Нічий Донбас

…Кілька днів по тому, як скандальний референдум відбувся у Криму, сепаратисти взяли під контроль більшість українських військових частин півострова. Тоді на території АРК діяли вже «відверті» солдати російської армії, які не приховували власних шевронів і не шукали еківоків кшталту «ввічливих людей». Навіть легенда від Володимира Путіна стверджує, що «государ» до останнього вагався, чи відправляти в Крим свої військові сили, але зважив, що вони таки мусять пильнувати спокій нелегітимного референдуму.

Донбас уже кілька днів переминає в руках результати свого референдуму – але і близько не наблизився до «кримського прецеденту». Політичний аналітик Ігор Попов, коментуючи для «Z» нинішню ситуацію, каже: стався пат. Кожна зі сторін уперлася в стіну, в чомусь здобувши успіхи, а в чомусь – припустившись промахів. Референдум не став перемогою, але не став і поразкою.

Сепаратисти маленькі і гроші великі

Відразу після референдуму із сепаратистських мішків почали випинатися шила протиріч. У «Донецькій народній республіці» відбувся переворот; на околицях Слов’янська поконфліктували дві групи «ополченців»; «народний губернатор» Павло Губарєв звинуватив Ріната Ахметова в підкупі сепаратистів; Партія регіонів назвала недавнього друга Губарєва "ставлеником бомжів із пляжу Туапсе"… Дедалі більше стає очевидним, що кожна зі сторін чекає від конфлікту на Донбасі різних здобутків – які, звісно ж, мають бути здобутками особистими.

Місцеві еліти Донбасу відмовилися визнавати результати референдуму. Водночас низка міських голів, «маршалки» обласних рад, народні депутати закликали Київ врахувати наслідки плебісциту, «почути Донбас». Справді, можна насміхатися з виборців, які по п’ять разів заповнювали бюлетені на різних виборчих дільницях, стаючи при цьому в довжелезні черги, – але навіть якщо називати акцію від 11 травня не референдумом, а масовим зібранням, то вона, треба визнати, набула широкого розмаху. Особливо вразив Маріуполь. Активність мешканців приморського міста – наслідок конфлікту, який розгорівся 9 травня.

«Ортодоксальні» сепаратисти продовжують гнути власну політику, примушуючи міліцію присягати «Донецькій» чи «Луганській народній республіці», вживаючи санкції до Барака Обами й Анґели Меркель, обмовляючись про те, що невдовзі місцеві бізнесмени сплачуватимуть податок не Києву, а породженій референдумом квазідержаві. У цьому місці інтереси «реєстрових» еліт починають розходитися з намірами молодих бунтарів. Кажуть, що Рінат Ахметов остаточно втратив свій спокійний сон, зачувши, що ситуація виходить з-під контролю. Він бо сподівався, що шляхом низового тиску зможе примусити Київ до значних компромісів. Він хотів інакшої федералізації. Він хотів німецьку, швейцарську модель – але ж не Придністров’я…

«Круглий стіл» із кутами

У чому інтерес Кремля – головного дестабілізатора Донбасу? Варіант, якого найбільше боялися в Україні – введення російських військ – видається дедалі менш імовірним. При цьому Росія продовжує утримувати багатотисячні сили просто біля кордону з Україною, а в Західному та Південному військових округах постійно проводить навчання (зокрема, елітарні льотчики точнісінько в день президентських виборів в Україні змагатимуться неподалік Воронежа).

Уникаючи прямої інтервенції, Російська Федерація продовжує посилювати диверсійні сили на Донбасі. Державний кордон перетворюється на сито. Минулого тижня сепаратисти спалили один із пропускних пунктів, через який безперешкодно промчав джип від Жиріновського; через границю безконтрольно вештаються туди й назад «народні губернатори» й «президенти» сепаратистів. Терористи отримують невичерпні запаси зброї, зокрема, гранатометів, якими знищили вже кілька українських гелікоптерів і бронемашин. При цьому скерування «синьо-жовтих» загонів у "гарячі точки", як бачимо на прикладі Маріуполя, має протилежну реакцію до очікуваної: це посилення відцентрових настроїв, ненависть до Києва і водночас готовність місцевого населення до вуличної боротьби.

Росія теж уникає офіційно визнавати результати референдуму. Міністерство закордонних справ Лаврова заявило, що Київ не має легковажити результатів плебісциту, а взяти їх до відома. Тобто Росія повторила тези, оголошені Партією регіонів. Але у цьому місці інтереси Кремля та Партії регіонів теж можуть розійтися. Якщо ПР зацікавлена в тому, щоби формалізувати свої впливи на Сході, то план Кремля – відсутність будь-якої формалізації, розбрат між українцями, розхитування країни аж до її паралічу. Москва закликає до «круглого столу», хоча насправді сама сподівається, що ці «столи» жодного компромісу не народять.

