«Ми успадкували дуже багато складних сюжетів у взаєминах між нашими народами – між українцями та євреями. І тепер ми не просто маємо «допрацювати» незавершене, а й повинні розплутати історичні вузли. Часто це нагадує пошиття одягу з численних шматків тканини: у нас накладено надто багато непотрібних швів, і їх треба випороти», – голова журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч» Остап Сливинський.
Остап Сливинський – поет, перекладач, літературознавець та есеїст. Автор п’яти поетичних збірок, численних есе, колонок і рецензій. Його твори перекладені 20-ма мовами.
У його доробку переклади художньої і наукової літератури з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської мов. Серед авторів, яких перекладав, – Вільям Карлос Вільямс, Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеоргі Ґосподінов та інші.
Член редколегій українських та міжнародних наукових і літературних видань, а також журі престижних літературних премій. Автор та учасник мистецьких проєктів і перформансів, зокрема й з музично-літературними колабораціями.
Сьогодні активно працює як перекладач і культурний менеджер. Спеціалізується на літературі Південно-Східної Європи, перекладає сучасну болгарську та македонську прозу, зокрема твори Гоце Смілевського, Ґеоргі Ґосподінова, Лідії Дімковської. Окрім цього, працює над власною поезією – готує нову збірку, яка має вийти на початку 2026-го року.
– Остапе, окрім власного творчого доробку, ви багато перекладаєте. Насправді тішить, що у нас з’являється більше якісного літературного перекладу світових авторів. Тим паче, ви працюєте над літературою незвіданих для українців частин світу, мені видається. На ваш погляд, чи сьогодні література набуває популярності на книжковому ринку, чи все ж залишається у ніші?
– Сьогодні це точно ще нішева штука. Хоча болгарська література віднедавна набула більшої популярності, оскільки болгарський письменник Ґеоргі Ґосподінов, якого я тепер перекладаю, отримав Міжнародну Букерівську премію. Нині його активно перекладають у різних країнах світу. Втім, поки він залишається «єдиним воїном» на цьому полі світового книжкового ринку. Адже стверджувати, що він підсилив впізнаваність літератури регіону Південно-Східних і Південно-Західних Балкан – Болгарії, Македонії, Чорногорії, Албанії – не можна, нам ще дуже маловідомий цей пласт. Свого часу я покинув його через те, що був великий запит на польсько-український переклад. У цьому було зацікавлення видавців, була потреба налагоджувати міжнаціональні взаємини. Але в мене залишився якийсь «несплачений внутрішній борг» перед балканською літературою. Тож я знову у справі.
– Переклад в Україні: за моїми спостереженнями, ми маємо певну проблематику на ринку перекладу, і вона дещо контроверсійна – це так званий «машинний» переклад або «занадто авторський». Пам’ятаємо перекладацький ляп «непозбу́вна бенте́га», який став мемом у 2017-ому, після виходу українського перекладу Олега Короля роману «Маг» Джона Фаулза. Який вигляд має сьогодні перекладацький ринок в Україні? Чи вбачаєте потребу в певних реформах чи нових підходах?
– Для мене так звана «непозбувна бентега» не є чимось однозначно негативним. Це – метафора, можливо, надто вишуканої як на конкретний контекст мови. Але я часто наголошую і студентам, і ширшій аудиторії, і під час вузькоспеціалізованих професійних дискусій: переклад має розширювати мовне поле. Він нерідко заходить на терени, де мова цільової культури просто ще не виробилася, не дозріла. Так було, коли я перекладав польських поетів початку 90-х, зокрема Анджея Сосновського. Вони писали мовою, якої в українській літературі тоді просто не було: постмодерною, складною, інтелектуально насиченою, повною ігор і прихованих відсилань. Щоб її відтворити, мені подекуди доводилося буквально вигадувати нову українську мову.
– Чи вдається поєднувати власну творчість з перекладацькою діяльністю?
– Чесно кажучи, думаю на якийсь час зав’язати з перекладом. Хочеться написати щось власне. Переклад, особисто для мене, радше є рятівним колом, коли я переживаю творчу кризу. В такі моменти сідаю інтенсивно перекладати. З такою кризою я зіштовхнувся 2022-го, з початком повномасштабного вторгнення, і, здається, ще повноцінно її не здолав. Однак переклад дає мені простір робити корисну справу, залишатись у культурному полі і працювати з текстами – а це те, що я найбільше люблю.
