим особливо не примітними рядками. Той спеціальний атрамент власне й робить твір художнім.
Філософія починала цікавити Юнґера не менше, ніж література. Його першим філософським трактатом був нарис «Боротьба як внутрішнє переживання», у вступі до якого він, зокрема, пише: «Носії війни та її створіння, люди, чиє життя мало привести до війни і через неї пішло новим шляхом, сьогодні опинилися перед новими цілями» (курсив авт.). «Новий шлях», «нові цілі», назви розділів нарису – «Кров», «Жах», «Пацифізм», «Відвага», «Про ворога», далі за текстом. «Будь-яка техніка – це лише машини, лише щось випадкове; це сліпе та позбавлене волі знаряддя, натомість саме людина втілює свою волю вбивати у грозах з вибухівки, заліза та криці».
Ця думка домінуватиме у його працях міжвоєнного періоду. Юнґер інтерпретуватиме її неодноразово з ретельністю ентомолога, який описує війну, смерть, її уникнення чи навпаки незворотність загибелі з докладністю фіксації руху жука, що просувається без асистентства GPS у напрямку, відомому лише йому. Прецінь, життя – це лише об’єкт спостереження і заледве чи щось більше. Так само, як і смерть.
Тим часом, вагон до Кемп’єнського лісу підігнали вчасно, у Версалі готують до підписання ухвалу Мирної конференції стосовно місця післявоєнної Німеччини в новому світовому устрою. Vae victis! Лейтенант Штурм гине. Лейтенант Юнґер натомість пише: «…ми добре знаємо, що чекає на нас, але знаємо також, що серед нас немає нікого, у кому ховається страх перед великою невідомістю… Сьогодні змістом доби є воїн та його дії, і вже післязавтра різець висіче нове обличчя землі з відібраних сил великого войовничого народу».
Велика війна закінчилася. Від неї лишилося порубцьоване тіло, відчуття приниження та памʼять про полеглих. Далі служити в армії не мало сенсу, тож можна було вертати до жуків, тобто податися вчитись на зоологічний факультет до якогось з університетів. З приниженням і пам’яттю справа виглядала складніше. Щоб порадити собі з ними, в Юнґера наразі не малося нічого, крім олівця і паперу – на перший погляд арсеналу занадто мізерного для таких химерних штук. З іншого боку, цілком достатнього, аби не стати жертвою ресентименту – синдрому хронічно ображених на цілий світ за власну недолугість. Командир штурмової роти до таких не належав. Ще перебуваючи на службі в армії, Юнґер почав співпрацювати з німецькими часописами, які стояли на правих, антиліберальних позиціях. Юнґер виступав за об’єднання всіх правих сил з опертям на націонал-соціалістів. Він писав, що націонал-соціалізм на основі власної засади обрання вождя найкраще надається до того, аби відкинути всі дріб'язкові незгоди і подати одне одному руку. «Ми чітко розподілимо: солдати як вожді у боротьбі за владу, робітники як вожді в економічній сфері». Однак, на його думку, існувала різниця між націонал-соціалізмом і «новим націоналізмом». Вона полягала в суперечності між політикою й ідеєю. Остання для нього важила більше. Націонал-соціалісти боролися за підтримку мас, тобто за владу, «нові націоналісти», згідно з Юнґером, повинні були обстоювати ідею націоналізму за лекалами Шпенґлера – з позицій культурної традиції нації, а не інтересів держави, які можуть змінитися. «…Чисельність націоналізму не має значення, а явище, подібне Шпенґлеру, яке демократія з залізною послідовністю замовчувала, важить більше, ніж сотня місць у парламенті».
Вочевидь, претензія Юнґера на лідерство у справі формування наріжної політичної доктрини майбутньої Німеччини стала на заваді зустрічі Юнґера з Гітлером, яка була вже погоджена.
Отже, нациста з Юнґера не вийшло: уславлений бойовий командир, як і жуки, любив пересуватися на самоті, тримаючись здаля від смолоскипів колон гітлерівських боївок.
«Новий націоналізм» Юнґера – це внутрішня свобода людини в рамках самообмеження в ім'я високої мети, яку слід досягнути заради нації. Війна програна, але залишилися воїни, які ніколи не згодяться визнати себе переможеними. Ніцшеанське «Бог помер» кличе до дії, а не до покори. Німцям потрібно діяти рішуче, усвідомлюючи себе як монолітну силу, здатну змінити світ з використанням найновішої техніки. Її гештальтом стане Той, хто вміє працювати, об'єднуючою силою – посполите зрушення. Дві основні філософські праці Юнґера міжвоєнного періоду так і називаються – «Тотальна мобілізація» (1930 р.) і «Робітник» (1932 р.)
