22 квітня 1939.
Важка міжнародна ситуація.
Живемо у великих переломових часах. На наших очах ідуть від трьох років у міжнародній політиці та в міжнародніх відносинах події, які з дня на день згущують атмосферу та наповнюють її зародками світової воєнної завірюхи. Особливо останній рік вніс так багато запального матеріялу до міжнародніх відносин, що кожної хвилини можна сподіватися вибуху. Процес монтування двох величезних бльоків держав, взаємне їх заскакування доконаними фактами і маневрами взаємного окруження наглядно підтверджують, що світ свідомо зближується до катастрофи.
У розвитку цих міжнародніх подій за останній рік відіграли ролю ріжні елєменти господарського та ідеольоґічного характеру. Загально відома річ, що по одній стороні барикади стоять тут тоталістично-націоналістичні держави, по другій великі демократії світу. Тільки одна тоталістично-комуністична держава, а саме Совітський Союз стоїть покищо немов би осторонь тієї гри; формально схиляється в сторону бльоку демократичних держав, фактично зміряє до того, щоб бути у назріваючому конфлікті тим третім, який з воєнної траґедії народів і держав міг би витягнути якнайбільше користей для себе та зреалізувати в наслідку війни свій ідеал пролєтарської диктатури в цілому світі.
Справа Карпатської України та її загальні рефлєкси.
Розвиток цих міжнародніх подій зачіпив активно та безпосередньо й українську націю на невеличкому відтинку української етноґрафічної території — на Закарпатті. І здається, що розмірно до території Закарпаття та її населення українська нація стратила найбільше крови й життя в наслідку тієї гри чужих нам сил. Тому то пережита щойно велика драма нашого Закарпаття ввійшла до історії української нації як найтраґічніший епізод гри чужих сил коштом нашого живого орґанізму.
Нема ніякого сумніву, що в добі, коли тратять свою державну незалежність народи, якi ще рік-два тому грали в міжнародній політиці поважну ролю, надзвичайно важким і повним зародків траґізму мусить бути положення недержавних народів. І до ряду цих народів належить в першій мірі український нарід, що живе аж у чотирьох державах.
Щодо чисельности, то найбільше українців живе в Совітах. Друге місце щодо числа українців займає та вітка українського народу, що живе в Польщі. Але коли мова про глибину національної свідомости та про громадську зрілість, то без сумніву перше місце займає в українській нації її частина, яку репрезентуємо ми. І тому, коли мова про нашу ролю в житті цілої нації, то вона дуже велика. Так було перед війною, так сталося по війні. І зложилися на це ріжні факти і ріжні причини, передовсім політичної натури.
Українська національна політика в Польщі все мала на оці найвище добро цілої української нації та всю свою практичну працю і всю політичну діяльність проводила під аспектом всукраїнських національних інтересів. Нема сумніву, що такий характер тієї політики ніколи не зміниться і що все, у кожній політичній ситуації і при всякій конюнктурі він буде живий, бо він буде випливати з найглибших джерел почуття єдности національного духа, спільноти історичної традиції та спільного великого минулого українського народу.
Тому то й зрозуміло, що історія останніх подій, звязана з українським Закарпаттям, так дуже абсорбувала увагу нашого громадянства і так сильно тримала в найбільшому напруженні почування всіх українців без огляду на їх соціяльне і політичне зріжничкування, як ми бачили це. А по катастрофі, яка стрінула Закарпаття, можна було ствердити в усіх українців своєрідну відрухову розгубленість та болючі розчарування, яке в свою чергу спричинило частинну репресію і рівночасно ревізію політичного сентименту до тих чинників, яким досі приписувано прихильне відношення і підтримку у змаганнях українського населення у Карпатській Україні.