– Як змінилися ключові функції літератури у контексті сьогодення, на ваш погляд?
– Література – це спосіб осмислити досвід. Більше того, література творить нам досвід із нами пережитого. У мене часто виникала думка, що література допомагає нам краще зрозуміти те, що ми проживаємо. А в одному з есеїв Ольги Токарчук – з її книжки «Чутливий наратор», – я натрапив на ідею, що література взагалі виконує еволюційну функцію, бо допомагає нам краще пристосуватися до світу, описуючи різні ситуації, які ніколи з нами, можливо, не стануться насправді. Але, читаючи, ми набуваємо певної готовності до них. Або знаємо, що їх потрібно відвернути.
Тобто людина і людство розвиваються завдяки уяві, можливості фантазування. А крім того, література – це, звісно, компенсація, втіха, віднайдення рівноваги завдяки комунікації між автором і читачем та між самими читачами. Дуже важливо, коли література продовжується в розмовах.
– Чи можемо сьогодні говорити про сучасну літературу як про інструмент формування міжнаціонального діалогу?
– Думаю, українці, особливо після початку повномасштабного вторгнення, переконалися: культура, зокрема література, – це дуже важливий елемент самоідентифікації нації, яка неможлива без комунікації назовні. Як і будь-яке інше вербальне мистецтво – кіно чи театр. Адже через вербальне легше донести ідею, ніж, до прикладу, через живопис чи музику. Література здатна говорити прямим текстом, і це особливо важливо тепер, коли ми накопичили досвід, який треба пояснити так, щоб його зрозуміли. Саме тому сучасна українська література тяжіє до публіцистики: від поезії до романістики, не кажучи вже про есеїстику.
Водночас література має особливу місію у міжкультурному діалозі, адже порівняно з публіцистикою, журналістикою або культурологічною есеїстикою, вона більшою мірою працює з емоціями, прокладаючи шлях від суто емоційної до когнітивної емпатії. Бо емоційна емпатія – це коли ти співчуваєш іншій людині, хочеш її обійняти. А когнітивна – коли вже ставиш собі питання: а що я можу зробити в цій ситуації, чим можу допомогти? Відповідь на це питання вимагає розуміння причин страждання. Література є емоційним вступом до плідних раціональних взаємин, коли люди не просто перебувають поруч, а дійсно розуміють потреби і очікування одне одного. І ось це вже може бути підґрунтям для діалогу між націями.
– Діалог між українцями та євреями: вочевидь, зараз між нами є великий непроговорений пласт питань минулого, які ми маємо, принаймні, почати з’ясовувати. Як гадаєте, чи може література допомогти нам порозумітися і налагодити взаємини з єврейською нацією?
– Ми успадкували дуже багато складних сюжетів у взаєминах між нашими народами – між українцями та євреями. І тепер ми не просто маємо «допрацювати» незавершене, а й повинні розплутати історичні вузли. Часто це нагадує пошиття одягу з численних шматків тканини: у нас накладено надто багато непотрібних швів, і їх треба випороти. У цьому значну роль відіграла радянська пропагандистська машина, але не лише вона.
Цікавий приклад сучасного сприйняття українсько-єврейських відносин – роман Ольги Токарчук «Книги Якова», який я перекладав. Це роман, що великою мірою розгортається на території України – Поділля, Галичина. Втім, він не про українців: вони у тексті радше епізодичні фігури. Головними героями є євреї-сабатіанці, єврейські схизматики, месіяністи, зокрема, самопроголошений месія Яків Франк. Він використовує атмосферу глибокої фрустрації серед східноєвропейських євреїв, що виникла після подій Хмельниччини (1648–1657), які багатьом здалися катастрофою: жорстокі вбивства, страх, втрата домівок і близьких.
Важливо розуміти: тут існує серйозний конфлікт між українським і єврейським, а окремо – ще й польським баченнями історії. До прикладу, Хмельниччина для українців – однозначно національна визвольна боротьба, перший великий національний зрив; для поляків – бунт “черні”; для євреїв – національна катастрофа. Якщо ми хочемо будувати повноцінний і взаємно цінний діалог з євреями, ми мусимо подивитися на ці події ширше – включно з Коліївщиною та іншими епізодами нашої історії, не оминаючи участі українців у антиєврейських акціях під час Другої світової війни.
