«Старим тут не місце»

Нас було двоє, а пружинних ліжок у кімнаті – чотири. Так сталося, що один потенційний жилець (формально він тут жив) одружився і переїхав до своєї дружини-львів’янки, а ще один буквально пропав. Вигнали його з інституту чи він взяв академку в останній момент, коли вже відбулося заселення, – невідомо, якась незрозуміла історія. Ми жили вдвох у чотиримісній кімнаті. Коли на ранок тюбик з зубної пастою замерз, Славомір, так звали мого сусіда по кімнаті, поляка, вирішив, що тепер ми будемо накриватися матрацами з двох зайвих ліжок. Це спрацювало. 14-й гуртожиток політеху мав усього два роки, але вікна в кімнаті були чомусь старі, зате матраци були новенькі, ще не стали дерев’яними і нагадували перину.

Так, матраци рятували тієї зими, і ми могли спати не в одязі. Але головне наше «везіння» було не в цьому – ми були молоді, студенти двадцять з копійками, і він, і я також. Це не було випробування – це була пригода, ще одна життєва пригода, спогад, урок.

Я читаю з великим захопленням – в них стільки іронії, гумору, навіть чорного гумору («лягати спати в піжамі, в якій не соромно буде бути відкопаною рятувальниками» і «пилосос на акумуляторі дозволяє наводити порядок в темряві»), мужності – дописи киянок про те, як вони дають собі раду в умовах відсутності світла, тепла і води протягом тривалого часу. Мова йде про декілька діб. Висотки більше 20 поверхів, ліфт не працює. Виявляється, можна поставити в кімнаті намет і спати в ньому – вже тепліше; їсти в шапці; ковдру приклеїти скотчем до вікон; взяти кота, пса з вулиці – вони гріють; ну і не знімати з ніг шурханці на грубій підошві. І (як же без цього, звичайно) набуті знання: як свого роду обов’язкова тривожна валіза – без цього біда і так спокійніше, це треба мати і все; на четвертому році війни найбільш економні світильники – гірлянда «роса» на павербанку; запас води, питної та технічної, скільки є вільного місця; для походу темними сходами – ручний ліхтарик з хорошим акумулятором. Немає газу – але є туристична плитка, а для більшого спокою й пару балончиків газу, запас. Радіо на батарейках чи з акумулятором – знати, що діється в світі і місті, особливо після жорстоких атак і прильотів у сусідні будинки. Інтернет у провайдера щез через 15 годин, мобільний перестав працювати ще раніше. Радіо – це новини і музика. Страх невизначеності та загрози зводять з розуму, забирають забагато життєвої енергії. Їжа, тобто приготування, коли немає часу і газу, – на зимно. Одяг теплий, практичний. І як там комунальники з енергетиками? Вони там на холоді вдень і вночі – вже можна ставити пам’ятник цим роботягам. Коли дають електроенергію, це вже як свято, це настрій, це віра, що все буде добре, ми переможемо.

Київ неможливо залякати. МЗС – Міністерство знеструмлених ситуацій, і заклик мера «за можливості виїхати» – цікаво, до кого й куди? Всі там є у цих дописах – діти, сусіди, колишні, свої і чужі. Там немає чомусь згадки про літніх людей. Категорії 50–60–70–80 плюс. Вони не цікаві нікому? Так, люди у віці майже не пишуть про себе, про своє життя у ФБ. Я таких публікацій не бачив. А ще це не пригода для них – це випробування, жити не жити, там гумор навіть чорний пасує. Який там 20 плюс поверх у холоді й темряві, якщо для багатьох із них п’ятий поверх у білий день влітку – це вже Еверест. Їм важко, вони задихаються, тиск. Хто купує їм їжу, хто купує їм ліки, хто врешті-решт знає, чи вони ще живі, крім швидкої, поліції, моргу? Їхні діти часто не тут, за кордоном, в іншому далекому місті. Цегла в духовку їм не сильно поможе – їм потрібен ще той (та, ті), хто пам’ятає їх, пам’ятає про них, пам’ятає, можливо, не такими старими, розуміє, і знає, і може, і зробить усе. В ідеалі це діти, рідня, друг, товариш, сусід. А якщо їх просто немає, принаймні поблизу немає? Держава? У наш час соціальні служби в умовах війни – не знаю, як і чи взагалі це працює, коли в небі шахеди, коли в місті блекаут… Старим тут не місце? Виживуть сильні, здорові і якщо пощастить. У нас був мирний час, у нас були матраци – і нам «пощастило», ми були молоді.