Вічне непорозуміння.

Коли безпосередні зустрічі польських та українських представників щораз рідші, та й теренів такої зустрічі щораз менше, то єдиним посередником у виміні думок залишається — преса. І коли тільки хтось не є у політиці звеличником виголошування монольоґів, мусить радіти з виміни думок, навіть тоді, коли обидві сторони говорять іншими мовами і через те мимохіть діяльоґ перемінюється у дво-монольоґ. Тоді все зусилля повинно йти на те, щоб розмовці бодай зрозуміли хід думок своїх противників, щоб не воювали з вітряками ані не вривалися у відчинені двері, бо це направду зайва витрата енерґії. Тому ми раді, що наші статті на актуальні польсько-українські та міжнародні теми викликують щораз живішу пресову дискусію та що в отій дискуciї забірає голос щораз більший гурт польських часописів ріжних напрямків. Не будемо теж від неї відхилятися — як довго дозволять нам на це обставини, які від нас не залежать. Жаліємо, що ті обставини напр. унеможливили дискусію ред. Палієву, який розпочав довшу полєміку з "Ґазетою Польскою" та після одної статті — мусів замовкнути. Ми з п. Палієвом не є великими політичними приятелями, але були б дуже радо послухали його поглядів на актуальні справи так само, як — маємо вражіння — були б їx вислухали польські адресати. Коли б відпала та єдина ще польсько-українська дискусійна трибуна, якою є преса, то воно не принесло б хісна самій справі польсько-українських відносин і тому українські розмовці далеко не використовують дискусії з польськими відгуками як відбивної для виголошування якихось законом заборонених єресей: в усякому разі не мають тієї інтенції, їхньою інтенцією завжди є пробувати, ану ж може станеться чудо, і ведро, спущене до криниці без води, не стукне об сухе дно, ану ж може краплини, що падуть на гранітну вперту скелю, видовбають якийсь рівчак, ану ж може раз польсько-українська пресова дискусія знайде для себе краще мотто, ніж українське "Говорила небіженька до самої смерти" чи "Бодайся когут знудив", або польське "Мувіл дзяд до образу..." чи ..В кулко Мацєю... ".

Найгірше з усього, що може трапитись між людьми, це непорозуміння, що його не можна усунути та витовкмачити. Траґедія помилок затроювала від початку світа життя його мешканцям Але стократно сумніші є помилки, яких джерелом суще непорозуміння, таких помилок, до яких люди не хочуть признатися, і таке непорозуміння, що його не дадуть собі вияснити. Нема найменшого сумніву, що величезною більшістю фальшивих акордів у кожночасній польсько-українській дискусії є не тільки нерозуміння становища другої сторони, але й нехіть його зрозуміти. Річ не в тім, щоб за українським східньо-традиційним звичаєм тричі розціловуватися або за старопольським звичаєм кричати відразу "кохаймисєн!" Річ просто у тім, щоб знати своє взаємне становище. Потім це вже тільки річ доброї волі, чи хочеться його розуміти та з відхиленням усякого емоціонального чинника, любови й ненависти, щоб холодно виписати всі точки, які обидві сторони ділять, та ствердити, чи є якісь точки, що для обох сторін спільні, чи їx взагалі нема ніяких. З приємністю стверджуємо, що сам тон полємічних голосів польських часописів ріжних напрямків став спокійніший і багато пристойніший, що нема в останніх тижнях тієї образливої лайки, яка — напр. на тлі цілої справи Карпатської України — цілком внеможливлювала будь-яку розмову. А проте у тих голосах є ріжні провідні мотиви: одні з них примирно-сентиментальні ("Кисіль чи Хмельницький?", "ІКЦ" з 14. ц. м.), інші іронізуючі ("Українська заохота для польських конструктивістів" "Слово Народове" з 20 ц. м.), інші знову типові саме для ситуації людини, яка у темній кімнаті розбиває собі коліна об порозставлювані меблі. Маємо тут на увазі в першу чергу кілька останніх статтей у львівському орґані ОЗН-у. "Дзенніку Польскім" ("Українізм та конюнктура", 6-го ц. м., "Реакції", з 19. ц. м., "Равм унд Боден в українській інтерпретації", з 20 ц. м.) Очевидно, важко полємізувати напр. з уперто підтримуваним та повторюваним твердженням про український "сентимент" до німців та з тенденцією використовувати нашу аналізу німецьких цілей на те, щоб представляти нас, як якихось пропаґаторів ґерманізму! Може такі міркування подобаються польським читачам та йдуть по лінії їхнього підходу до українців, як до вдячних "німецьких винаходів", але ми таких міркувань поважно трактувати не можемо і не можемо вважати їх як плятформу для поважної дискусії. Зате згадана стаття "Реакції" (підписана ініціялами А. К., яких не маємо права розконспіровувати) надзвичайно цікава саме як зразок такого підходу до українських дискутантів, який полягав на найгрубшому непорозумінні. Конкретно, п. А. К. "здивований і збентежений" закордонно-політичними статтями автора цих рядків, він обурений нашою прихильною згадкою про колишню концепцію пакту чотирьох, він хотів би бачити в українців "детермінацію" та "духову мобілізацію громадянства" таку, як у польському громадянстві, "виразні концепції" та "вояцькі постанови", а не бачучи їх — лається, роблючи досить непристойні порівнання тієї української політичної думки, що находить свій вислів на сторінках "Дїла", з "ремеслом лихваря чи ліцитаційною гієною". Даруємо йому ті вислови, які тільки характеризують поденервування автора. Та дозволимо собі звернути увагу йому і його землякам, які роблять подібні помилки, у чому лежить суть їхнього непорозуміння.

