«Марґраф [Александр Вєльопольський] вирішив порозумітися з російською державою, і ця держава в усьому пішла йому назустріч. Натомість польське суспільство відкинуло реформи Вєльопольського, знехтувало угодовістю [царя] Алєксандра і все зруйнувало. Мудрий пішов на угоду з польською державою, заявив повну лояльність, розіграв свої козирі, а наша держава не дала йому нічого взамін. Попри те, однак, що наш уряд зробив фактично все, що міг, аби ускладнити українцям угодовську позицію, українське суспільство угоди не відкинуло і ще й сьогодні могло би бути до неї залучене, якби ми нарешті змінили наше поступування в цій справі».
Так оцінював баланс двох років політики нормалізації польсько-українських відносин у ІІ Речі Посполитій Адольф Бохенський, видатний політичний публіцист молодого покоління («Aleksander Wielopolski i Bazyli Mudry», «Polityka», 1937, №24).
Далі було лише гірше. У 1938–1939 роках влада «розв’язувала українське питання» шляхом нищення церков на Холмщині й Волині, «ревіндикації» до польськості православних як колишніх уніатів, тобто примусової релігійної конверсії, а у Східній Галичині – через полонізацію загродової шляхти та «зміцнення польськості» у формі чергової хвилі пацифікації й масових репресій. Ця політика мала на меті зміну національної структури всього цього простору – здобуття польської більшості.
Попри це, під час останнього засідання Сейму ІІ Речі Посполитої (3 вересня 1939 року) Мудрий висловив однозначну декларацію: «24 серпня 1939 року у Львові відбувся Крайовий конгрес Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), на якому одностайно ухвалено резолюцію, що українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов’язки крови і майна, які накладає на нього приналежність до Польської Держави. […] Ми, Українська національна репрезентація, як політична еманaція УНДО, а також члени Українсько-національної “Обнови”, заявляємо, що нині не час для взаємних політичних суперечок і що вищезазначене рішення разом з українським суспільством у повному обсязі виконаємо та понесемо всі жертви для спільної оборони держави».
Аналогічну декларацію виклав депутат Степан Скрипник від імені Українського волинського об’єднання. До оборони держави закликали митрополити Андрей Шептицький і Діонізій Валединський – першоієрархи греко-католицької та православної Церков. Це не були пусті слова – під час вересневої кампанії в лавах Війська Польського воювало близько 120 тисяч українців (більшість зі Східної Галичини), з яких від 8 до 9 тисяч загинули.
У питанні про причини такого перебігу подій криється також більш засаднича проблема – а саме можливості провадження українцями демократичної політики в ІІ Речі Посполитій. Адже Василь Мудрий був інтегральним демократом.
Без згоди Україна не розвиватиметься
Народився в селянській родині, закінчив гімназію в Тернополі, розпочав студії у Львові, які перервав вибух Першої світової війни. Після того, як росіяни захопили Східну Галичину (1914), опинився під окупацією. Воєнний час пережив у Проскурові (нині – Хмельницький). Після проголошення Української Народної Республіки (січень 1918 року) обіймав посаду керівника відділу освіти в місцевому земстві, а з осені 1920 року керував цілим земством.
Був свідком одного з найбільших антиєврейських погромів, здійсненого підрозділами Армії УНР (15–17 лютого 1919 року, близько двох тисяч жертв). Через кілька років описав перебіг подій і власні враження у спогадах, а пов’язаний із цим досвід – антисемітизм серед власного народу та власне безсилля – сформував його підхід до співжиття з євреями.
Аналізуючи міжнаціональні відносини в Українській СРР («Діло», квітень 1927 року), він стверджував, що Наддніпрянська Україна «не зможе ж вона належно розвиватися, не зможе внутрішньо сконсолідуватися, коли між заселюючими її територію національною більшістю і національними меншостями не буде гармонії та згоди, коли Україна не зможе стати такою ж батьківщиною для жида, молдаванина чи грека, як для українця».