При цій нагоді мушу ствердити один знаменний факт. Як довго істнувала справа Зaкарпаття, як політичний український чинник, так довго в опінії політичного світу дуже жива була справа української проблєми взагалі. Пилко цікавилася нею вся світова преса, цікавилися ріжні міжнародні чинники, цікавилася дипльоматія. З хвилиною, коли Закарпатська Земля перестала відігравати ролю політичного чинника міжнароднього значіння, можемо завважити, що українська проблєма стала у світі менш актуальна. Нові події, які прийшли по крівавій ліквідації карпатсько-українського визвольного руху, поставили українську проблєму як цілість немов би у сутінок. Одначе це не значить, що ця проблєма у великій грі кольосів за світову політичну геґемонію перестала бути елєментом першорядної ваги. Вона тільки хвилево в розпалі великих воєнних підготувань і бльокових комбінацій найшлася поза сконцентрованою увагою войовничо настроєних противників. Але вона без сумніву займе одно з перших місць у процесі самих воєнних змагань, якщо до них дійде.
Ствердження такого факту не є потішаюче для нас. Бо було б далеко краще, коли б український нарід у цій великій грі міг бути підметом, а не предметом таких чи інших заінтересувань чужих, посторонніх чинників, що зправила мають на оці виключно свої власні, а не українські інтереси. У світлі цього ствердження найважніша справа для української нації — це справа ведення такої національної політики, яка не рахувалась би з такими чи іншими заінтересуваннями чужих чинників в українській справі, але яка в оперті на власні моральні сили та цінности змогла б у кожному часі та при всяких обставинах витягнути якнайбільше користи для українського національного добра. При тому треба підкреслити, що в перспективі не виключені й такі обставини, при яких найвищим національним осягом могло б бути тільки максимальне збереження української національної субстанції, як у людській масі так і в її матеріяльному дорібку.
У теперішніх напружених, пересичених нервозністю часах треба собі ясно освідомити, що вітка українського народу, яка живе в Польщі, найшлася разом із державою, в якій живе, у подвійно трудному, переломовому положенні. I тут немов автоматично насувається потреба перевести бодай коротку аналізу нашої політики в Польщі. Попробую зробити це.
Напрямні української політики в Польщі.
Отже найважнішим завданням української національної політики в Польщі було все, не спускаючи з ока всеукраїнської національної рації та в імя тієї рації — стояти на сторожі української національної субстанції, себто українського національного стану посідання, української національної культури й українського національного конструктивізму. Українська національна політична думка переходила в Польщі ріжні, нераз болючі фази, поки вона, репрезентована нашою політичною орґанізацією, не дійшла до концепції політичного реалізму і поки не знайшла проґрами цього практично-політичного реалізму разом із належним її умотивуванням. Це сталось у 1935. р. на підставі аналізи історичних фактів і глибокого розгляду фактичного положення української нації в усіх чотирьох державах.
Тоді то наша орґанізація станула на становищі практичної доцільности в політиці та пристосувала свою програму політичного реалізму до життєвої дійсности. Так започатковано ту добу в історії української національної політики в Польщі, яка знана під назвою нормалізації. На чому вона полягала? Вона полягла передовсім на ствердженні зрозумілого для кожного реально думаючого політика факту, що недержавна нація по програній визвольній боротьбі не може вести боротьби на всі фронти, себто аж з чотирма державними орґанізмами, до яких вона ввійшла. Далі, вона спиралася на тезі, що кожний недежавний нарід, який хоче жити повнотою своїх орґанічних сил, мусить рахуватися з фактичним станом і з фактичними політичними умовинами до тої міри, щоб не давати нікому спроможности обмежувати його чисто орґанічні еволюційні життєві можливости. Отже мусить вести свою політику так, щоб і при найтяжчих обставинах витягати для себе пропорціонально до обставин максімум, необхідне для вияву своїх життєвих конструктивно творчих сил.
На цих тезах спірається вихідна точка нашого політичного реалізму в Польщі, а саме: бажання погодити в Польщі українську національну рацію з польською державною рацією. З такого бажання виросли й усі ці наші змагання, які маємо за собою по нинішній день. Є це змагання забезпечити українському народові в Польщі повноту національних прав і заґарантувати їx окремим законом територіяльно-устроєвого характеру щодо всіх українських етноґрафічних земель у Польщі.
Незалежність української політики.