У «новому націоналізмі» Юнґера немає місця расово-біологічним теоріям, у ньому відсутня абсолютизація ролі держави як механізму примусу і суцільного контролю за індивідуумом. Власне ці Юнґерові підходи до «консервативної революції» викликали в нацистів недовіру та підозри в нелояльності. 1933-го року в нього та в будинку брата гестапо провело обшуки.
Однак правдою є і те, що того ж року на аутодафе на площі перед оперним театром у Берліні книжки Юнґера не полетіли у вогонь услід за книжками Ремарка. До слова, ці два письменники ніколи не зустрічались. Їх звів разом хіба Ґюнтер Ґрасс на сторінках своїх спогадів «Моє сторіччя». Важко сказати, у чому полягав його задум, але однозначно не в тому, аби порівнювати «На західному фронті…» з «Грозами…» Ремарк пройшов через свою, нехай і коротку, війну, Юнґер – практично через усю Першу світову, та все ж антивоєнна спрямованість одного твору не суперечить, умовно кажучи, «романтизації» війни другого. У Ґрасса вони й не дискутують з приводу того, як слід було воювати: з думкою про мерзенність війни чи з вірою в її майже метафізичну велич. У будь-якому разі найважливішою була фронтова дружба, зауважить Юнґер, – і Ремарк з ним у цьому погодиться.
Однак під час кількох містифікованих Ґрассом зустрічей у Швейцарії ці два письменники розмовляють здебільшого про переваги сталевих шоломів зразка 1916 року, розроблених таким собі капітаном-артилеристом на імʼя Шверд, про англійські кульові міни і перевагу саперної лопатки перед багнетом або навпаки, коли йдеться про ближній бій. При оказії було випито не одну пляшку доброго вина та інших трунків.
Юнґер не був схожим на бройґелівського мізантропа, але й емпатією не вирізнявся. Водночас, у тексті «Вогонь і кров» є такий епізод. Натрапивши у захопленому під час штурму ворожих позицій бліндажі на пораненого англійця, він вхопив його за комір і вже був готовий застрелити, коли той в останню мить витягнув з кишені шинелі якусь пом’яту фотокартку і мовчки простягнув її Юнґерові. На світлині – тераса сільського будиночка, чоловік в однострої, поруч із ним жінка та купа дітлахів. «Це було останнє, відчайдушне благання. Неначе дивом мені вдалося на мить переміститися до якогось зниклого світу, цінності якого в цьому варварському краї пішли під три чорти. Можливо, якщо він вибереться звідси, то розповідатиме своїм дітям, що цей талісман врятував йому життя. Я відвів пістолет та відпустив його комірець з легким поштовхом, але цей поштовх уже був наполовину дружнім: мовляв, взагалі-то я мав тебе вбити, але дивися, як тобі пощастило!»
Юнґеру близьке відчуття люті, але при тому він не вміє ненавидіти. Йому знайома лють солдата, який іде в атаку і повинен убити ворога швидше, аніж той убʼє його. Таким є закон війни, і тут вже нічим не зарадиш. Але коли бій згасне і багнет буде встромлений у просякнуту кровʼю землю, лють у цьому чоловікові втишиться. Їй на заміну прийде спустошення, в якому не має місця ненависті. Спостерігати безсторонньо за жахіттями війни, холоднокровно переступати через трупи в пошуку живих ворогів, одягнути знайдену в захоплених шанцях новеньку білизну вбитого британського офіцера – це він може. Але ненавидіти того, з ким щойно сходився у смертельному двобої і хто тепер лежить навзнак, спрямувавши погляд мертвих зіниць у небо, куди невдовзі відлетить його душа, – це не про Юнґера. Лють і ненависть для нього поняття не тотожні, для нього вони не пишуться через кому. У люті присутня виразна вивищеність, у ненависті – погано прихована ницість.
У лексиці Юнґера мова війни є мовою солдата, зосередженого на битві, а не на розмірковуваннях про її сенси. Можливо, тому його воєнна проза не є мілітаристською. Чи Юнґер естетизує війну? Не виключено, але, напевно, коректніше було б говорити про романтизацію фронтового життя. Як філософ він феноменологізував війну, тобто розглядав її крізь оптику власного світосприйняття, а не шляхом анатомування природи «батька всіх речей».