У 1921 році повернувся до Львова й одразу ж включився в громадське життя: виконував обов’язки квестора та секретаря Таємного українського університету (1921–1925). Згодом очолив «Просвіту» – найбільшу українську освітню організацію в Східній Галичині. Працював журналістом найважливішої української газети «Діло», що виходила у Львові. У 1927 році став її головним редактором і виконував цю функцію до 1935 року, коли обійняв посаду голови УНДО.
Друга половина 1920-х років стала зоряним часом Мудрого як політичного аналітика й публіциста, що спеціалізувався на проблематиці СРСР та Української СРР. Його статті й сьогодні вражають глибиною аналізу політичних і суспільних процесів у Совєтах. На відміну від багатьох його сучасників, він стримано ставився до політики українізації, започаткованої 1923 року. Точно розпізнав і момент її завершення – усунення Олександра Шумського (лідера українських «націонал»-комуністів) з посади народного комісара освіти в середині 1926 року. Він не залишив сухої нитки на радянській політиці, вказуючи на колоніальний та імперський характер колективізації й репресій проти української інтелігенції.
Мудрий, українські політичні партії, греко-католицька і православна Церкви не мали сумнівів у тому, що в 1932–1933 роках Сталін штучно спричинив голод в Українській СРР. Його метою було знищення українського селянства та національного руху. У цей час Мудрий очолював Комітет допомоги голодуючій Україні в Польщі, який координував діяльність подібних організацій у Європі, США та Канаді. Блискавично опублікував працю про причини й перебіг Голодомору, спираючись на свідчення очевидців і матеріали зарубіжної преси.
У списку ворогів Польщі
У 1928 році головний редактор «Діла» став першим віцеголовою УНДО. Відтоді він мав вирішальний вплив на програму та політичну лінію УНДО. Ніколи не був інфікований совєтофільством – хворобою, на яку в 1920-х роках страждали багато галицьких, волинських і холмських українців. Його публікації відіграли важливу роль у відверненні цієї тенденції. Це помітили в Москві: в лютому 1935 року НКВД розпочало «агентурне опрацювання» Мудрого. Наступну справу НКВД завело в лютому 1941 року, цього разу в Києві. Радянської в’язниці він уникнув, бо ніколи не дав чекістам себе спіймати – ані під час більшовицької революції, ані в період Другої світової війни.
Відсидів натомість півтора місяця в польському арешті (31 жовтня – 13 грудня 1930 року), обвинувачений разом з усім керівництвом УНДО в нібито підготовці збройного повстання з метою відірвати Східну Галичину від Польщі. За злочин державної зради загрожувало покарання від десяти років ув’язнення до смертної кари. Слідчі, хоча вельми старалися, довести цього не зуміли. А обвинувальний акт проти керівників УНДО мав стати вступом до показового суду за зразком брестського процесу проти керівників польської опозиції.
Владі йшлося про символічне завершення пацифікації – масових репресій проти українського населення, господарських, суспільних, освітніх і культурних інституцій в період від вересня до листопада 1930 року. Урядова пропаганда, а вслід за нею і пізніша історіографія, твердили, що пацифікація була відповіддю на диверсійну акцію націоналістичного підпілля. У джерельній публікації («Пацифікація Галичини 1930 року. Документи», Львів 2019) Роман Висоцький чорним по білому показав, що українське підпілля жодної «диверсійної акції» не планувало.
Пацифікація була частиною стратегії Пілсудського, спрямованої на ліквідацію політичної опозиції та встановлення диктатури. Окрім польських політиків, у брестській в’язниці ув’язнили п’ятьох українських парламентарів, зокрема чотирьох з УНДО. У політичному сенсі йшлося про «ліквідацію УНДО», як це зазначено в цілком таємному документі державної поліції у Львові.