Та суть у тому, що всі вони не читають статтей в українській національній пресі, як сформулованого вислову українських національних інтересів, при чому не хотять вдуматися у засадничі проблєми польсько-українських відносин: так само, як польський національний максималізм не покривається з поняттям державного інтересу Польщі, як держави з ріжно-національним складом громадян, так само український підхід до ріжних державних проблєм мусить бути самостійний своєрідний і не завжди може покриватися з польським. Польські патріоти напевне перестали б нас, галичан, шанувати, коли б ми станули на становищі обласного партикуляризму та перестали підкреслювати свій не лиш етнічний, але й національно-політичний звязок з усіми іншими частинами рідної нації, конкретно, коли б наша політична думка виеліміновувала зовсім наддніпрянські землі і Совіти та стала займатися українською проблємою виключно тільки як внутрішньою проблємою польської держави. Але одночасно їх гніває, коли та українська політична думка, яка формулує всеукраїнську концепцію, тут і там іде проти волі і бажань польських патріотів. Що інакше може діяти українська публіцистика у Польщі у нинішніх обставинах, як те, щоб шукати такої політичної концепції, яка брала б під увагу і всеукраїнський інтерес і обовязки тутешніх українців-громадян супроти польської держави?! І ті зусилля української публіцистики можуть увінчатись тільки тоді успіхом та найти зрозуміння у публіцистів польських, коли вони почнуть глядіти на українізм як на конструктивний чинник, створить таку концепцію розвязки польсько-українських відносин, щоб погодити українські розвоєві тенденції з польським державним інтересом та щоб poзвоєві тенденції польської держави не йшли проти всеукраїнських інтересів. Очевидно, це річ дуже складна, бо торкається і внутрішньої і закордонної політики держави. Але пригадуємо, що був такий час, коли з усіх польських ресортів саме політика міністерства закордонних справ покривалися з українськими міркуваннями: у справі т. зв. східнього пакту, у справі польсько-німецького пакту, у справі збірних пактів безпеки, і ми неоднократно звертали увагу на істнуючі "ножиці" між ресортом закордонної та внутрішньої політики та вказували на можливості ті ножиці зсунути.

Сліпа вулиця починається з хвилиною, коли польська публіцистика хоче бачити в українській проблємі виключно тільки внутрішньо-державну справу і відмовляє українцям права думати загально-національними катеґоріями та коли одночасно старається переконати нас, що Польща і Совіти мусять опинитися по одній стороні барикади — проти Німеччини. Де тоді місце для такої самостійної української політичної концепції, яка була б таким польським патріотам приємна?!

Українська політична думка, не вирікаючись тієї підвалини, яку творять національні ідеали, питомі кожній зрілій нації, станула у Польщі на ґрунт політичного реалізму. Дозволимо собі звернути увагу, що коли є хтось, і щось, що зіштовхує той наш політичний реалізм на шлях доктринерства, то це — саме таке повне нерозуміння нашої ситуації і наших напрямних, опертих на свідомости українського національного інтересу, як йoгo бачимо у баламутних статтях польських часописів та у щоденній польсько-українській дійсности. Дозволимо собі сказати, що коли п. А. K. утотожнює політичний реалізм з "вояцьким рішенням" і покликується при цьому на своє виховання на Пілсудськім, то він здобуває одну подробицю: Пілсудський мав одну засадничу лінію — боротьбу з Росією — але ту лінію проводив теж зчіпливою тактикою, пристосовуючи її до конюнктури. Бо це ніколи не є "біржа" ані "лихва" тільки — політичний розум. Хто твердить: Тільки те, що робить мій нарід є добре, а все, що робить інший нарід, є зле, — той згори виключає хосенну для обох сторін дискусію та змогу зрозуміти правильно і власні помилки і чужі вартости.

[Діло]