Для більшості українських читачів ім’я Тадеуша Ружевича, на жаль, говорить небагато. 7 травня у львівській книгарні «Є» зібралися люди, небайдужі до творчості видатного польського поета, прозаїка, драматурга, щоб вшанувати його пам’ять.
Tadeusz Różewicz, Dusseldorf, 1993. © Elżbieta Lempp.
Тадеуш Ружевич народився 9 листопада 1921 року у Радомську, в родині судового чиновника. В часи окупації працював кур’єром, робітником на складі, теслею, також редагував підпільний часопис «Czyn Zbrojny». У 1942 році присягнув на вірність Армії Крайовій. З 1943 року виконував функції культурно-освітнього референта у підпіллі. Саме у лісі 1944 року була написана його перша збірка «Лісові відлуння». Того ж року Ружевича звинуватили у пропаганді комунізму та змусили покинути загін. Повернувшись до цивільного життя, поет довідався, що його улюблений старший брат Януш (зв’язковий Армії Крайової) був розстріляний гестапо. Під кінець війни разом з батьками та молодшим братом Станіславом Тадеуш Ружевич переселяється до Ченстохови, де складає іспити про закінчення середньої освіти. Незабаром переїздить до Кракова, там оселяється у знаменитому Домі літераторів. В Ягеллонському університеті вивчає історію мистецтва, однак університетських студій не закінчує. У той час Ружевич знайомиться з товариством мистецьких критиків та авангардових художників.
1947 року Ружевич гучно дебютував збіркою поезій «Неспокій», рік потому вийшла «Червона рукавичка».
1949 року одружився з Віславою Козловською, з якою познайомився ще у підпіллі. 1950 рік провів у Будапешті як репортер у рамках програми культурного обміну. Повернувшись додому, Ружевич разом із дружиною, її батьками та матір’ю оселився у невеликому містечку Ґлівіци. У 1951 році в подружжя народився син Каміл, у 1953 – Ян.
Ружевич не зумів підлаштувати свою творчість до поетики соцреалізму: потрапляв під загальний осуд на з’їздах та нарадах, певний час його не друкували в періодичних виданнях. Проте йому вдавалося видавати нові поетичні збірки. Саме тоді Ружевич розірвав стосунки зі столичним літературним середовищем.
У 1960 Ружевич дебютував як драматург: опублікував «Картотеку», яку вважають п’єсою, що започаткувала польський театр абсурду. 1968 року разом з родиною переїздить до Вроцлава. Одна за одною виходять його книги – десятки поетичних, прозових і збірники п’єс. Він стає лауреатом найпрестижніших польських і європейських премій, номінується на Нобелівську премію. 2000 року Тадеуш Ружевич отримав літературну премію «Ніка» за книгу «Мати відходить», 2008 – Європейську літературну премію. У книжковому форматі український читач мав нагоду познайомитися з творчістю Ружевича завдяки перекладам Ярини Сенчишин: томик вибраних віршів вийшов у видавництві «Каменяр» 1997 року, збірка прози «Смерть у старих декораціях» - у видавництві «Літопис» у 2007. Твори Ружевича перекладено тридцятьма мовами. Його вважають одним з найвизначніших польських поетів повоєнного покоління поряд з Віславою Шимборською та Збіґнєвом Гербертом.
23 квітня 2014 року земний шлях Тадеуша Ружевича закінчився.
Tadeusz Różewicz, 2008. © Elżbieta Lempp.
Про творчість видатного польського письменника у книгарні «Є» вели мову перекладачі Віктор Дмитрук, Ярина Сенчишин та Остап Сливинський. Далі – найцікавіше з обговорення.
Віктор Дмитрук: З віршами Тадеуша Ружевича я познайомився 1964 року. Я був студентом другого курсу, ми з приятелем зайшли у магазин «Поезія» на вулиці Дорошенка. Це були часи, коли студенти часто відвідували магазин «Поезія». Мені потрапила до рук перша в Радянському Союзі збірка російських перекладів Ружевича. Я розгорнув її навмання і натрапив на вірш «Лист до людожерів». Такої поезії я до цього не бачив, не уявляв, що вірші можна писати так. Ми були виховані на зовсім іншій поезії – оздобленій, римованій, солідній, але важкій.
Ружевич увійшов до першої п’ятірки польської поезії другої половини ХХ ст. Це при тому, що польська поезія того часу – одна із наймогутніших. Чеслав Мілош, Збіґнєв Герберт, Віслава Шимборська, Тадеуш Ружевич, Юлія Гартвіґ, Адам Загаєвський. Коли у Мілоша після вручення йому Нобелівської премії запитали, хто творить обличчя сучасної польської поезії в поезії світовій, він одразу назвав ці п’ять прізвищ.