Санацію – політичний режим Пілсудського – цікавив також електоральний ефект – мобілізація виборців для голосування за BBWR [Безпартійний блок співпраці з урядом] під гаслом національної консолідації перед обличчям «загрози українського терору». Це дало результат – у Східній Галичині навіть ендеки закликали до об’єднання в єдиний фронт проти «українського гайдамацтва».
УНДО опинилося в списку ворогів Польщі восени 1928 року після того, як кілька його провідних членів на чолі з головою Дмитром Левицьким взяли участь у засіданнях Міжпарламентського союзу та Конгресу національних меншин у Женеві (Левицький став заступником голови конгресу). Це були перші виступи галицьких політиків на міжнародному форумі від 1923 року, коли Рада амбасадорів включила Східну Галичину до складу Польщі.
Органічна праця проти революції
Активність УНДО на міжнародній арені подіяла на санацію як червона шмата на бика. З Левицьким провели профілактичні розмови Казімєж Світальський (міністр віросповідань і публічної освіти та довірена особа Пілсудського), Іґнацій Дашинський (маршалок Сейму) і Генрик Юзевський (волинський воєвода). «Галичани, – пригрозив Юзевський, – прагнуть перебувати з нами у стані війни, тож не дивно, що ми будемо змушені паралізувати політичну й організаційну діяльність їхніх депутатів і сенаторів». Сказано – зроблено. Прокурорські санкції отримали майже всі парламентарі Об’єднання, майже всіх членів керівних органів цієї партії заарештували.
Пацифіковану Східну Галичину намагалися відгородити від світу, не допускаючи туди закордонних журналістів, дипломатів і громадян західних держав.
Втім, безрезультатно: інформація й фотографії з пацифікованих українських сіл потрапили на Захід. Українські депутати надсилали протести до Ліги Націй, міжнародних організацій і національних парламентів. Особливо активно захищали утискуване населення британські парламентарі з Лейбористської партії, які подали до Женеви спеціальну скаргу на дії Польщі.
Відповідно, наслідок виявився протилежним до задуманого: замість ліквідації УНДО та паралічу діяльності на міжнародній арені спричинено розголос. Українці, однак, заплатили за це високу ціну.
УНДО, українські соціал-демократи й радикали публічно засудили «саботажі», як і ієрархія Греко-католицької церкви з митрополитом Андреєм Шептицьким. Натомість Євген Коновалець, комендант УВО і провідник Організації українських націоналістів, дійшов висновку, що коли польська влада сама зізналася в масових репресіях у відповідь на «велику акцію» українського підпілля, то було би глупо її заперечувати. Тим більше, що справа просто ідеально мала надаватися на «капіталізацію» – у країні й за кордоном.
Коновальця підтримало молоде покоління націоналістів, які закликали до дії у відповідь на польські репресії. Відповідно, він визнав, що настав час «революціонізувати маси». Згорнув УВО (1932), оскільки її контролювали ветерани визвольних змагань з покоління Мудрого, які виступали проти такої політики. Мудрий безуспішно намагався переконати Коновальця змінити стратегію.
ОУН нападала на поліціянтів, урядовців і поштові установи. Гучного розголосу набула атака на поштове відділення в Городку Ягеллонському (грудень 1932 року). Мудрий засудив цей акт у статті «Городок Ягеллонський і його memento». Навесні 1933 року крайова організація ОУН (очолювана тоді Степаном Бандерою) виступила проти акції «Українська молодь Христові», організованої Греко-католицькою церквою. Апогеєм «революціонізування мас» став замах на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького (15 червня 1934 року), а місяць по тому – на Івана Бабія, директора української гімназії та заслуженого національного діяча.
Совєти підкидають дров до вогню
Мудрий гостро критикував ідеологію інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, закидаючи йому на ІІІ з’їзді УНДО (грудень 1928 року) прищеплення «анархізму в душах своїх прихильників, особливо серед молоді». «Така „ідеольоґія” чи такий дивоглядний „світогляд” донцівського націоналізму, – застерігав він, – може довго підточувати наш національний орґанізм, якщо кожний молодець буде кермуватися гаслами безсанкціональности і повної довільности своїх вчинків».