Ці наші змагання, що мають за собою три чи чотири роки важкої політичної боротьби, не увінчалися бажаним успіхом. Польська політична думка та відповідальні польські державні чинники досі не проявили ніякої охоти ані підійти до оцінки тих наших змагань обєктивно, ані тимбільше піти їм назустріч. Мало тою, бо чи не більшість польської суспільности стоїть на становищі не тільки не заспокоїти згадані постуляти української національної політики, але гірше, бо признає засаду незаспокоювати взагалі ніяких, навіть найжиттєвіших національних потреб українського населення у Польщі. Є і така група серед польських політичних чинників, яка взагалі стоїть на становищі неґації самого істнування української нації як самостійного чинника та намагаєтеся засуґестіонувати цілу польську політичну опінію та всі польські політичні менше чи більше відповідальні кола тезою про залежність української національної політики від чужих, посторонніх чинників та звести українську проблєму в Польщі до рівня чужих аґентурних інспірацій.
Нераз і не два ми проти цього застерігалися, нераз і не два ми проголошували не лише в пресі, але й із парляментарної трибуни ту самозрозумілу правду, що український національний рух не тільки в Польщі, але й поза нею є явищем наскрізь орґанічним, що він є виявом життєвих історичних процесів одного й того самого народу, а його політичні змагання є виявом спільного українського національного духа. І тому й на цьому місці стверджую, що й українська національна політика в Польщі є політикою наскрізь українською, політикою, яка випливає з найістотніших потреб українського національного орґанізму як суцільної національної одиниці. Українська національна політика ніколи не підлягала й не буде підлягати ніяким постороннім впливам так само, як ніколи не була й не буде на будуче податна на ніякі чужі посторонні суґестії.
Найбільше замітів удостоївся в поважній частині польської публіцистки факт нашої політичної боротьби за зміну нинішнього державного устрою в Польщі у звязку з українськими вимогами. Сам факт зголошення відомого проєкту закону так само, як свого часу, себто в травні 1938 р., проголошення політичних тез нац. політики Українського Haціонального Демократичного Обєднання, де на чоловому місці теж була та сама справа, дали численним польським політикам і публіцистам добру нагоду інтерпретувати ці кроки нашої політичної репрезентації як суґестії з Берліна і на це ми реаґували й це заперечували. Цікаво, що ми, висуваючи той сам постулят, як вихідну точку нормалізаційної політики в 1935, 1936 і 1937, якось не стрічали тоді з польського боку замітів про берлінські інспірації. Так cамo ніхто з польської сторони не мав і не буде мати відваги зводити до берлінських інспірацій проречистого факту з часів версайського договору і потім з часів передачі Польщі Радою Амбасадорів суверенних прав над Східною Галичиною окремим актом, в якому саме заґарантовано для Східної Галичини окремий устрій з уваги на етноґрафічний характер її території. Так само важко дошукуватися німецьких інспірацій в польському соймі з 1922 р., коли то він дня 26. вересня ухвалив відомий закон для трьох східно-галицьких воєвідств. Зі сказаного ясно, що у світлі тих фактів згадані польські політики та публіцисти доводять до абсурду свої твердження про берлінські інспірації для української політики. З уваги на те ще раз підкреслюю, що українська національна політика всяке обвинувачення у чужих інспіраціях, тим більше берлінських, відкидає. Вона може сама найкраще розуміти та відповідно ставити й конкретизувати українські національні домагання і вона єдино покликана зясовувати українські національно-політичні цілі.
Політичний реалізм.
І в 1935 р. і тепер наша орґанізація стоїть на позиціях політичного реалізму. Таке становище диктує їй виключно тільки українська національна рація. І хоч теперішні часи та політичні обставини грубо ріжняться від часів із 1935. і 1936. р. р., то не зважаючи на те сама вихідна точка нашого політичного реалізму не змінилася так само, як не змінилися цілі та завдання репрезентованої нами національної політики в Польщі. Під впливом подій і фактів, що сталися в нашому житті за час від 1935. р. по нинішні часи, мусіла змінятись тільки наша політична тактика.