Тим часом Гітлер, з яким Юнґер так і не перетнувся особисто (хоча така зустріч планувалася), мав намір розірвати «версальські пута». Словами героя роману «Пробудження нації» Франца Шаувекера, «ми мали програти війну, щоб виграти націю» – час для цього настав. До слова, цей роман був опублікований 1929 року – так само, як і «На Західному фронті без змін» Ремарка.
Складно сказати, чи у передчутті нової війни Юнґер прагнув «кемп'єнського» реваншу, чи йшлося йому більше про особисте: довести, що минулого разу він насправді не програв, а його просто зрадили – роззброїли і кинули на поталу ворогам? Що генералу Людендорфу йшлося головно про збереження влади навіть ціною повалення монархії, для чого потрібно було перекласти провину за поразку у війні на цивільний уряд, сформований на догоду Антанті? Що Людендорф планував швидко розігнати цивільних «капітулянтів», яких він, власне кажучи, і породив, і що ці плани перекреслив бунт на Kaiserliche Marine (Імператорському військово-морському флоті), коли матроси відмовилися виконувати накази офіцерів? Що було далі – відомо.
Хай там як, але коли у невелике селище Кірххорст під Ганновером, де він жив, 25 квітня 1939 року поштою надійшов військовий квиток з повідомленням командування округу Целле, що його внесено до реєстру у званні лейтенанта для доручень, Юнґер зрозумів, що шанс повоювати з'явиться, і при тому не у віддаленій у перспективі, а значно швидше. Вже наступного дня о дев'ятій ранку він тримав в руках наказ про мобілізацію з приписом прибути у Целле 30 серпня.
Отже, належало позалагоджувати всі справи, серед інших – придбати вдосталь камфори для колекції жуків, ну і– завершити роман «На мармурових скелях» – текст виразно антифашистського спрямування, хай навіть нацистський режим засуджувався у ньому в алегоричній формі. Наратор – він же головний герой роману – живе разом з братом на вершині мармурового урвища в Рутовому скиті, звідкіля зручно спостерігати за життям в ідилічній Лагуні і разом з її мешканцями розкошувати мирним життям: чаркувати з селянами у шинках, працювати в оранжереях, намагаючись пізнати закони природи, засиджуватися до ранку за читанням у старій бібліотеці… Однак здаля за цією утопією уважно стежить старий Лісничий, йому не подобається гармонія, в якій живуть мешканці Лагуни, і він робить усе, аби її знищити. «Тепер молодь носила одяг не з вовни і бавовни, а ворсисті шкіри, і з міцними кийками проходжалася вулицями. У цих краях також призвичаїлись зневажати вирощування лози і злаків… Відтак з'явилися і лісничі. Вони на свій штиб оцінювали, якою бути цій країні, позаяк наказували викопувати у землі ями й встановлювати жердини з рунічними знаками і звірячими символами».
Роботу над романом Юнґер встиг завершити до 30 серпня, і ця обставина заспокоювала його: важливий гештальт було замкнено, а чи вдасться взятися за написання нової книги – то вже як Бог дасть.
Про новий твір Юнґера у Берліні знали. Попри незадоволення тим, чим він займається, режим укотре зробив спробу домовитися. На початку серпня 1939 року міністр закордонних справ Третього рейху Йоахим фон Ріббентроп запросив Юнґера у замок Фушль під Зальцбургом на зустріч з німецькими інтелектуалами, де у приватній бесіді запропонував йому посаду посла в одній з провідних держав Західної Європи. Юнґер подякував і відмовився так само, як раніше відхилив пропозицію балотуватися у Рейхстаг і від членства у Німецькій академії поезії. Але знехтувати задоволенням довести, що ту війну він не програв? Не аж так…
30 серпня, у день від'їзду до Целле, йому принесли телеграму, в якій повідомлялося, що лейтенанту Ернсту Юнґеру присвоєно звання капітана. Він підійшов до дзеркала і глянув на себе, вже одягнутого у військовий однострій офіцера вермахту.
Він побачив навпроти пристойного сорокап’ятирічного чоловіка в мундирі кольору фельдграу з плетеними погонами, на які вже можна було почепити дві срібні зірочки. Мундир личив йому – в одній особі брутальному воїну і витонченому естету; автору ідеї гештальта Робітника, який діє в умовах «тотальної мобілізації», і безкомпромісному оборонцеві внутрішньої свободи людини. Можна припустити, що цієї миті Юнґер погоджувався зі Шпенґлером у тому, що на нового Ґете німців не стане, а от на ще одного Цезаря – можливо. Звичайно, не на «Кнеболо», як він подумки називав Гітлера, а на Нового провідника, якого у своєму горнилі виплавить ця війна. Інакше навіщо він спозирає зараз на себе і дбає про те, аби кашкет з чорно-біло-червоною кокардою сидів на голові так, як належить німецькому офіцеру?
