Інститут «похідно-польових дружин» у середовищі червоних партизан був не менш поширений, ніж у червоній армії. Адже при наявності декількох жінок у чисто чоловічому середовищі з часом сексуальний потяг до них стає домінуючим. Саме тому сексуальне насилля, ґвалтування, постійні домагання, примушення до сексу стали суворою буденністю для слабкої статі у партизанських загонах. Щоправда, окремі жінки добровільно вступали в сексуальні контакти з партизанськими командирами, розраховуючи в майбутньому на різні преференції. Статус коханки командира захищав від приставань нахабних кавалерів, певною мірою спрощував побут.
Хоч більшість чоловіків прагли сексуальних стосунків із партизанками, при цьому самі ж зневажали їх за доступність. Нерідко в чоловічих розмовах у лісі більш відверті відповідники слова «хвойда» заміняли слово «жінка».
Партизанки, стаючи ППД командного складу, керувалися різними мотивами. Одні в такій спосіб намагалися полегшити свій побут у лісі, інші – убезпечити себе від постійних домагань, у когось було взаємне кохання, хтось хотів отримати відповідний соціальний статус у партизанській ієрархії.
«Польові дружини» партизанських командирів, як і командирів червоної армії, отримували певні привілеї щодо інших жінок. Вони мали окреме житло (землянки), де мешкали зі своїми чоловіками, не ходили на бойові завдання, на чати, не виконували господарську роботу, не працювали на кухні, пральнях чи польових шпиталях, під час рейдів практично завжди їхали на підводах, а не йшли пішки. За першої ж необхідності їх відправляли в радянський тил для лікування чи народження дитини. Під час представлення до нагород вони були першими у списках, які формували їхні чоловіки. Маючи вплив на чоловіка-командира, могли впливати не лише на власну долю, але й на долі інших – отже, мали більше влади, ніж давала їхня офіційна посада. Таких жінок рядові партизани остерігалися, аби не накликати на себе їхній гнів, або намагалися завести з ними дружбу, сподіваючись на покровительство й отримання в майбутньому різних преференцій.
В Україні таких дружини мав керівний склад практично кожного великого партизанського з’єднання. Радянський письменник Микола Шеремет, побувавши 1943 року в партизанських загонах під командою Олексія Федорова та Сидора Ковпака, писав у доповідній записці на ім`я Микити Хрущова: «Слабке дошкульне місце в федоровському з’єднанні – це жінки. Їх, по-перше, багато, по-друге, діляться вони на дві категорії: куховарки і коханки. Бойових дівчат у Федорова мало, і командування заперечує, щоби їх використовували на бойовій роботі… Не можна замовчати той факт, що багато літніх командирів, батьки дорослих дітей, взяли собі в жінки молодих, легкої поведінки дівчат. Це знижує авторитет керівництва і подає поганий приклад рядовим партизанам».
Сидір Ковпак розмовляє із жінками в одному із населених пунктів Волині, 1943
Щодо з’єднання Олександра Сабурова лектор ЦК КП(б)У Кузьма Дубина після відвідин його загонів зазначив у своїй доповідній М.Хрущову: «У з’єднанні Сабурова майже кожен командир загону, на зразок командира і комісара з’єднання, мають «дружин»… Всі про це знають. Навіть на засіданнях говорять, наприклад, «дружина Количенка» і т. д. Жінки мають привілеї перед іншими. Ті, хто були раніше бійцями, на завдання не ходять… До того ж частина цих «жінок» – розпещені, недалекі «дівки», що компрометують командирів».
Поведінку людей, наближених до Ковпака, як зазначав колишній політрук однієї із ковпаківських груп В.Мінаєв, також назвати пуританською важко: «Кожен командир підрозділу або політрук жениться незалежно на кому і не звертаючи уваги на те, що сам він одружений і має дітей. Цю тимчасову дружину возять на повозці, створюють чоловіки їм окремі переваги… В наряд не посилають і т. д… Бувають випадки, коли дружина командує в бою чоловіком. Це непогано, якщо вона розуміє невірність поведінки чоловіка в бою, а то ж, не розуміючи думки команди чоловіка, пхає свій ніс, куди не слід… Дуже багато скарг і образ на те, що всі бійці, як чоловіки, так і жінки, йдуть, проводять марш пішки, а дружини на повозках, або замість пораненого бійця відправляють на Велику Землю в літаку вагітну жінку», – писав 23 березня 1943 року Тимофію Строкачу (керівнику Українського штабу партизанського руху) представник ЦК КП (б) У Іван Сиромолотний.