Про те, куди Москва штовхає Донбас, «Z» спитав у експертів – політолога Ігоря Попова та ветерана СБУ Олександра Скіпальського. Також пропонуємо на розсуд читачів фрагмент виступу російської публіцистки Юлії Латиніної.

Ігор ПОПОВ:

НА ОДНОМУ ЕТАПІ – ФЕДЕРАЛІЗАЦІЯ, НА ІНШОМУ – СУВЕРЕНІТЕТ

Мета Путіна залишається незмінною – встановлення контролю над усією Україною. Він може змінювати тактичні підходи, методи діяльності, але загальний вектор поведінки незмінний. Зараз Росія бачить, що на Донбасі встановилася патова ситуація. Київська влада не контролює частину території, але так само референдум показав, що організаційна спроможність сепаратистів досить слабка. Для Росії єдина тактика на сьогодні – провадження дестабілізації в цих областях, із тим, щоби населення збунтувалося, щоби воно звинувачувало в бідах київську владу – «а там побачимо».

– Чи достатньо наявних в Україні проросійських сил для втілення таких планів?

– На цьому етапі людей зі зброєю, в тому числі громадян Росії, людей, які готові працювати на інтереси Росії, цілком достатньо.

– У якій точці можуть зійтися інтереси сторін конфлікту?

– Розумним виходом з боку влади було би частково задовольнити інтереси громадян: мовна політика, реформа місцевого самоврядування, бюджетна реформа, децентралізація. Більшість населення, яке є мирно налаштованим, і яке хоче жити в Україні – ця більшість має побачити, що влада готова задовольняти їхні вимоги. Так, це послабить Київ, але це можна і потрібно робити. Тих, хто не погодиться і продовжуватиме вчиняти злочини, слід заарештовувати.

Таким чином, це ще не федералізм, але в чомусь "перезавантаження" держави. Гадаю, що шлях до децентралізації підтримали би не тільки на Донбасі, а й на Закарпатті чи на Галичині. Це зняло би напругу і спинило би плани Путіна зі дестабілізації у східному регіоні. Якщо на це не піти, то спрацює інший варіант – посилення протестних настроїв, аж до встановлення квазі-держав, що означатиме фактично вплив на цю територію.

– Варіант, про який ви кажете, означає певний компроміс. Водночас скидається на те, що Москві не вигідний будь-який компроміс в Україні. Врешті решт, вона вимагає глибокої федералізації, а не просто децентралізації…

– На якомусь етапі цей варіант теж міг би задовольнити Росію. Вона не може швидко забрати Донбас. Але могла би зважити, що на першому кроці – децентралізація, на другому – федералізація, на третьому – суверенітет, на четвертому – прийняття до складу Росії. Але Україна могла би цим планам перешкоджати, граючи на випередження і створюючи кращі умови для українців в Україні. Вкупі з західним тиском це могло би зупинити Москву. Тому тактично можна йти на цей крок. Головне – дати сигнал для мешканців Східної України. Сьогодні на псевдореферендум вийшло, припустимо, 300 тисяч осіб – вони висловили протест діям Києва. Це означає, що щось треба змінювати. Якщо не змінювати, то завтра їх буде вже не 300 тисяч, а 3 мільйони.

Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ:

МОСКВА ШУКАТИМЕ ТРЕТІЙ ВАРІАНТ

Якщо порівняти референдум у Криму з референдумом на Донбасі, то різниця значна. У Криму був легальний російський контингент (Чорноморський флот. – «Z»). По-друге, переважала кількість населення російського етнічного походження. Ситуація на Донбасі інша. Хоча російські ідеологи, в тому числі й Путін, сподівалися, що після анексії Криму їх зустрічатимуть на Донбасі з квітами. На жаль для них, навіть у східних регіонах нема достатньої лояльності населення для того, щоби Росія просто загарбала територію. Тому Москва зупинилася. Мені спадає на думку аналогія: ракету запущено, але вона поки що не вибухнула. Далі залишається – або знищити її, або відвести від курсу, або направити у ціль. Так само і тут Росія стоїть перед вибором: чи запускати армію, чи відводити від кордону, чи шукати третій варіант. Гадаю, вона шукатиме третій варіант.

– Ви вважаєте, що початковий план передбачав введення російських військ на Донбас?

