Європейська Унія поважно займається диверсифікацією імпорту енергоносіїв. Передовсім це стосується газопостачання й зниження залежності від російського «Газпрому». У цій ситуації ключову роль газового транзит ера зіграє Анкара, до якої в Брюсселю значно більше довіри ніж до Москви й Києва. Адже Туреччина входить в НАТО, ОЕСР, Рада Європи і прагне стати членом Європейської Унії.
Європейці вже неодноразово висловлювали свої сумніви щодо надійності України як газового транзитера. І тут їм менше всього хочеться вислуховувати пояснення Києва про підступність росіян, їм хочеться мати газ в трубах і тепло в хатах.
Таким чином свій великий шанс зіграти тут свою гру й навіть певним чином узалежнити від себе Європу має Анкара. У неї є реальні шанси стати великим центром транзиту і розподілу енергії поблизу південно-східних кордонів Європейської Унії. Маючи напрочуд вигідне географічне розташування – посередині між Європою, Кавказом, Центральною Азією , Близьким і Середнім Сходом – Туреччина може стати головним газовим гравцем для Європи, навіть особливо не займаючись власним газо- і нафтовидобутком.
Реформи з лібералізації ринку й приваблення інвестицій, які провела Туреччина, готуючись до повноцінного членства в ЄУ, можуть стати для неї неабиякими козирями, навіть попри туманні перспективи членства. Експерт німецької консалтингової фірми ConEnergy Крістіан Ґрун пояснив, у чому полягають ці козирі: «Ми бачимо, що європейські та міжнародні компанії проявляють зараз зростаючий інтерес саме до турецького енергетичного ринку. І справа не тільки в унікальному геостратегічному положенні країни. Важливу роль відіграють і надзвичайно високі темпи економічного зростання за останні роки, вражаюча динамічність турецького суспільства, яка багато в чому пояснюється сприятливою демографічною ситуацією: середній вік населення становить зараз 30 років. Окрім того,у держави більше немає монополії, ринок відкритий тепер і для турецьких, і для міжнародних компаній».
Так, на економічні успіхи Туреччини кидає густу тінь внутрішньополітична криза, викликана звинуваченнями прем'єр-міністра Реджепа Таїпа Ердоґана в корупції і спробами уряду ввести цензуру інтернету. Але, як стверджують експерти, для потенційних інвесторів такі іміджеві дрібнички особливої ролі не відіграють.
Кілька минулих років Європейська Унія просувала проект газогону Nabucco. Президент Європейської Комісії Жозе Мануел Баррозу й нині стверджує, що проект не помер й колись у Брюсселя дійдуть руки до його реалізації. Хоча логіка подій змушує радше говорити про Nabucco або добре, або нічого.
Проте на його місці у концепції так званого Південного газового коридору для доставки до Європи в обхід Росії блакитного палива з прикаспійського регіону і з Середнього Сходу розквітає новий газотранспортний проект TANAP ( Trans Anadolu Pipeline). Газогін, згідно з ним, проляже від східного до західного кордону Туреччини. Початок його реалізації намічено вже на наступний рік. А перше блакитне паливо ним має надійти в Європу вже 2018 року.
Передовсім TANAP’ом має піти до Європи газ з азербайджанского родовища «Шах-Деніз – 2». Спершу об’єми будуть не надто великими – 16 мільярдів кубометрів річно. Причому до ЄУ надходитиме транзитом 10 мільярдів, а решта шість мільярдів газу Туреччина залишатиме для власних потреб.
Але це лише на початках. З часом потужність газогону буде доведено до 50-60 млрд кубометрів. Прокачувати планується не лише азербайджанський газ. Важливим енергетичним партнером Туреччини має стати Ірак. Причому газ для постачання в Європу добуватиметься саме на території підконтрольній курдському регіональному уряду на півночі країни. А це своєю чергою немало посприяє турецько-курдському примиренню. Анкара вже домовилася з курдами про постачання газу, яке планується почати 2017 року приблизно з чотирьох мільярдів кубометрів на рік. Проте вже до 2020 року ці обсяги намічено довести до 20 мільярдів.
Далі доповнити Південний газовий коридор зможе Транскаспійський газогін. Поки що Європейська Унія, Азербайджан і Туркменістан ведуть лише перемовини щодо його реалізації, але надії на успішне завершення розмов стає чимраз більше. У разі успіху Турецьким газогоном буде постачатися й «блакитне паливо» з Туркменістану.
Але й це ще далеко не всі можливі учасники проекту. Згодом свій газ до Європи зможе продавати й Іран, а Південний газовий коридор є найкращим засобом для реалізації цієї мети.
Окрім того, роль Туреччини як транзитної країни ще більше зросте в разі успішного розвитку газовидобутку в Східному Середземномор'ї. Ми знаємо, що Ізраїль вже видобуває на своєму морському шельфі достатньо газу, аби забезпечити потреби внутрішнього ринку. Якщо одержувані обсяги і далі будуть нарощуватися, то згодом неминуче постане питання про експорт ізраїльського газу до Європи. Аналогічну перспективу відкриває й освоєння великих родовищ газу біля берегів Кіпру. І знову ж найкращим шляхом стане Південний газовий коридор.
До речі, кіпріотський газовий сценарій знову ж таки зможе зіграти свою миротворчу місію, як і в курдському питанні. Адже острів розділений на дві частини, і Турецька республіка Північного Кіпру визнається і підтримується лише Анкарою. Проте не виключено, що газовий інтерес надасть вирішального імпульсу процесу політичного врегулювання багаторічного конфлікту.
У світлі вищесказаного, усвідомлення Росією своїх переваг як газопостачальника й ключової ролі України як газового транзитера мало б змусити Москву отямитися й не нарощувати російсько-українського конфлікту. Але Кремлю, очевидно, притаманна цілком інша логіка. Тому Росії слід готуватися до поважних втрат на європейському енергетичному ринку.