Дотеперішні підсумки тієї нашої політики в Польщі обтяжені поважним тягарем невдач та розчарувань. На відтинку польсько-українських відносин не тільки не дійшло до відпруження, але навпаки, дійшло до небувалого напруження, особливо в ост. часах. Найважнішою і кардинальною причиною цього в терені було передовсім взаємне упередження та недовіря. Вони випливали, коли мова про українську сторону, із фактів, які наглядно доказували, що українські громадяни в Польщі стоять подекуди поза обовязуючим правом. Маю на думці загально відомі факти фізичних побоїв та стосованих масових репресій, відомих під популярною назвою т. зв. пацифікації. Очевидно, такі явища викликували ріжні реакції з українського боку. Але на загал мушу ствердити, що переважна більшість українського населення у Польщі всі надужиття та безправства, в тому числі й крикливі та в численних випадках провокаційні вибрики польської вулиці (спроби громити українські орґанізації та національне українське добро) терпіла спокійно та зрівноважено. І в переважаючій, просто подавляючій більшости українське громадянство намагалося шукати оборони виключно тільки дорогою відкликів до обовязуючого права та апелів точно стосувати це право супроти справжніх спричинників сумних подій.
Сумна дійсність.
До найістотніших познак ненормального стану в польсько-українських відносинах останніх часів належить між інший факт масового припинювання діяльности українських культурно-освітніх та господарських орґанізацій. Це має бути санкція за такі чи інші вибрики чи проступки невідомих, отже невідповідальних одиниць зпоміж українського населення. Замість притягати до відповідальности винуватих, стосується нічим неоправдані репресії супроти громадських орґанізацій. Цього — підкреслюємо — не можемо вважати за вияв обєктивного стосування правовости до українського населення та його орґанізаційно-творчих змагань.
Так само важко нам зрозуміти факт вивласнювання одинокої у Львові української спортової площі "Сокола Батька", закупленої із загально-національних складок, отже збірники національними зусиллями в той час, коли у Львові є щонайменше десяток інших неукраїнських і далеко кращих площ, які могли б бути використані для такої самої ціли. Коли б до того додати ще неможливість набувати землю для українського малозем. селянина при парцеляції та труднощі, що їx влада ставить рухові землі між самим українським населенням, то прийдеться ствердити, що стан польсько-українських відносин надзвичайно прикрий і важкий.
Думаю, що наведеного доволі, щоб доказати, що наш національний білянс у Польщі за останніх кілька років обтяжений поважними втратами.
Коли такі факти є відповіддю на наші безупинні законні вимоги та на нашу боротьбу за правопорядок і повноту прав українського народу у Польщі, то це не належить до приємности, ні тимбільше не є відповідним елєментом для заохоти працювати над знормалізуванням українсько-польських відносин.
Одначе не зважаючи на те, репрезентована нами українська політика не змінила і не має наміру зміняти, як я це вже зазначив, своїх основних напрямних. Уважаю за доцільне особливо підкреслити цей факт саме тепер у світлі тих міжнародніх подій, які розвиваються на наших очах і які можуть кожної хвилини поставити польську державу, а тим самим і нас, як її громадян, перед фактом війни.
Тому в обличчі такої можливости слушним і доцільним є зясувати собі докладно в добре зрозумілому й обопільному національному українському та державному польському інтересі ще раз справи польсько-українських взаїмовідносин.
Українське Національно-Демократичне Обєднання, що вело й веде самостійну українську національну політику в Польщі, здає собі добре справу з труднощів положення держави, в якій живе, так само як і з труднощів української політики в ній. Воно висувало й висуває в добре зрозумілому інтересі обох народів домагання, що випливає із життєвих потреб українського народу в Польщі. Воно домагалося й домагається перш за все повної правовости, стосованої не тільки до поодиноких українських громадян Польської Держави, але й до всього українського населення як одної суцільної національної збірноти.
Боротьба за правовість.
