Майже кожного дня лежить на моїм редакційнім столику якесь письмо. Зразу, тільки кинув оком, пізнаю, що це може бути. Сині і білі квадратові коперти — запрошення, повідомлення, цвяшки, латки і звідомлення, вузькі довгі, біло-кремові, біло-голубі, що здалеку пахнуть — бували колись, то й нема що про них писати, звичайного формату і вигляду — запрошення на лови, просьби за протекцією, або дописи.
Нині лежала звичайного формату коперта. "Високоповажаний" і т д. — стояло в ній. "Чи не завважили ви, що українці люблять похорони?"...
— Ох, думаю, шановний дописувач не читав моїх фейлєтонів! Адже я вже кілька разів писав про цю українську прикмету. Але читаймо дальше:
"Коли тільки є 20 відсотків певности, що хтось попрощав цей світ — українці досипують ще 80% і ховають даного громадянина з традиційною парадою. Не беріть цього дослівно, бо-ж не можна поховати на 80% живої людини. Тут іде про людей, які далеко від нас, десь — кажім — за Карпатами або за океаном. Прийде несправджена вістка про смерть когось там, інший мешканець землі чекав би на потвердження вістки, сам шукав би доказів, — українець навіть не думає про те, що вістка може бути неправдива. Любить жаліти за кимсь, любить пустити одну-дві слізки на далеку могилу. Мало того: нерідко поет напише "Слезу на гріб", маляр намалює здогадну сцену останніх хвилин життя П. Т. небіжчика, а музик зложить фунебричний марш у його честь. Сами признаєте, що 20 відсотків це невелика часть певности і тому дуже часто похований з парадою небіжчик оживає, а ті, що його ховали, мають направду невдоволені міни. Може й навіть у дусі спльовують з досади, а то й кленуть. "Не міг, біда, фактично натягнути копита"... Радість з його воскресання далеко менша, як жаль по його смерти. Постові ні в гадці писати привітальну віршу, маляр не возьме за квач, щоб намалювати живого і здорового громадянина, те саме музик — не буде марнувати тонів для "першого-ліпшого".
Роздумуючи над отим усім, я склав віршу, яку вам пересилаю. Коли надається — видрукуйте.
Як хочеш, брате, славу мати,
То мусиш часом умірати.
Не так — направде, а на жарт.
А будеш знати що ти варт.
Десьтам у дебрі чорногорській
Помер, наприклад, Горліс-Горский,
Один щоденник в той-же мент
Дістав до нього сентимент
І довжелезну, для порядку,
Впалив йому посмертну згаду.
Пішла у край траґічна вістка
І стала в горлі всім як кістка:
"Ах, Горліс! Ах, "Холодний Яр"
Пропав талант, пропав лицар!"
Аж тут: бабах — з Сиґоту знимка —
На знимці люди і — родзинка:
Сидить там Горліс, мов на сміх,
Здоровий, гожий як оріх...
Блукаю, ходжу поміж люди,
Ніхто не славить, дехто гудить.
От, думаю, хіба й собі
Померти в нинішній добі,
Не так направду, а на жарт
Щоб знати врешті. що я варт!"
На тім кінчився лист Шановного Автора. Але від того місця почалися мої думки на цю тему і переслідують мене вже кілька годин.
А що, якби так і собі придумати якусь штуку?! Літо — нетяжко пустити чутку... наприклад про смерть у хвилях Пруту. Нехай би вже раз чоловік довідався про себе щось доброго...
[Діло]
21.04.1939