21 червня 2024 р. українська команда плавців вперше в історії подолала Гібралтарську протоку – вузький перешийок, який розділяє Європу та Африку, кільканадцять кілометрів, де води Середземного моря з'єднуються з водами Атлантичного океану. Назарій Островський, Андрій Копетчак та Віталій Болдін подолали протоку за 4 години 55 хвилин. До того за сто років Гібралтар перепливли лише два українці у складі іноземних команд. Організатор команди, 37-річний Назарій Островський, розповів “Збручу”, як українцям вдалося зробити це під час війни.
Гібралтарська протока – це мій персональний виклик, який я поставив собі ще у 2017 р., коли вперше почув про цей заплив. Я довго до цього готувався. Навчився плавати лише у 2016 р. Тоді внаслідок сидячої роботи я добряче погладшав, тож вирішив, що треба брати себе в руки – і почав займатися плаванням. Саме тоді я почув від свого тренера Андрія Копетчака про те, що є такий ультрамарафонський заплив у надскладних умовах Seven Oceans (cім океанів). Із семи запливів у ньому найлегший – гібралтарський, хоча і він насправді дуже складний. У той момент в мене загорілися очі, й уже в 2018 р. я разом з трьома іншими українцями подав офіційну заявку – і ми почали чекати своєї черги.
Запливи семи океанів дуже відомі у вузьких колах, вони виникли як аналогія до семи гірських вершин світу. Якщо там Еверест, К2, то тут – Ла-Манш, Гібралтар, Протока Кука, протока у Японському морі та ін. – і кожна з них складна по-своєму. То був мій особистий виклик: зможу я зробити це чи ні. Складність саме гібралтарського запливу у тому, що тут є багаторівнева течія, бо у цьому місці зустрічаються води Середземного моря із водами Атлантичного океану. Я колись думав, що це така умовність, яку неможливо побачити оком, але насправді це дуже чітка лінія, розмежована течіями моря й океану. Зверху йде течія Середземного моря, знизу – течія океану, і так вони чергуються, лягаючи одна на одну, створюють різнонаправлені течії. Крім того, це найвужчий перешийок між Європою і Африкою, відомий своєю насиченою судноплавністю, насиченістю різними тваринами, які виходять із Середземного моря у Атлантичний океан – як, наприклад, дельфіни чи кашалоти.
На європейському березі Гібралтарської протоки розташоване іспанське місто Таріфа, з якого ми випливали, а навпроти через протоку – африканська країна Марокко. Таріфу ще називають столицею вітрів світу. Серфери зі всього світу з'їжджаються саме сюди через найпотужніші вітри і надскладні течії. А ще у Гібралтарі потужний судноплавний рух: величезні сухогрузи, танкери, що возять нафту, контейнеровози. І серед усього цього ми долаємо Гібралтар. Саме тому завжди є катер, який показує дорогу, і катер супроводу – ці команди турбуються про безпеку плавців, що перепливають протоку. Сукупність усіх цих факторів призводить до того, що протоку щороку перепливає лише 60 осіб. У нашому випадку в човні, який вказував нам дорогу, була моя вагітна дружина, яка чекає нашу третю дитину, а у човні супроводу – дружина нашого тренера, вона власне нас і годувала, видавала нам ці пайки щогодини, як передбачено правилами.
Для того, щоб уплав подолати Гібралтар, є дуже вузьке вікно можливостей з травня до жовтня, при цьому в липні та серпні бувають надпотужні вітри, через які неможливо пливти. Тому за сто років Гібралтарську протоку подолали близько 1930 осіб, що значно менше за кількість людей, які піднялися на Еверест. Гібралтар перепливли вперше лише у 1922 р., а з 1999-го це вже стало частиною спорту. За приблизно 100 років протоку перепливли тільки двоє українців, і зробили вони це у складі різних іноземних команд. Тож ми з Андрієм Копетчаком та Віталієм Болдіним – перша повністю українська команда, яка зареєструвалася, пройшла повну процедуру і перепливла протоку. І ми взяли туди зі собою українську символіку.
Шість років тому, у 2018 р., ми зареєстрували команду у складі чотирьох українців, проте коли в січні цього року нам повідомили, що підійшла наша черга, виявилося, що двоє з чотирьох не мають можливості брати участь через фізичну форму й інші обставини – і тоді ми з Андрієм Копетчаком знайшли ще одного учасника, який долучився до команди. Потрібна була людина, яка добре плаває і має дозвіл на виїзд за кордон. Ми довго готувалися і врешті зробили це 21 червня.
Крім мене у команді були ще Андрій Копетчак і Віталій Болдін. Віталій Болдін – військовий АТО, був захисником Донецького аеропорту в 2014–2015 рр., потім він мобілізувався у 2023 р. і був демобілізований як батько трьох дітей. Інший член нашої команди – це наш тренер Андрій Копетчак, який тренує також своїх дітей, вони вже чемпіони Європи та чемпіони України. Сам Андрій є параспортсменом, тобто має інвалідність, як тренер у нього є двоє вихованців, які плавають зараз зі збірною України. І саме він тренував нас до цього запливу.