Українське Національно-Демократичне Обєднання все протиставилось і буде протиставитися стосуванню польськими чинниками супроти українського населення політичної засади "дівіде ет імпера". І тому ніколи не погодиться із штучним творенням всяких орґанізацій, що мають за завдання ділити український нарід на поодинокі племена, чи то розбивати його суцільність через штучне творення орґанізацій такого типу, як напр. спілок заґродової шляхти, чи через штучне творення т. зв. сокальського кордону і штучну ревіндикацію нібито пропащих, нібито засимільованих українцями польських душ. Ніколи Українське Національно-Демократичне Обєднання не зійде з позицій політичної боротьби за забезпеку повноти прав для українського народу в Польщі, що мусять бути заґарантовані окремим законом, бо має до цього повне право. Це своє право уґрунтовує наша політика не тільки самим фактом формальної приналежности міліонів українського населення до польської держави, але й фактами добросовісного виконування українським населенням усіх громадянських обовязків супроти держави. Підкреслюю, що про те ми говорили нераз на відповідальних місцях в почутті власної відповідальности. Але це находило малий відгомін і реакцію по польському боці. І тому з болем приходить нам ще раз стверджувати, що й у тих важких часах, які держава переживає тепер, серед воєнних алярмів, що лунають по цілій Европі й поза нею, якось не видно у відповідальних за державну політику чинників доброї волі пристосувати до українських громадян в терені абсолютну правовість та не наражувати їx на непотрібні репресії. Бо як зрозуміти інакше наприклад такі явища, які ми обсервували в часі самоуправних виборів у цілому краю і які переживаємо тепер у ході теперішньої передвиборчої кампанії у Львові, де тисячі українських виборців позбавлені права голосування на підставі реклямацій людей злої волі з польського боку, що опротестовують неспірні виборчі права українців. Очевидно, що такі явища не можуть бути засобом до якоїсь бодай можливої налагоди польсько-українських взаємин. Можна сміло припускати, що це польському боці є багато таких одиниць, які навіть у теперішній загрозливій ситуації не вважають за доцільне мати українців співгромадянами не тільки в орґанах самоуправи, але й правдоподібно на фронті оборони держави.
У польській пресі кількох напрямків полилися статті, які цікаві тим, що намагаються підійти розмірно обєктивно до оцінки польсько-українських відносин. Вони роблять це під вражінням хвилини, точніше під вражінням тої загрози, яка повисла над державою і при наявности тих подій, що розвиваються в Европі й поза нею. Але не зважаючи на те у тих статтях поза ствердженням лихого стану польсько-українських відносин нема ні одного натяку на те, як польська політична думка, як польський політичний світ уявляє собі розвязку української проблєми в Польщі, як уявляє собі заспокоєння українських національних потреб і як урешті уявляє собі політично цю справу в найближчій будуччині. На хочу входити тут ані в полєміку, ані тимбільше в аналізу цих голосів польської преси на українські теми. Хочу лише ствердити, що українська сторона вже кілька разів від 1935. р. формулувала зі свого боку політичні постуляти, які вимагають заспокоєння, але за той час ні разу не почула з польської сторони і зокрема від відповідальних польських чинників навіть проєкту на заспокоєння бодай мінімальних українських національних потреб.
Стверджую, що ми, Українське Національно-Демократичне Обєднання, яке репрезентує без сумніву політичну волю більшости українського населення, можемо — без огляду на все сказане — у цій грізній і відповідальній історичній хвилині підкреслити, що свої громадянські обовязки супроти Держави будемо виконувати як досі виконували, але одночасно вимагаємо також від Держави не тільки заґарантувати і практично перевести в життя повну правовість, але й заспокоїти збірні національні потреби української нації в Польщі.
А до Вас, Панове Члени Центрального Комітету, і через Вас і до всіх Членів нашої орґанізації, всіх наших прихильників і взагалі до всіх українців доброї волі звертаюся із гарячим закликом кермуватись у теперішніх часах у всіх своїх вчинках холодним розумом, стояти на сторожі рівноваги духа та спокою, виконувати свої завдання й обовязки без упину та впливати на всіх у тому самому дусі. Щодо тих гарячих голов, які є поза орбітою наших впливів, то й до них смію апелювати, щоб у добре зрозумілому українському національному інтересі не наражували українського населення на непотрібні втрати. Зокрема закликаю всіх до безоглядної боротьби з усякими такими чинниками, які намагаються при допомозі провокації стягати на мирних українських громадян усякі репресії ба навіть кровопролиття.
Резолюція ЦК УНДО. "Центральний Комітет УНДО, вислухавши промову голови посла В. Мудрого, прийняв її до затверджуючого відома".
[Діло]
26.04.1939