– Історія українсько-єврейських взаємин нерідко постає через призму погромів і трагедій. А чи є щось, що залишилося непроговореним, незафіксованим у документах і водночас важливим для розуміння цих відносин?
–Коли ми дивимося на історію українсько-єврейських відносин, ми бачимо переважно різанини, погроми та інші трагічні події. Насправді, на рівні людських взаємин ситуація виглядала інакше. Гадаю, проблема історіографії, особливо української, полягає в тому, що більшість людей XVII–XIX століть були неписьменними і не залишили задокументованих свідчень. Якби, наприклад, українські селяни, які щодня контактували з євреями у селах і містечках, вели щоденники чи листування, ми побачили б, скільки теплих і довірливих взаємин існувало між українцями та євреями.
У ковідному 2020-ому році я допомагав польсько-французькій знімальній групі у Львові під час зйомок документального фільму про польсько-єврейську поетку Зузанну Ґінчанку. Вона з 1939-го жила у Львові, а після початку німецької окупації 1941 року переховувалася. Ми пішли до будинку, де вона жила, щоб поспілкуватися з теперішніми мешканцями. В одній з квартир ми зустріли пані Ярославу Матічин – інтелігентну жінку, яка переселилася до Львова з Бойківщини лише у 1950-х, тому Ґінчанки, звичайно, знати не могла. Але у своєму рідному селі вона була свідком Голокосту. Режисерка фільму запитала її: що ви можете розповісти про стосунки з євреями до війни і під час війни? І тоді вона розповіла: її найкращою подругою в дитинстві та юності була єврейська дівчина, яка жила поруч. Вона навчилася кравецтва і шила пані Ярославі найкращі у її житті сукні. Потім, під час війни, подругу вбили – її вивезли вантажівкою в ліс і там розстріляли разом з іншими євреями. Цікаво, що коли пані Ярослава розповідала ці спогади, поруч сиділа її донька, яка вперше чула цю історію. Вона запитала: «Мамо, чому ти ніколи не розповідала про свою подругу? Чому ти ніколи не казала, що бачила, як їх везли в ліс?»
Це один із випадків, який показує, скільки хорошого між українцями та євреями залишилося непроговореним. Саме тут повертаємося до ролі літератури. Вона дуже часто артикулює те, чого бракує в офіційній історії.
– Цьогоріч ви очолили журі українсько-єврейської премії «Зустріч». На ваш погляд, як премія впливає на міжнаціональний діалог?
– Я нещодавно долучився до премії і для мене велика честь бути головою журі премії. Про саму «Зустріч» я знаю вже багато років. Цінно, що ініціатива походила не від єврейського середовища, а з боку української діаспори в Канаді. Це «зустріч на середині мосту» – термін мого доброго приятеля, культуролога Кшиштофа Чижевського. Гадаю, діалог, і справді, можливий там, де обидві сторони виходять назустріч одна одній і зустрічаються на середині мосту. Українсько-єврейська зустріч – саме така спільна ініціатива, де український голос і готовність до порозуміння дуже чутні та відчутні.
Очолювати журі – для мене це складна, але цікава модераторська робота. А роль модератора насамперед полягає не в тому, щоб нав’язувати свою думку, а допомогти узгодити позиції. Відверто скажу, що під час обговорення дискусії були, і позиції довелося узгоджувати. Вважаю, це правильно. Під час обговорення короткого списку мені вдалося виконати цю функцію: ми таки дійшли спільного знаменника, хоча й нелегко.
– Що для вас стало відкриттям серед книг, які номінуються на премію? Як визначали фаворитів, враховуючи неймовірне розмаїття творів-учасників?
– Визначитися з абсолютним фаворитом надзвичайно важко, бо кожна категорія має свої сильні сторони. Для мене особливо важливо, що українсько-єврейська тематика звучить у підлітковій літературі. Тут я відзначив би книгу Мії Марченко та Катерини Пекур «Діти вогненного часу». Це хороший пригодницький роман для підлітків, який показує багатокультурний Київ і витягує його з російської імперської матриці. Місто постає як мозаїка різних культурних сегментів, де українсько-єврейська тема дуже важлива. Є паралелі з сучасністю: один із героїв єврейської національності рятує українських дітей під час вторгнення Росії у 2022-ому.