Мудрий застерігав також стосовно пошесті керованих польськими та радянськими спецслужбами провокаторів, чому доказом стали судові процеси над членами ОУН. Найгучнішим із них був самбірський процес (вересень–жовтень 1933 року) у справі вбивства Тадеуша Голувки з сенсаційними свідченнями Романа Барановського – агента й провокатора з 1929 року. Подібне сталося й під час варшавського процесу Бандери та його товаришів (1935), коли на яв вийшло таємне листування керівництва організації.
Після вбивства міністра Пєрацького поліція розгромила крайові структури ОУН – не в останню чергу завдяки співпраці з Німеччиною, адже замах було здійснено в той час, коли міністр приймав у Варшаві Йозефа Ґеббельса. Служби безпеки Польщі та Німеччини порозумілися в справі боротьби з українським націоналістичним рухом і комунізмом (квітень 1935 року). Під час варшавського процесу суддя відхиляв усі запитання захисників про роль Німеччини в підготовці замаху.
У тіні цих подій свою гру вели Совєти, які не могли повірити у власне щастя, коли поляки пацифікували українців. Центром їхніх дій стало посольство в Празі, звідки вони здійснювали акції проти Польщі та тогочасних розмов про польсько-українське порозуміння. Очолював їх Голувка – речник угоди з українцями й голова клубу BBWR, вбитий наприкінці серпня 1931 року. Мудрий не мав сумнівів, що за цим стояли Совєти; подібної думки була і польська розвідка. Це підтверджують нещодавно відкриті документи радянської розвідки.
«Розв’язати українське питання»
Прихід нацистів до влади в Німеччині мав негативний вплив на становище українців у Польщі. Після підписання декларації про ненапад з Німеччиною (26 січня 1934 року) та вступу СРСР до Ліги Націй Польща восени денонсувала так званий малий Версальський договір, який регулював зобов’язання окремих держав у справі захисту національних меншин. Після ухвалення Квітневої конституції (1935) санація прагнула усунути УНДО з парламенту. І лише втручання Великої Британії призвело до того, що його представництво опинилося в сеймі та сенаті.
Британці пильно спостерігали за становищем українців у Польщі, втручаючись на їхню підтримку під час пацифікації 1930 року. Архівні дослідження з цього питання дозволили спростувати один із міфів про УНДО й загалом про українську політику в ІІ Речі Посполитій – про нібито їхню «орієнтацію» на Німеччину. Мудрий і керівництво УНДО не були пронімецькими; свою політику вони пов’язували з Великою Британією та Польщею.
За допущення УНДО до парламенту на виборах у листопаді 1935 року влада зажадала чотирьох речей: декларації лояльності щодо польської держави, надання підтримки урядові та його політиці збільшення озброєнь, а також не висувати Левицького і примусити ОУН припинити терор.
Українці ці умови виконали. Декларацію лояльності склав Левицький; УНДО (аж до лютого 1939 року) голосувало відповідно до урядової політики. Українці долучилися також до збору коштів на Фонд національної оборони. Левицький подав у відставку з посади голови партії, яку після нього обійняв Мудрий. Новий голова партії став віцемаршалком Сейму і виконував цю функцію також і після парламентських виборів у листопаді 1938 року.
Після ухвалення амністійного закону (1936) та звільнення з в’язниць кількох сотень націоналістів терор майже припинився. Але тимчасово, оскільки під впливом проголошення автономії Карпатської Русі/України восени 1938 року маршалок Едвард Ридз-Сміґлий вирішив, що українців у Східній Галичині треба спацифікувати, а ОУН – ліквідувати. До арештів, в’язниць і підпілля знову потрапили тисячі українців.