Про те, що будемо пливти, ми довідалися тільки в січні. У нашій країні загалом складно щось планувати, тим більше на пів року наперед. Але я вирішив готуватися – і мені довелося схуднути на 15 кг, мені треба було працювати над собою, щоб збільшити швидкість, яка мала бути не менш ніж 3 кілометри за годину. Віталій так само почав плавати десь у 2017 році. Проте ми всі почали серйозно готуватися лише з лютого цього року. Водночас у 2022 р., коли почалась війна, я перестав ходити в басейн (тоді було явно не до плавання), і повернувся до професійних тренувань лише у лютому цього року. Ми мали по 3–4 тренування щотижня – і по 3–4 кілометри я плив, раз або два рази в місяць ми пливли по 5 кілометрів у басейні.
Я дуже хотів переплисти протоку, але мав чимало сумнівів. Найперше думав: люди воюють, а я буду пливти. Не знав, що скажуть люди: здорові хлопці в окопах, а я пливу через Гібралтар. З іншого боку, я багато волонтерю, привожу автомобілі для ЗСУ, допомагаю з дронами, є депутатом Львівської обласної ради, у мене є офіційна відстрочка і я маю дозвіл на виїзд за кордон. Тобто було багато таких за і проти, через що я довго вагався. Проте потім зрозумів, що такої нагоди більше не буде. На цей заплив ми чекали шість років, і лише двоє з чотирьох із нас, які подали заявку, мали змогу взяти в ньому участь. Коли буде наступна нагода – невідомо, чи я буду живий і здоровий, чи я буду в добрій фізичній формі. Тому я вирішив пливти – і це виявилось недаремно.
Врешті ми перепливли протоку командою за 4 год. 55 хв. Ми подолали за цей час 16 кілометрів, тобто відстань 15 км, ще один кілометр забрали зупинки під час однохвилинних пауз щогодини, які передбачені правилами. Звісно, у кожного члена команди є свій персональний час, але вимірюється саме швидкість команди. Наш тренер самотужки міг би переплисти, наприклад, за 3,5 години, я переплив би за 4 години. Проте нам потрібно було саме переплисти командою. Якщо останній учасник відривається від човна супроводу більше, ніж на 10–15 метрів, то його дискваліфікують і запрошують до човна. Нерідко буває таке, що люди не допливають. Це ж треба пливти кілька годин без перерви, і щогодини ви маєте одну хвилину, щоб поїсти і попити – але ви не маєте права торкатися човна. При цьому ми пливли при температурі 16°C.
Наші зусилля були того варті. У нас залишилися сильні враження від події. І я напевно хотів би ще раз переплисти цю протоку, можливо також у зворотний бік. Хотів би зробити це з якоюсь соціальною місією – наприклад, зібрати кошти на дитячий будинок чи на якийсь із наших військових підрозділів.
Організатори заходу були приємно здивовані, що ми приїхали з українською символікою, подарували їм наші прапори. Ми спілкувалися з ними, і я сказав: слухайте, у списку тих, хто переплив протоку, 14 росіян і до нас лише двоє українців – нам потрібно це змінювати. Я попросив організаторів щороку виділяти хоча б один позачерговий слот для української команди. Вони відповіли, що не можуть цього гарантувати – але можуть сприяти, щоб пропонували українцям такі вільні слоти, коли хтось відмовляється. Ми будемо працювати у цьому напрямку. На жаль, росіяни досі можуть брати участь у таких запливах, бо міжнародна асоціація Seven Oceans не розірвала з ними стосунків, і росіяни досі беруть участь подібно до того, як вони виступають на Олімпійських іграх. Росіяни пливуть у складі молдовських чи, наприклад, угорських команд.
Тож нам потрібно, щоб більше команд від України брали участь у таких запливах. Проте я на наступний заплив поки заявки не подав, бо для себе чітко маю зрозуміти, що це має бути. Коли ви подаєте заявку, то повинні вказати прізвища учасників, які мають плисти разом за вами, – і ви мусите знати, який формат хочете: в один бік чи туди і назад. Якщо в один бік, вам потрібно підібрати погодні умови на 5–6 годин, а в обидва боки – на 12 годин. Ми пливли майже 5 годин. Досягнувши мети, ми вийшли на коралові рифи і пробули там приблизно 30 секунд, був свисток судді, який зупинив час і підтвердив, що ми торкнулися марокканського берега, – і все. Ми одразу сіли в човни. Якби я зараз плив туди і назад (за умови, що був би до цього готовим), то це тривало б приблизно 11 годин. Туди ви пливете повні сили, назад пливете вже без сил. Це мегавиклик. Я до тренера казав: давай хоч почнемо мріяти про це. Він каже: ні, ні, ти як починаєш мріяти, то воно здійснюється.
Публікацію підготувала Тетяна Шпайхер
15.07.2024