У партизанських загонах жінки також нерідко ставали об’єктами сексуальних домагань з боку командирів. «Народні месники», перебуваючи далеко від керівних центрів, сильніше, ніж, скажімо, військові регулярних військ, були піддані численним спокусам. Однією з таких було бажання мати секс із вподобаною жінкою навіть без її згоди. Домінуючим у цьому випадку був статевий потяг і відчуття вседозволеності на підконтрольній території. Причому, якщо жінка чи дівчина відмовлялася вступати в одноразовий сексуальний контакт чи співмешкати, це могло коштувати їй життя. Довести причетність до її загибелі командира, який отримав відкоша, у таких випадках було вкрай важко або практично неможливо.
Зазвичай ображені командири діяли за відпрацьованою схемою: «найправильніших» посилали на найскладніші завдання, понижували у званнях за найменшу провину, могли розстріляти за звинуваченням у співпраці з ворогом або шпигунстві. Один із таких випадків описав рядовий боєць Брайко у своєму рапорті на ім’я Сидора Ковпака. Згідно з ним, командир одного з загонів ковпаківського з’єднання Кудрявський вів себе не по-партизанські, постійно займався власним збагаченням, пиячив, забирав у партизан речі, які йому подобалися, не забував і про слабку стать. «Приставав до жінок, – пише Брайко. – Домагався мінера-інструктора Л.Нікольську. Кудрявський від перших днів її приїзду вирішив використати її у свої цілях, вважаючи, що командир має пробувати всіх прибулих дівчат, як це він особисто робив. Але Нікольська відмовила, тоді він обеззброїв її і відправив рядовим бійцем у роту, сподіваючись, що вона відступить, але прогадав. Вона героїчно загинула в бою…».
Жінки-партизанки, намагаючись уникнути таких ситуацій, діяли подібно до жінок із червоної армії. Вони знаходили собі одного хлопця, який захищав від постійних домагань інших чоловіків. Партизанка Ніна Жидкова, пригадуючи нестатутні відносини в загоні, зауважувала, що у багатьох командирів були свої ППД. Часто молоді хлопці чіплялися до дівчат, але її настирливі кавалери оминали, бо мала покровителем командира відділення.
У жовтні 1943 року Олексій Федоров надіслав доповідну записку на ім’я Микити Хрущова «Про злочинні дії ряду командирів і бійців партизанських загонів з’єднання Антона Бринського». Їхні загони на той час дислокувалися поруч. У доповідній Федоров ретельно викрив усі факти аморальної поведінки, наявні в загонах колеги. «Доводимо до Вашого відома, що ряд командирів цього з’єднання тероризують мирне населення побоями, вбивствами та мародерством і потребують Вашого втручання… У кінці жовтня 1943 року командир загону Костін прийняв у свій загін лікаря Полтавську, яка проживала на окупованій території зі своєю 6-літньою донькою, приставав до неї, але безрезультатно. Згодом вона була розстріляна разом з донькою. Виявлено ряд злочинних фактів. Розстріли (вбивства) дівчат партизанок, з якими співмешкали командири. Непотрібні розстріли мирного населення і розгул в побутовому житті. Як результат, на основі цього – захворювання бійців і командирів венеричними хворобами є масовим». Своєю чергою, Дружинін писав 21 січня 1944 року на адресу М.Хрущова та Т.Строкача, що у загонах Бринського однією з проблем є нічим не підкріплені розстріли дівчат – співмешканок командирів.
Федоров, пишучи доповідні на Бринського, не звертав увагу на сексуальні домагання у своїх загонах. А він деколи сам підштовхував до цього дівчат. Його заступник Микола Попудренко, судячи з архівних документів, був «донжуаном» з’єднання. Бринський зазначав, що було кілька жінок, з якими Попудренко постійно з’ясовував стосунки. Як пізніше заявила одна з ППД Попудренка, він спочатку вимагав її покірності у сексуальному плані, вона поскаржилася Федорову, але це не дало успіху: перший секретар Чернігівського обкому «заспокоїв» партизанку, заявивши «він насправді добрий чоловік, можеш з ним жити». Лише після погрози розстрілу «за шпигунство» жінка здалася, втім, після того як завагітніла, була вигнана до іншого загону – подалі від очей «чоловіка». Після народження малюка, за наказом нового командира, його умертвили, а матір згодом відправили «від гріха подалі» в радянський тил.
Партизанські командири та керівники партизанських штабів намагалися певною мірою боротися зі сексуальною розпущеністю серед партизанів. Командир полку Грішина навіть видав наказ про заборону партизанам мати статеві відносини з жінками в загоні. Але наказ не мав належної дії. «Мої вимоги з приводу підтримки дисципліни в загоні не виконуються. Нестриманість у відносинах із жінками зазначаються постійно. В декількох випадках це завершилось вагітністю. Ці жінки знижують бойову готовність чоловіків і є тягарем для полку в бою», – писав командир.
Партизанки працюють на облаштованій пральні, осінь 1943 року
Світлини – із ЦДКФФА України ім. Г.С.Пшеничного.
24.02.2014