В обмін на «політику нормалізації» УНДО отримало поступки в господарських, культурних та освітніх справах. Проте влада не підписала жодної угоди, не бажаючи робити з УНДО політичного партнера, – так сутність політики пілсудчиків щодо українців сформулював Світальський. Бо і в українських справах табір Юзефа Пілсудського діяв у двох напрямах: «нормалізував» відносини з УНДО і водночас мав намір «розв’язати українське питання» як таке.
Свій обов’язок виконаємо
На початку грудня 1938 року Мудрий подав до маршалківської канцелярії «Проєкт конституційного закону Галицько-Волинської Землі», чим викликав істеричну реакцію ендеків, санації й навіть соціалістів. «Український Гайнляйн» (лідер судетських німців) – це один із найм’якших епітетів. Для українців, однак, гасло автономії означало відмову від прагнення до об’єднання (соборності) України та вибір на користь «польської опції». За це УНДО різко й солідарно критикували, з одного боку, ОУН, а з іншого – Совєти, які готувалися до укладення угоди з Третім Райхом в ім’я визволення братів білорусів і українців з «ярма польської шляхти».
У січні 1939 року уряд двічі обговорював необхідність «зміцнення польськості» у «Східній Малопольщі». Це була широкомасштабна програма. Коли в середині лютого санація публічно заявила, що єдиним господарем держави є поляки, УНДО перейшло в опозицію.
Мудрий стримано відреагував на постання автономної Карпатської Русі/України. Рішення про автономію ухвалив Третій Райх, не погодившись на анексію цієї території Угорщиною. Це був елемент гри Берліна з Варшавою, адже міністр Юзеф Бек вважав, що мрія про Польщу як велику державу здійсниться тоді, коли Польща межуватиме з Угорщиною. За прихильність до цього розв’язання Гітлер виставив «невисоку ціну»: повернення Ґданська до Райху та згоду Польщі на екстериторіальний коридор через Помор’я.
Польща відкинула німецький ультиматум, тож Гітлер ухвалив рішення самостійно: 15 березня 1939 року Третій Райх окупував Чехію, встановивши там Протекторат Чехії і Моравії. Словаччина проголосила незалежність, а Карпатську Русь/Україну окупувала Угорщина. Українська автономія також проголосила незалежність, але її доля була визначена – після трьох днів боїв її невелике військо розгромили угорські війська. Угорщина погодилася на статус сателіта Третього Райху.
З огляду на ці факти Мудрий окреслив політичну стратегію партії (22 квітня 193 року). У світі, доводив він, відбувається зчеплення двох блоків: «по одній стороні барикади стоять тут тоталістично-націоналістичні держави, по другій – великі демократії світу. Тільки одна тоталістично-комуністична держава, а саме Совітський Союз стоїть поки що немов би осторонь тієї гри; формально схиляється в сторону бльоку демократичних держав, фактично зміряє до того, щоб бути у назріваючому конфлікті тим третім, який з воєнної траґедії народів і держав міг би витягнути якнайбільше користей для себе та зреалізувати в наслідку війни свій ідеал пролєтарської диктатури в цілому світі».
І задекларував: «Свої громадянські обов'язки супроти Держави будемо виконувати як досі виконували». До членів партії він звернувся із закликом діяти відповідно до цієї настанови, а до ОУН – щоб припинила діяльність проти Польщі: «Зокрема закликаю всіх до безоглядної боротьби з усякими такими чинниками. Які намагаються при допомозі провокації стягати на мирних українських громадян усякі репресії ба навіть кровопролиття».
Запрошення від Ґедройця
Складена Міністерством внутрішніх справ оцінка виступу Мудрого, одностайно прийнятого Центральним комітетом УНДО, вражає просто-таки неймовірною сліпотою. Декларація лояльності Мудрого нібито була витримана «в блідому тоні», «ухильному від чіткого висловлення позитивної позиції та готовності до оборони Держави». Крім того, «лінію УНДО» начебто характеризувала відсутність відмови «від подальшого розрахунку на Німеччину як природного союзника української справи, у зв’язку з чим УНДО не займає антинімецької позиції, попри справу Підкарпатської Русі».
