Вересень

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (40)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ВЕРЕСЕНЬ

Відголосили синьо сливи –

вони уже не вишні.

Сад, несподівано щасливий,

Молитву діє в тиші...

Взяли мене за душу ті слова з поетичного «Словника мовчання» мого краянина й приятеля Богдана Смоляка. У сливах (сливках) і справді є щось особливе, як особливим є кожен сад, кожен плід у саду. Про сливу, серед інших плодів і ягід, писав і я в «Скельцях розмальованих»: «Ми – сливи густо-фіолетові, / Ми – сливи. / Нас виплекав, нас вигодував / Сад мисливий. / Та пишні не рум’янцем ми, / А солодом – / Солодким налило нас сонце / Зо-ло-том...»

Вереснева тиша... Росяні, вже прохолодні ранки... Дрібнюсінькі, помітні лиш у променях сонця крапелини-перлинки на павутинні – видимій для ока тиші... Її не порушить, колихнувшись, те сріблисте мереживо: вересневий ранок, подивований сам собою, затамував подих. Опалі листочки – наче зі слізьми, крапками роси на них... Останній – «нечутно скрикне». Сад... «молитву діє в тиші». Щоранку, щовечора. Перед довгим, до чергової весни, глибоким сном...

Перший дзвінок... Та перед тим, напередодні, – таки сад... Наприкінці серпня – наче прощання з ним: завтра – школа...

Скільки десятиліть спливло, а пам’ятаю не лише кожне дерево в саду мого дитинства, яким було й де росло, а й дотик до кожного – чую, розрізняю. Як і смак кожного плоду. Неповторний – яблук із крислатої яблуньки, що росла в самому куточку саду побіч пірамідальної тополі з усохлою верхівкою. Такий же, особливий, – ягід старої вишні, що нависала над лавчиною біля самої хати. Ідеально круглі, поважні, дозріваючи, вони й на старіючій гілці не втрачали своєї, з іскринкою (у смаку – з гостринкою), вишневої усмішки.   

Завершувався той обхід – біля сливи. Саме вона дарувала чистий, нічим не присмачений солод, як джерело – чисту, нічим не присмачену воду. Була до того солоду – щоб солодшим був – гірчинка; було те почуття, яке навідує дитину (з віком воно пригасає) при її прощанні з дозвіллям: завтра – школа...

Дитячий вік не знає, що дозвілля – й не дозвілля без книжки, що «школа» (грец. «scholé») – це і є «дозвілля»... Книжка в дитинстві – це сад, усе те, чим живлять і розважають нас, душу й тіло, всі п’ять відчуттів. Перехід від цієї «книжки» до книжки паперової – нелегкий перехід... Щоб легшим був, потрібні рука й серце – вчительки, вчителя... Рука – вольова, але лагідна, серце – ніжне, чутливе. Від них, учителів, і залежить, яким буде наш завтрашній день...

Із тиші вересневого ранку – в тишу шкільну. Не послушну, принишклу («Діти, тиша!») – живу, зацікавлену тишу. Її треба здобувати, як здобуваємо освіту. Вона, ця тиша, – знак щоденного вчительського подвигу. Неголосного, непримітного, а все-таки справжнього подвигу.

Саме в такій тиші народжується розуміння, що в книжці – прояв життя, яке за вікном. І то життя пульсуючого, прожитого, пережитого, пропущеного через серце – життя, що стало словом, яке й робить з людини – людину... Визріває усвідомлення й того, що «вчимося не для школи, а для життя» (уточнимо: й не для самої лиш оцінки)...

«Відголосили синьо сливи...» – «Нас виплекав, нас вигодував / Сад мисливий...» Осінній сад – щасливий своїми плодами. Радісний – весняним цвітом. А хіба радість, щастя, молитва – не супутники мислі?..  У світі й справді все промовляє, хай не словом, а таки промовляє, собою промовляє. Треба лише слухати, дослухатися, приглядатися...

Тож є ще одна, для вчителів і для учнів, велика Вчителька – Природа. Вчителі диктують учням. Вона – дорослим диктує, про що їм писати, особливо ж – як писати. Вчить не правилами – красою, любов’ю. Її «диктант» – не той, що час од часу, а триваючий, як триваючим є Слово, яке – «з початку всього»...  Для такої науки потрібна тиша – жива, зацікавлена тиша...

«Світе тихий, краю милий, / Моя Україно...» Світ... Освіта... Від неї, освіти, й залежить доля світу... Шкільний дзвінок – і сирени... Світло – й темрява... Хто за шкільною, студентською лавою – теж у лавах разом з тими, хто виборює світло для світу...