Другу світову Юнґер розпочав як командир роти свого «рідного» Ганноверського піхотного полку, що стояв на «лінії Зіґфрида» у горішньому Рейні над Ґрефферном. Перед цим пройшов перепідготовку на короткотривалих офіцерських курсах – майже як чверть століття тому. Тривала так звана «Дивна війна». У щоденнику Юнґер нотує: «З’являються французи, але ми в них не стріляємо, вони в нас так само. Поміж укріпленнями і ровами селяни зорюють землю і збирають врожай буряка». 23 травня 1940 року полк у складі групи армій «А» починає рухатися на захід у напрямку Седана. Очікується, що у бойове зіткнення ганноверці вступлять у районі Сен-Кентена. Але до боїв справа не дійшла. Вже через шість тижнів французька кампанія закінчується маршем німецьких колон під Тріумфальною аркою у Парижі, й у тому ж вагоні у Кемп’єнському лісі, де 11 листопада 1918 року було укладене перемир’я між Німеччиною й Антантою, 22 червня 1940 року французи поставили підписи під новим перемир’ям. Як і тоді, так і тепер ішлося про капітуляцію.
Період з квітня 1939 року, коли Юнґер ще дописує «На мармурових скелях», а у міжчасі доглядає сад і город на присадибній ділянці біля свого будинку у Кірхгорсті, до липня 1940-го описаний у його щоденниках, опублікованих під назвою «Сади і дороги» 1942 року. Попри застереження цензури, книга публікується, причому неодноразово і навіть у перекладі французькою в окупованому Парижі. Стверджується, ніби видання протегував особисто Гітлер. Натомість наступні Юнґерові щоденники (1941–1944 рр.) вийшли друком щойно 1949 року у книзі «Випромінювання». До неї ввійшли записи першого періоду перебування у Парижі, «Кавказькі нотатки» і другого перебування у столиці окупованої Франції до серпня 1944-го, а також хроніка подій і роздумів у Кірхгості після звільнення з армії і до приходу союзників.
До Парижа Юнґер приїхав у квітні 1941 року. Поки не прибула рота, цей денді у формі німецького офіцера розважався, ось запис зі щоденника: «6 квітня 1941 року. Увечері у товаристві старшого лейтенанта Андуа у таверні “Королева Гусячі лапки” біля вокзалу Сен-Лазар, а відтак у “Tabarin”. Там ревю з голими жінками перед офіцерами і чиновниками окупаційної армії в партері зі стріляниною корками шампанського. Тіла складені гарно, але стопи, зіпсуті взуттям, жахливі. Можливо, тому зайшло до голови: нога – це деградована рука».
Роті Юнґера було призначено охороняти комендатуру німецького гарнізону Парижа та інших окупаційних інституцій. «У полудень я зі своєю ротою прийняв у готелі “Континенталь” головний пост. До цього – урочистий розвід караулів на авеню Ваґрам. Я наказав перед цим виконати прийоми, в яких ми вправлялися увесь місяць, а відтак пройшли парадним маршем повз могилу Невідомого солдата і пам'ятника Клемансо, який добре передбачив усе це. Я по-дружньому підмруґнув йому».
У вільний від служби час гауптман Юнґер гуляв Парижем, годинами зависав у букіністів, відвідував майстерні відомих художників, зустрічався зі знаними інтелектуалами, акторами, поетами, які з тих чи інших причин залишилися у Парижі, а до Юнґера ставилися радше як до німецького колеги, аніж як до окупанта. Це було дуже строкате товариство: починаючи від симпатика нацистам П'єра ля Рошеля і закінчуючи комуністом Пабло Пікассо, якого німці не могли спекатися, а чіпати не наважувалися.