Це написало міністерство, яке в лютому 1939 року приймало Генріха Гіммлера і до липня 1939 року передавало ґестапо інформацію про українських націоналістів і комуністів, реалізуючи таким чином угоду про співпрацю, укладену чотири роки перед тим.
Прозріли лише після катастрофи. Після війни Єжи Нєзбжицький, колишній керівник референтури «Схід» у Відділі II Генерального штабу Війська Польського, згадував, що українські політики у Львові не мали сумнівів: укладення пакту Ріббентропа–Молотова означає війну і поділ ІІ Речі Посполитої між Третім Райхом і СРСР. За цих обставин УНДО ухвалило цитовану на початку резолюцію про оборону Польщі. Водночас військова розвідка і Міністерство закордонних справ аж до 17 вересня вірили, що Совєти надто слабкі, аби могли загрожувати Польщі. Їм навіть на думку не спадало, що в цій справі Гітлер і Сталін уже дійшли згоди.
Мудрий залишався у Львові до капітуляції польського гарнізону перед Совєтами (22 вересня), пішки вибрався з міста й вирушив у ризиковану подорож до Кракова, де зробив спробу організувати український комітет. Від весни до осені 1940 року він виконував обов’язки члена Головної опікунської ради як представник українського населення (польську сторону представляв і очолював Раду граф Адам Ронікер).
Єжи Ґедройць, який працював у польському посольстві в Бухаресті, хотів переправити Мудрого до Франції й залучити його до еміграційної Національної ради Речі Посполитої. У середині грудня 1939 року посол Роґер Рачинський інформував прем’єра Владислава Сікорського про те, що колишній віцемаршалок перебуває у Кракові, де «висловлює дуже пропольські погляди». За Ґедройцем, цю ініціативу зірвав міністр Станіслав Кот – людовець і близький співробітник прем’єра.
Мудрий був готовий залишити Краків і приєднатися до еміграційного центру Української Народної Республіки в Парижі (петлюрівці). На початку березня 1940 року в листі до друга він писав: «Вирватись звідси [з Кракова] досі я ніяк не міг. На весну буду робити все можливе, щоби мою сильну постанову про виїзд зреалізувати. Такої національної трагедії, як тепер, ми за останні два століття ще не переживали. Чим вона може закінчитися – не знати. Але не думаю, бо не маю на те ніяких обєктивних даних покищо, щоби все це для нас закінчилося добре».
До питання членства Мудрого в еміграційній Національній раді РП повернулися на початку 1943 року. Метою польської влади було «мати козир у вигляді вияву волі хоча би частини українського населення в політичних зусиллях щодо приналежності південно-східних земель до Польщі» – як наприкінці січня 1943 року повідомляв політичний відділ МВС. У тій самій оцінці додавалося, що «останній український звіт з краю, який характеризує окремих політиків, зокрема Мудрого, засвідчує повну державну лояльність».
Мудрий, однак, не хотів бути горезвісною квіточкою до польського кожуха.
Спроби порозуміння
Напередодні німецького вторгнення до Радянського Союзу Мудрий став одним з ініціаторів створення Українського національного комітету, який об’єднував партії та політичні середовища, а також відомих особистостей. Комітет мав виконувати роль української репрезентації, однак цей задум було зруйновано проголошенням ОУН-Б (фракції Бандери, представленої в комітеті) української держави у Львові 30 червня 1941 року. Для Гітлера Україна була територією колоніальної експлуатації без права на політичну самостійність.