Остап Сливинський: Згадую той єдиний раз, коли я бачив Ружевича наживо, на презентації у Вроцлаві. Ружевичем тоді заопікувалося видавництво «Biuro Literackie», яке видавало переважно молодих авторів, і це йому дуже подобалося. Презентація відбувалася у той спосіб, що хтось із літературознавців – здається, то був Тадеуш Ничек, дуже довго, мудро, глибоко і слушно говорив про Тадеуша Ружевича та його місце в світовій літературі. Сам Ружевич весь той час скромно сидів збоку в своєму кріслі. Коли Тадеуш Ничек врешті закінчив свою вступну промову та передав мікрофона Ружевичу, той став зі свого крісла, помовчав трохи, обернувся до модератора і сказав «Дайте спокій!». Мені це тоді страшенно заімпонувало. На тому вечорі він нічого не коментував, не вдавався до метатекстів, а просто наступних півгодини читав свіжі не опубліковані до того вірші.
У Ружевичі мені завжди подобалося те, що він ставився як до свого власного письма, так і до поезії загалом, без надмірного пафосу.
Коли заходила мова про те, як він пише і чому він пише, Ружевич завжди казав із властивою йому самоіронією: «Я пишу вірші, бо насправді нічого більше не вмію робити». Це можна сприйняти як кокетування, якщо би ми говорили про когось іншого. Але у випадку Ружевича це означало якнайглибше усвідомлення себе як поета. Він був поетом у романтичному сенсі цього слова, зараз це дуже рідко трапляється.
Ружевич дуже тверезо ставився до поезії. Йому приписують таку фразу: «Поезія – дуже недосконалий інструмент, але людство наразі, на жаль, не вигадало нічого кращого». Тому доводиться описувати світ за допомогою поезії. Незвичайне поєднання: з одного боку, аж до скепсису тверезе ставлення до поезії, її сили, потуги, можливостей, а з іншого – абсолютна впертість, послідовність та цілісність писання.
Один молодий польський поет казав мені: «Звичайно, Ружевич великий поет. Але він вже 60 років пише одне і те ж». Але в цьому немає нічого негативного. Те, що мова Ружевича майже не змінилася за 60 років літературної діяльності, свідчить лише про те, що він знайшов той модус письма, який був для нього найвідповіднішим. Це стосується поезії, але не драматургії чи прози.
Ружевич вийшов з авангардистів, тривалий час обертався в тих колах. Для нього дуже близьким був Тадеуш Кантор, батько польського авангардного театру. Від авангарду Ружевич взяв свободу і гнучкість форми.
Парадоксально, але Ружевич один із найменш досліджених серед великих польських поетів. Він на диво слабо представлений українською, порівняно з Мілошем чи Шимборською.
Ружевич мав гарне почуття гумору. Внутрішня молодість, попри загальну похмуру тональність віршів, не покидала його до останніх років. Він дуже динамічно та без зайвого пафосу ставився до власних текстів. Вважав, що якщо поезія повинна служити інструментом для пояснення світу, то треба цей інструмент вдосконалювати. Часто доробляв, переробляв, переписував, по кілька разів міг удосконалювати та перевидавати одні й ті самі збірки. Найцікавіша історія була із його драмою «Картотека», яку Ружевич вирішив повністю переписати під час відкритих репетицій у театрі.
Він іноді сумнівався у сенсі писання, сенсі літератури взагалі. Для нього питання, яке поставив Теодор Адорно: «Чи є сенс в літературі після Освенціму?» було дуже актуальним, біографічним.
© Elżbieta Lempp.
Ярина Сенчишин: Грицько Чубай дуже гарно відгукувався про Тадеуша Ружевича, навіть переклав його п’єсу «Кумедний стариган». Поети-вісімдесятники – Герасим’юк, Малкович – говорили про вплив методу неметафоричного верлібру на свою поезію. У одному із інтерв’ю Василь Герасим’юк говорив мені: «Ти ще під стіл пішки ходила, а я вже читав Ружевича».
Ружевич мав можливість потрапити до Львова. Коли вийшов томик перекладів у «Каменярі», з’явилася ідея запросити пана Тадеуша до Львова. Він радо згодився, хотів приїхати разом з дружиною. Але було важке літо, була повінь у Вроцлаві, Ружевич важко хворів і змушений був відмовитися від поїздки.
У грудні 1990-го року на лекції в одному з університетів Ружевич говорив: «Покоління солдатів і партизанів Другої світової війни помирає. Відходить, ошукане і розчароване. Я поет: так про мене кажуть, так про мене пишуть. Але насамперед я поет свого покоління. Покоління, яке ошукане урядами, ідеологіями, релігіями. Ми ошукали самі себе».
навіщо поети п’ють горілку
п’ють бо знають
що в них сидить
і що ще може
з них вийти
п’ють бо не можуть слухати
того що інші до них говорять
і того що самі говорять
до себе
п’ють бо хочуть підкласти свиню
товаришеві по перу
а тверезі
вони такі шляхетні
п’ють до дзеркала бо бояться
що побачать у ньому того іншого
кращого і “гарнішого”
дзеркальце
скажи мені…
п’ють бо знають що вже
написали
і не знають що ще
напишуть
Тадеуш Ружевич
(переклад з польської Ярини Сенчишин)
12.05.2014