Однак траплялися і неприємні історії. В кінці травня 1941 року Юнґера призначили наглядати за стратою одного німецького солдата-дезертира. «Спершу я хотів удати хворого, – пише він, – але цей виверт здався мені надто дешевим. До того ж я подумав: а може, це й до кращого, що це ти, а не хто інший. Бо ж і справді, я міг внести у це щось більш людське, ніж воно було передбачене». І далі Юнґер визнає, що ним при цьому керувала цікавість особливого ґатунку. Мовляв, він бачив багато смертей, але жодної – у заздалегідь призначений для неї час. Яким є насправді перебіг події, що загрожує кожному і кидає тінь на існування людини? Юнґер переглянув матеріали справи. Йшлося про єфрейтора, який після вступу його частини до Парижа, тобто 9 місяців тому, пішов у СЗЧ і знайшов притулок у однієї француженки. Трохи перечекавши, він узявся прокручувати різні сумнівні оборудки. Справи йшли добре, і він, напевно, мав шанси протриматися так ще дуже довго, якби не почав зраджувати своїй співмешканці, а то й давати волю рукам, коли вона дорікала йому невірністю. Врешті-решт її ревнощі узяли гору над почуттями до німця, і вона заявила про свого коханця окупаційним властям. Напередодні виконання вироку Юнґер поїхав на місце страти у маленький гайок під Робінсоном. Там він побачив ясен, стовбур якого був потрощений кулями: у горішній частині – тими, якими цілили у голову, тими, що нижче, – у серце. У волокнах розчепленої деревини зачаїлося кілька масних зелених мух…
Наступного дня Юнґер прибув на це місце разом зі штабним лікарем і старшим лейтенантом, який очолював розстрільну команду. На галявині все вже було підготовлене до екзекуції, команда утворила щось схоже на коридор. Привезли засудженого, впровадили його у цей коридор, і раптом Юнґера охоплює відчуття пригніченості, раптом йому стає важко дихати. Він пише: «Виходить сонце після дощу, який супроводжував нас у дорозі; його краплини виблискують на зеленій траві… Зачитують вирок… Приречений слідкує за церемонією з украй напруженою увагою, та усе ж мені здалося, що сенс почутого не доходить до нього. Широко розплющені очі – великі і ніби застиглі, впивають у себе оточуючих. Усе, що відбувається – гейби додаток до них; повні губи ворушаться, ніби він по буквах повторює текст. Його погляд падає на мене і на мить затримується на моєму обличчі з пронизливою, сповненою випробування напругою. Я бачу, що збудження навіть прикрашає його, надаючи йому чогось дитячого. Крихітна муха в'ється біля його лівої щоки і кілька разів впивається біля вуха; він смикає плечима і трясе головою. Зачитування триває якусь мить, але мені здається, що час тягнеться нескінченно довго. Повільно і важко розхитується маятник. Відтак вартові підводять засудженого до ясеня; священник супроводжує його. Смертельна важкість розливається навколо. Я розумію, що годилося б запитати, чи не потрібна йому опаска на очі. Священник відповідає за нього; відтак охорона обв'язує засудженого двома стрічками білої тканини. Священник тихо ставить йому декілька запитань; я чую, як він упевнено відповідає. Потім цілує маленький срібний хрестик, і лікар прикріплює до його сорочки, там де серце, червону картонку розміром з гральну карту. У міжчасі за командою старшого лейтенанта стрільці відходять і встають за священником, який наразі ще закриває собою засудженого. Та ось він відступає, востаннє зробивши перед ним помах рукою. Чути команди, і з ними я знову приходжу до тями. Мені хочеться відвести очі, та я примушую себе дивитися туди і ловлю мить, коли на картонці услід за залпом утворюються п'ять маленьких темних отворів, схожих на краплі роси. Чоловік ще стоїть біля дерева; його обличчя висловлює безмежне здивування. Я бачу, як відкривається та закривається його рот, намагаючись виштовхнути голосні, намагаючись щось промовити. Мить хаотичного замішання – і знову час тягнеться до неможливості довго. З'являється відчуття, що тепер цей чоловік дуже небезпечний. Нарешті його коліна підгинаються. Стрічки знімають, смертельна блідість заливає його обличчя, ніби на нього вилили відро вапна. Квапливо підходить лікар і оголошує: «Він мертвий». Один з двох охоронців знімає кайданки і обтирає шматкою кров з лискучого металу… Мені здається, маленька муха усе ще танцює перед ним у сонячному промені… Штабний лікар пояснює мені, що рухи того, хто помирає – це лише порожні рефлекси. Він не помітив тієї очевидної з'яви, яка в жахливому світлі постала переді мною».
