У серпні, за тиждень до Дня Незалежності України, я відвідувала Божественну Літургію в храмі УГКЦ у Брешії. Коли читали фрагмент Євангелія від Матвія про маловір’я, згадалася мені з Біблії історія Петра: коли він ішов по воді, то злякався сильного вітру і почав тонути, тоді Ісус простяг руку, схопив його й промовив: «Маловірний, чому засумнівався?»
Цей уривок зі Святого Письма символізує шлях, який проходить людина у своєму житті. Буря на Галілейському морі може бути символом сильної емоції, почуття чи травми. Ісус називає Петра «маловірним» – цікаве звернення, адже воно констатує, що віра є, однак її недостатньо. Петро не є невірним – він маловірний, його віру легко руйнують зовнішні обставини, він злякався поривів вітру настільки, що страх затьмарив віру.
В іншому місці Ісус промовляє: «І Я тобі кажу, що ти є Петро; і на цій скелі Я збудую Свою Церкву, і брами аду не переможуть її». Завдяки зустрічі з Христом протягом життя Петра і відбулося це переродження від маловір’я до скелі – тобто символу надійності, зовнішньої і внутрішньої стійкості, непохитності.
Хіба це не той духовний шлях, який має пройти людина, що прагне бути зрілою і вірною? Скелею не народжуються – нею стають. Але поки вас тримають страх, сумнів чи біль, цей шлях залишається закритим, бо страх примножує страх, сумнів примножує сумнів, біль примножує біль.
Як Петро став скелею для Церкви, так Тарас Шевченко став скелею, на якій постала незалежна Україна. У житті його бушувало чимало штормів: сирітство і кріпацтво, арешти й заслання, хвороби. У листі з Орська до Михайла Лазаревського Шевченко зізнається: спершу він думав, що зможе «заглянути лихові в очі» силою волі, але визнає – то була «гордость сліпая». Усвідомивши всю глибину безодні, в яку він впав, Шевченко відчуває, що душа його «розсипалась, мов пилина перед лицем вітра». Виснажений хворобами й самотністю поет порівнює себе з «Іовом на гноїщі», і тільки надія бодай колись побачити Україну стримує його від прохання в Бога про смерть і дозволяє вистояти під натиском бурі.
Не лише окрема людина потерпає від життєвих буревіїв, втрачає віру через страх – країни теж переживають періоди випробувань. Історія України – це низка бур: від Руїни й знищення Батурина до заборон мови й культури, від Голодомору й сталінських репресій до Чорнобиля і нинішнього вторгнення. Війни, геноциди, репресії, техногенні катастрофи не минають безслідно, а стають колективними травмами.
Через повномасштабне вторгнення Росії в Україну я опинилася в Німеччині. На роботі маю справу з іншими біженцями з України – це переважно російськомовні українці. І часто помічаю, що вони тяжіють до російського культурного простору, рідко виявляють інтерес до української історії чи довіряють українським інституціям. Зазвичай їх більше цікавить матеріальне, ніж духовне. І тепер слово «маловірний» мені перегукується з іншим терміном – «малорос». Михайло Драгоманов давав таке визначення малоросам – це зросійщені українці, національний характер яких утворювався під чужим тиском і впливом, що мало наслідком засвоєння переважно гірших якостей чужої національності й втрати кращих своєї. Тож маловірні – це ті, в яких мало віри, а малороси – це ті, в яких мало України.
Роздумую над тим, чому Тарас Шевченко не став малоросом. У нього ж було травматичне дитинство, він володів російською мовою, викуп з кріпацтва відбувся завдяки російським митцям, певний час жив у Петербурзі, здобув там освіту. Але Шевченко на власному досвіді знав, що означає бути кріпаком, і чітко усвідомлював, що саме Російська імперія поневолює його країну. Його власний досвід був ідентичний досвіду України в ті часи. А ще він пізнав, що означає бути вільним, викупленим із кріпацтва, і бажав своїй країні волі – бо крім неї, по суті, нікого не мав. Тому Україна була його найбільшою цінністю, яка давала йому надію і наснагу жити далі.
Нинішні зросійщені українці несуть у собі відлуння колективних травм їхніх предків. Вони не мають Шевченкового досвіду кріпацтва, вони не переживали Голодомору, не зазнали сталінських репресій – у їхньому випадку тягар минулого передається через покоління та діє на підсвідомому рівні. Наприклад, російська мова може означати для них безпеку чи статус, вони можуть вважати її мовою міста й кар’єрних можливостей. Але насправді російська мова з вуст українців – це прояв травми й колоніального минулого. Травма – це застрягання в минулому. А коли людина застрягає в минулому, то вона не здатна помічати, що відбувається в реальності, не зауважує зміни контексту. Так травма стає ланцюгами, які тримають нас у темній печері травмувальної події. Якщо страх і біль надто сильні, людина ламається і втрачає себе, свою ідентичність, щоб вижити. Петро теж втратив себе, коли зрікся Христа, – але завдяки покаянню повернувся до себе. У своїх «Списках» Мирослав Лаюк пише, що «втрата» – одне з найголовніших слів у ситуації війни і друге слово, яке йде через кому після «війна» і розпадається на довжелезні списки....
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну є черговою історичною бурею, яка проноситься Україною. Якщо повернутися до історії Петра, то вона показує, що буря може бути не тільки руйнівною силою, а й місцем зустрічі: Петро пішов по воді під час негоди назустріч Ісусу Христу. І це вчить, що коли навколо бушує буря, то треба триматися не за щось матеріальне, а за те, що більше і важливіше за окрему людину: Петро тримався за Господа, а Тарас Шевченко тримався за Україну.
У час війни часто питаємо себе: що означає перемога України? Для мене перемога – це не лише на полі бою, а й усередині, перемога над малоросійством у власній свідомості. Я теж виростала на російських серіалах, музиці й літературі, але російсько-українська війна стала тією бурею, у якій я зустрілася з Україною – і тепер міцно за неї тримаюся.
Коли Петрові забракло віри, він схопився за Ісуса, щоб не потонути. А коли він став скелею, то вже Ісус міг триматися за Петра й довірити йому Свою Церкву. Перемога України – це коли ми перестанемо бути маловірними й малоросами, а станемо скелями, опорою одне для одного, нашої країни й майбутніх поколінь.
02.09.2025