Мудрий потрапив під домашній арешт і лише наприкінці року повернувся до Львова, де працював у приміському кінотеатрі. Він брав участь у польсько-українських переговорах, які велися командуванням львівської Армії Крайової (ген. Казімєж Савицький) та частиною довоєнних політичних середовищ. Партнерами з українського боку були митрополит Андрей Шептицький, Мудрий, інші політики УНДО та ОУН-Б. Переговори відбувалися навесні й восени 1942-го, на початку наступного року, а згодом – від серпня 1943-го до березня 1944 року.
Вони не дали результату з огляду на політичні розбіжності (приналежність Східної Галичини та Волині). Від 1943 року загострювалася збройна конфронтація, апогеєм якої була антипольська акція УПА на Волині 1943 року та бої у Східній Галичині й на Люблінщині в першій половині наступного року.
У середині липня 1944 року Мудрий став першим віцепрезидентом Української головної визвольної ради (УГВР) – політичної структури, створеної для керівництва боротьбою підпілля проти Совєтів і представлення його перед західними союзниками. Українці розраховували, що після поразки Третього Райху конфлікт між союзниками та СРСР стане неминучим. Раду було створено з ініціативи ОУН-Б, однак, всупереч думкам істориків, роль Мудрого не була декоративною. Свій вступ він обумовив ухваленням демократичної програми, завдяки чому WiN («Воля і незалежність») й УПА уклали в Перемишльському повіті угоду про припинення взаємних боїв (1945), а делегація УГВР розпочала переговори з лондонським урядом.
Мудрий опинився в американській окупаційній зоні, очолив Центральне представництво української еміграції, створене для захисту українців від депортацій до СРСР і підготовки їх міграції до США та Канади (основна хвиля – 1948–1949 рр.). У середині 1947 року він став віцепрем’єром Української національної ради, а двома роками пізніше емігрував до США, де протягом кількох десятиліть обіймав посаду виконавчого директора Українського конґресового комітету Америки – української національної репрезентації у США.
Фальсифікований образ минулого
Попри роль, яку відіграв Мудрий, у польській історіографії він і далі залишається постаттю неоднозначною (винятком є видана вісім років тому біографія пера Павла Самуся «Віцемаршалок Василь Мудрий (1893–1966): марний речник польсько-української угоди»). Укорінена в Польщі хибна думка про домінування націоналістів в українському політичному житті у 1930-х роках, слабкість УНДО, орієнтацію партії на Німеччину (в тому числі на Третій Райх), відмову від підпільної діяльності в умовах радянської та німецької окупації, а також про союз з ОУН-Б потребує принципової корекції.
Про це переконує читання тритомного видання спадщини Мудрого міжвоєнного періоду, для якого було опрацьовано публіцистику, неопубліковані записи та кореспонденцію, що вціліла з воєнної пожежі. Проведено пошуки в українських, польських, британських, канадських, американських і швейцарських архівах. Особливо корисними виявилися документи радянської розвідки, яка уважно спостерігала за українським суспільним і політичним життям і втручалася в нього. У їхньому світлі історія українців у ІІ Речі Посполитій виглядає зовсім інакше і, по суті, мала би бути написана заново.
Блискучі аналізи, виступи та нотатки колишнього віцемаршалка Сейму ІІ РП засвідчують глибоку традицію української демократії. Вони заперечують фальсифікований образ минулого, який нині відіграє вирішальну роль у польській політиці щодо України. Саме з цієї причини президент Кароль Навроцький відхилив запрошення здійснити візит до Києва. Цей, безперечно, ворожий щодо українців жест є водночас безвідповідальним стосовно Польщі та її державних інтересів.
Якщо так триватиме й надалі, польські політики ще раз покладуть край існуванню «польської опції» в українській політиці. З усіма фатальними наслідками цього факту для Польщі та України.
Василь Мудрий. Мистецтво можливого: демократ в епоху диктатур і тоталітаризму: у 3 кн. Львів: Видавництво УКУ, 2025, 1912 с.
Ola Hnatiuk Mirosław Czech
Gazeta Wyborcza, 09.01.2026
12.01.2026