Тональність цього запису, датованого 29 травня 1941 року, не є характерною для щоденникового стилю Юнґера, зазвичай позбавленого описів внутрішнього стану автора у драматичних ситуаціях, яких під час війни, та й поза нею, у його житті не бракувало. І не про емоції тут йдеться – цікавим радше є несподіване зізнання Юнґера у своїй внутрішній незахищеності, в тому, що екзекуція зачепила навіть його – людину незворушну перед обличчям смерті, та усе ж, виявляється, вразливу на прояви насилля, хай навіть освяченого законами воєнного часу. Крізь споглядальність, зосередженість на речах, на перший погляд, мало дотичних до того, що відбувається (муха біля щоки засудженого), раптом проривається: «Неможливо вберегти місце екзекуції від деталей, які нагадують про катівню».
У Парижі Юнґер пробув до кінця жовтня 1942 року, після чого був скерований у відрядження на південний фланг Східного фронту. Однозначної відповіді на питання, у чому полягала його місія в район боїв на Кубані та Південному Кавказі, немає. В інтерв'ю, опублікованому 1990-го року, Юнґер розповідає, що ініціатива належала генералу Роммелю. Вже тоді група вищих чинів Рейху почала готувати план усунення Гітлера від влади, і Роммель був одним із них. Нібито їх цікавили настрої серед сталінського генералітету, а саме чи вдалося б «скинути деспотію» спільними зусиллями. Юнґер міг виконати таке доручення, лише маючи дозвіл на участь у допитах полонених совєтських командирів, що належало до компетенції Абверу – відомства адмірала Канаріса, до якого Юнґер не мав відношення. Канаріс разом з Роммелем входили до числа заколотників, отож можна припустити, що у Берліні відрядження Юнґера на Кавказ «проштовхував» очільник Абверу. З іншого боку, незрозуміло, чому воно тривало так довго. Щоб підготувати аналітичну записку з питання, яке цікавило Канаріса, аж так багато часу не вимагалося. Можливо, відрядження Юнґера готувалося під прикриттям іншої мети: скоротити «паризькі» канікули зарозумілого капітана – мовляв, після кабарету «Maxim» йому буде корисно провести якийсь час на свіжому повітрі у передгір'ї Кавказу.
Не додає ясності справі й ось цей запис у щоденнику: «Майкоп, 12 грудня 1942 року. Учорашня розмова дала до зрозуміння, що мені не вдасться провести “інвентаризацію” у цій країні: існує багато місць, які є для мене табу. До них належать усі ті місця, де піднімають руку на беззахисних і де намагаються діяти шляхом репресій і акцій масового знищення. Я, зрештою, не очікую змін. Це все відповідає духові часу хоча б тому, що перетворилося на свого роду епідемію. Супротивники у цьому недалеко пішли один від одного». Очевидно, йдеться про концтабори, але що мається на увазі, коли Юнґер каже «інвентаризація»?
Або ось такий запис у «Другому паризькому щоденнику», датований 9 липня 1943 року: «Я довідався сьогодні з бюлетеня розпоряджень по піхоті, що загинув генерал Рушш, цей маленький симпатичний меланхолік, командир дивізії, у якого я служив на Кавказі». Тобто Юнґер ніс там якусь службу, яку – невідомо.
На Кавказ Юнґер летів через Київ, куди прибув 21 листопада 1942 року. Зупинився у «Палас-готелі». Нотатка у щоденнику: «Хоча поруч з раковинами не було рушників, у кімнаті – чорнил, а на сходах – кількох сходинок, кажуть, що це кращий готель в окупованій Росії. Крани, скільки я їх не крутив, не давали ані гарячої води, ані будь-якої взагалі. Те саме з клозетом, тож неприємний запах наповнював увесь “Палас-готель”».
Шлях на Кавказ у щоденниках зображений як територія, де «усе відвертає душу»: злидні, спустошення, бруд, спекулянти; де очі повинні призвичаїтись до картин неймовірно важких, на яких немає нічого, на чому вони могли б заспокоїтись. Хіба на неймовірній кількості воронячих гнізд на голих кронах дерев. Нестача у найнеобхіднішому – харчах, одязі, теплі, світлі, про щось більше годі говорити. «І усе це – в одній з найбагатших країн, які лише існують на землі. Здається, тут наново повторюється історія Вавилонської вежі. Але не її будівництво, а мішанина мов і загальна руйнація. Ці назагал зрозумілі речі тут просякнуті жахом розпаду. Це та холоднеча, яка кличе вогонь, так залізо притягує блискавку».