Серед дорослої літератури цікавим є роман Соні Капинус «Білі кролики». Він не про українсько-єврейські взаємини напряму, але єврейська тема в ньому присутня. Це роман у листах про Одесу 1920-х років – турбулентний час постійних змін влади, війн і хаосу. У центрі – невелика російськомовна єврейська родина, а книга показує складність міського життя, локальної культури та взаємодії різних спільнот. Але роман в оригіналі був написаний російською. Формально до премії допускаються переклади, але сьогодні, в час війни, те, що роман був написаний російською – викликає питання. Крім того, мені бракувало виразного авторського дистанціювання від російсько-імперського культурного клімату Одеси того часу – тобто якогось погляду з позиції «тут і тепер».
Ще один важливий твір – “Століття присутності”, антологія українських письменників кінця XIX – початку XX століття, присвячена українсько-єврейським взаєминам. Упорядниця не просто зібрала відомі тексти, як-от оповідання Івана Франка, а витягла маловідомі й нішеві твори, наприклад, Тимофія Бордуляка чи Клима Поліщука. Це цінна антологія і для української аудиторії, бо пропонує незвичний погляд на українську літературу, і для світової – бо показує нашу літературу як цікаве дзеркало єврейства без ворожості та стереотипів.
І нарешті, я дуже тішуся, що в Україні з’являється багато перекладів з івриту та їдишу напряму, без посередників. Маємо нарешті переклади таких класиків літератури їдиш, як Їцхок Лейбуш Перец чи Елі Шехтман.
У підсумку скажу лише, що перед членами журі премії часто постає питання: що фаворизувати – оригінальні твори чи переклади? Особисто я все-таки віддаю перевагу оригіналам. Звісно, стратегічно важливі й переклади, бо вони розширюють аудиторію. Але ще важливіше відзначати українських письменників, які цікавляться єврейською тематикою і створюють власні оригінальні тексти. Це – те, що сьогодні справді варто святкувати.
Вже 3 жовтня цього року ми дізнаємося, яка з книжок короткого списку нагороди «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ стане переможницею.
Кращий твір 2024–2025 років у цій галузі визначить триосібне журі. Редакція часопису "Zbruc" пропонує увазі шановних читачів розмови з членами журі.
До короткого списку 2025 року увійшли книжки:
Соня Капинус, «Білі Кролики», (Київ: Видавничий дім «ОРЛАНДО», 2024)
Мія Марченко, Катерина Пекур, «Діти вогненного часу», (Харків: Readberry, 2024)
Їцхок Лейбуш Перец, «Хасидське», (Київ: Дух і Літера, 2024)
Христина Семерин (Упорядниця) «Століття присутності. Єврейський світ в українській короткій прозі 1880-х–1930-х», (Київ: Дух і Літера, 2024)
Елі Шехтман, «Ґойрл. Кільця на душі», (Львів: Видавництво «Апріорі», 2023)Довідка:
У грудні 2019 року канадська недержавна організація «Українсько-єврейська зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців» (Львів, Україна) оголосила про нову ініціативу: «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Ця премія покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв упродовж століть, виражений у друкованому слові.
Вона присуджується щорічно за найкращий твір, що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства, почергово в двох категоріях: художня література (проза, поезія, драматургія) та література нонфікшн (історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика).
Уперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури Василеві Махну за роман «Вічний календар» (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2019). У 2021 році переможцем у категорії нонфікшн став Йоханан Петровський-Штерн за україномовний переклад його новаторської праці «Антиімперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичності» (Київ, Видавництво «Критика», 2018). Втретє премію було присуджено 2023 року в категорії художньої літератури, й переможцем стала Софія Андрухович із романом «Амадока» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2020). Переможцем четвертого року премії у 2024 році у категорії нонфікшн став Юрій Скіра за книгу «Солід. Взуттєва фабрика життя» (Львів: Видавництво «Човен», 2023). Премія–2022 не була присуджена у зв’язку з геноцидною війною росії проти України.
Розмовляла Ксенія Павлишин
25.09.2025