– Гадаю, що план визрівав іще під час нашого Майдану. На мій погляд, Росія планувала розширити свої сфери впливу, втягнувши Україну в нову форму Радянського Союзу, і робила ставку на зрадників. Путін – колишній кадебіст, для нього вища форма пілотажу – це вербовка, а в цьому випадку – вербовка вищих керівників держави. «Ми втягуємо вас у своїй впливи, а ви можете далі розкрадати країну», – таким був план. Росія усвідомлювала, що українці не змиряться з цим, вона формувала спеціальні бази, розміщувала озброєння. Вона чекала, що почнуться регіональні повстання. Але Майдан зруйнував ці плани. Путін мусив на ходу міняти своє підходи.

Перше – взяли Крим. Росія давно готувалася до захоплення Криму… У нас мало про це говорять, але Москва віддавна сформулювала цю доктрину, вона готувала війська. У Росії створено спеціальні сили, котрі мають діяти на чужих територіях. На території України ми бачимо апробацію цього типу війни. Не треба тікати від реальності, і слід визнати: Україна вже перебуває в стані війни. Гібридна війна йде повним ходом. Мене дивує, що українці йдуть спати і думають: «Що зробить Путін?». Він уже «робить», він уже воює. Війна не просто на порозі – вона вже в домі.

– Яку долю Путін відводить для Донбасу?

– Головний і стратегічний план Путіна – це не випустити Україну зі сфери своїх впливів. Не допустити, щоби Україна стала членом НАТО, членом Євросоюзу. Вона боїться не тільки геополітичного вибору Києва, а й зростання рівня життя. Як тільки Україна вийде на рівень тієї ж Польщі, тоді Росія розірветься сама по собі. Путін боїться цього, планує цьому перешкодити. Це його план. А як він тактично діятиме – чи йти на інтервенцію, чи вести гібридну війну – це залежатиме від його успіху чи неуспіху і нашого опору.

Юлія ЛАТИНІНА:

ДОНБАС ЧЕКАЄ «ПАЛЕСТИНІЗАЦІЯ»

Яка стратегія виходу з цієї історії у Путіна? Вона очевидна. Це вимога федералізації України. А що таке федералізація України? Це палестинізація Донбасу. Це створення на території України штучних анклавів на кшталт Осетії та Абхазії на теренах Грузії, куди кинуть великі гроші, де місцевий «анчоус» вибере лідерів, потрібних Путіну, які перетворюватимуть свій регіон на Палестину. При цьому це відбуватиметься не в інтересах Донбасу, навіть не в інтересах Росії (що й мене тривожить). А винятково в особистих психологічних інтересах Кремля. «Поімєть» Україну приємно. Так само, як було з Грузією після того, як Саакашвілі викликав невдоволення Кремля… Але що Росія отримала зрештою від підтримки Південної Осетії, від російсько-грузинської війни? Нічого. А що осетини? Теж нічого. Нація опинилася в колапсі палестинізації.

Я проти анексії Криму і палестинізації Донбасу не через те, що відчуваю якийсь трепет перед міжнародним правом, і зовсім не через те, що інтереси Україні мені дорожчі, ніж Росії. Навпаки. Мені є дорогими інтереси Росії, але те, що будує нинішній Кремль, це не велика імперія. Навпаки, він не будує імперію – він її руйнує.

Україну втрачаємо на очах. Чому кажуть «бандери»? Чому кажуть «фашисти»? Дуже точно Ходорковський сказав: «Щоби не казати «українці»… Нас режим уже навчив ненавидіти «піндосів», грузинів, поляків. Але важко так просто встати і сказати росіянину, що він має ненавидіти українців, що має розтерти брата на порошок, кіл у нього втикнути. Тому й відбувається піар-заміна: «А то бандерівці». Ні, друзі, нема жодних бандерівців. Це міф, це фікція.

Кремль і телевізор вчать нас ненавидіти українців. Слід розуміти, що Кремль таким чином компенсує власний страх, що його чекатиме та сама доля, що й Януковича, що заберуть золотий батон. Це стандартна психологічна реакція. Власні страхи проектуються на Україну, і Україну карають за ці страхи. Ось воно, а не відродження імперії.

Якщо відроджувати «російську ідею», то чому би не придивитися до того, що відбувається на власній території? Якщо в Кремлі вважають, що вибори губернаторів – це добре, коли вони кажуть про федералізацію в Україні, то чому скасували вибори губернаторів у Росії? Якщо Путін вважає, що вибори мерів – це добре, чому скасовано вибори мерів у Росії? Якщо Путін вважає, що фінансова самостійність регіонів – це добре, то чому в Росії її нема, і всі трансфери ідуть із центру? Кремль закликає до розділу сусідньої країни, але при цьому з 9 травня в Росії запроваджено кримінальну відповідальність за публічні заклики до розколу країни. Як ви думаєте, як Кремль відреагує, якщо на території Росії озброєні люди почнуть захоплювати міста, ОВС і телевежі? Вийшло, що все, що заборонено Кремлем на території РФ, він заохочує на території України.