Як і попередні щоденники, «Кавказькі нотатки» демонструють відверту байдужість автора до того, аби чимось зацікавити читача; в них не знайдемо хроніки фронтового життя німецьких частин, бойових дій, смертельних пригод, яких на війні ніколи не бракує. Зате є вдосталь описів сіл і містечок, навколишньої природи, поведінки і звичаїв місцевого населення, експозицій тутешніх музеїв. І ще – багато рефлексій: «Дихання цього світу катів настільки відчутне, що вмирає усяке бажання працювати, писати і розмірковувати. Злочини знищують усе, людський простір стає непридатним для життя, ніби з-під прихованого стерва. Таке сусідство позбавляє речі своєї душі, смаку і аромату. Дух знемагає на завданнях, які він ставить перед собою і які могли б його захопити. Та саме усупереч цьому він зобов'язаний боротися. Кольори квітки, яка росте на смертельному скраю, не повинні збліднути для нашого ока, хай це відстань хоч завширшки долоні і до безодні. Це саме та ситуація, яку я зобразив у “Скелях”».
Попри перебування на фронті, Юнґер увесь час читає, розмірковує над Святим Письмом. Він занотовує: «Видіння Єремії неможливо співставити з візіонерством Ісаї, який незмірно переважає першого у силі. Ісая малює долю універсуму, тоді як Єремія – пророк політичної ситуації».
Постійна тема у його записах – описи сновидінь.
Можна припустити, що відрядження Юнґера закінчилось через загальний відступ німецьких військ з цього напрямку Східного фронту. Ситуація з 6-ю армією Паулюса загрожувала грандіозним котлом, і вони були вимушені залишити Південний Кавказ.
Після короткої відпустки, яку Юнґер провів у Кірхгорсті, він повертається на службу в Париж. За час його відсутності тут щось ледь вловимо, але змінилося. Книжки у магазинах букіністів нібито залишались на тих самих полицях, що й до його від’їзду, нових картин у майстернях знайомих художників не додалося, Château Lafite Rothschild смакувало як і раніше. Ось він у своєї приятельки Флоранс, яка показує йому нові полотна, придбані для своєї колекції: портрет Мелвілла Ромней, одного Гою, Йорданса, кілька робіт примітивістів. Сніданок, потім кава в її «малому бюро», відтак бесіда про «Скрут» Фолкнера та «Записну книжку» Ірвінґа. Під вечір прогулянка у парку, де біля коріння старого дуба надибує самця жука-оленя. Його роги червонувато виблискують у променях сонця, що заходить. І, спозираючи на нього, Юнґер думає: яке велике диво явлене у створіннях природи, що належать людині, як пелюстки троянди належать її стеблу. Вони – наша життєва матерія, наша праенергія, що відображається у них, як у чистому дзеркалі.
Ніби нічого не змінилося, та все ж атмосфера Парижа вже дихала чимось новим. Либонь, передчуттям очікуваного вигнання окупантів. Це виразно читалося у поглядах перехожих, у поставі служниць чи готельних боїв, чи ґарсонів у ресторанах, які ще вчора прислужливо демонстрували готовність виконати будь-яку забаганку пана німецького офіцера, а сьогодні хоч і робили те саме, але вже з іншим виразом обличчя. У тому виразі ще не проступала зневага, але й запопадливість у ньому знайти було годі. Париж став іншим. Запис у щоденнику: «…ненависть зростає, але як у застояних водах – прикрита ряскою. Багато хто одержує поштою мініатюрні труни».
Юнґер тим часом провадить звиклий спосіб життя: букіністи, читання, візити до знайомих художників, письменників, дискусії про мистецтво. Про службу в щоденниках практично не згадується. Він повернувся до ідеї написання трактату про мир – щось на кшталт відозви, звернення до молоді Європи і всього світу. Першу спробу робив два роки тому, але тоді текст йому не пішов, і він знищив рукопис. Ймовірно, через те, що, надміру камуфлював свої думки алегоріями. Тепер писав відкритим текстом: мир краще війни. Як він зауважує, «усупереч фактам, дехто помилково вважає, ніби відозва стала результатом поразки… Однак у своїй роботі я незмінно плив проти течії і ніколи не рухався у кільватері пануючих сил. Перший начерк твору я зробив якраз під час найбільш широкого розгортання німецького фронту. Мета твору була виключно особиста: він повинен був слугувати моєму удосконаленню – у певному сенсі стати вправою у чесноті справедливості».
Трактат «Мир. Відозва до молоді Європи» був внеском Юнґера у справу «Фронди незадоволених» – групи змовників, які планували усунути Гітлера від влади шляхом його ліквідації. До їх числа належали, зокрема, ті, кому Юнґер підпорядковувався безпосередньо – командувач німецькими військами у Франції генерал Генрих фон Штюльпнагель, начальник штабу окупаційних військ у Франції генерал Ганс Шпейдель. До заколотників належав і фельдмаршал Роммель, який читав трактат, виданий самвидавом. Безпосередньої участі у підготовці замаху Юнґер не брав, позаяк від початку не вірив, що у такий спосіб можна врятувати Німеччину він неминучого краху.
Трактат «Мир» був присвячений сину письменника – Ернстелю, який на той час служив юнгою у Кригсмаріне. 12 лютого 1944 року в Парижі Юнґер довідався про арешт групи курсантів, у тому числі його сина, якого звинувачували в антигітлерівських настроях. Нібито у колі однокурсників Ернстель казав, що у випадку, якби вдалося досягти більш-менш прийнятного миру, німцям годилося б повішати Кнеболо. Хтось доніс, хлопця затримали. З шістнадцяти одногрупників факт непоштивого відгуку про фюрера на суді підтвердив лише один, про якого всі і так знали, що він стукач. Ернстель не визнав себе винним, відтак суд присудив йому дев’ять місяців в’язниці. Як батькові вдалося витягнути сина з халепи – невідомо. Відома натомість ціна звільнення: замість того, аби служити на флоті, про що Ернстель так мріяв, хлопцеві належало одягнути чорний китель танкіста і вирушити на Італійський фронт.
Замах на Гітлера не вдався, почалися масові арешти всіх, хто міг бути причетним до вибуху бомби у його ставці 20 липня 1944 року. Як людина, наближена до «паризького кубла» змовників, Юнґер значився у цих списках десь посередині вказаних гестапо двохсот основних фіґурантів справи. Його особисте досьє склало три томи. Фюрер уважно ознайомився з ними. Після цього сумніватися у тому, що Юнґер знав про підготовку до замаху і не зробив нічого, аби запобігти цьому, він не міг. «І ти, Брут, – промовив подумки Гітлер, згадавши присвяту автора на книзі “Вогонь і кров”, датовану далеким 1926 роком. – Шкода». Відтак взяв червоний олівець і викреслив прізвище Юнґера зі списку тих, кого належало розстріляти. Капітана Ернста Юнґера просто звільнили з армії.
Він довідався про це 20 жовтня 1944 року, а 25 жовтня відпровадив Ернстеля на Італійський фронт. 29 листопада син у віці 18 років загине у Мармурових горах поблизу Каррари в Алуанських Альпах в Італії, але Юнґер-батько довідається про це щойно 12 січня 1945 року. На Мармурових скелях… У його щоденнику з’явиться запис: «Мій милий хлопчику. З дитинства ти намагався бути схожим на батька. І ось уже з першого разу незмірно перевершив його».
На світанку 11 квітня 1945 року до Кірхгорсту, де після відставки жив Юнґер, з гуркотом входили колони американських танків. Спостерігаючи з вікна свого будинку за білими зірками на їхній броні, він думав: «Можна бачити необхідне, розуміти його, бажати та навіть любити і при цьому страждати від несамовитого болю. Знати це потрібно, аби збагнути нашу епоху та її людей. Що означають муки народження чи смерті у цій грі? Можливо, і ті, й інші – суть одне і те саме, як, наприклад, захід сонця для інших світів є його сходом».
Підписувати документи, в яких йшлося про денацифікацію, Юнґер відмовився, позаяк в націонал-соціалістичній партії ніколи не перебував. Союзники наполягати не стали, але на друк його творів наклали заборону.
Тепер він міг повернутися до своїх жуків. Пригадав, як улітку 1943 року читав у Парижі «Далеку країну Африку» Фрітьофа Мора і як тоді мріяв вирушити у дикі савани Танзанії біля підніжжя Кіліманджаро, де, напевно, не перевелися твердокрилі з родини Scarabaeidaе і прісноводні африканські Cybister, яких так бракувало в його колекції. Він згадав також про «Ентомологічні спогади» Анрі Фабра, чиї 10 томів чекали на нього на одній з полиць бібліотеки на другому поверсі будинку у Кірххорсті. Шкода, що перебуваючи у Франції, йому не вдалось відвідати музей Фабра. Зате тепер, не зважаючи на те, що діялось у світі, можна було продовжити вивчення цієї блискучої праці француза.
P.S. Під час Другої світової війни гауптман Юнґер був озброєний пістолетом Walter P.38 калібру 9×19 мм з магазином на 8 набоїв.
У нарисі використані тексти Ернста Юнґера у перекладі Юрка Прохаська та Олександра Андрієвського
16.01.2026