НАТО мало б зробити це вже давно, принаймні ще 15 років тому, коли вперше членами Альянсу стали країни колишнього Варшавського блоку: Польща, Угорщина й Чехія. Але краще пізно ніж ніколи. НАТО нарешті розставило всі крапки над «і», відповіло на всі закиди з боку Кремля, які з новою силою залунали під час напівоголошеної російської інвазії в Україну.
Керівництво Північноатлантичного Альянсу опублікувало на своєму сайті документ-відповідь російському президентові Володимиру Путіну й усій його армії пропагандистів. Західний оборонний союз зреагував на російські закиди від нібито «незаконного» розширення Альянсу на Схід, спроби посунути Росію з міжнародної арени й аж до самовизначення Косова та розгортання системи ПРО.
Зрозуміло, що ці просмерджені нафталіном закиди Москва витягнула зі свого запасника не про сто так, для розваги й вже точно не для того, щоб домагатися справедливості й виконання міжнародних норм. Все ця кремлівська пропагандистська зброя слугує одній меті: виправдати російську військову агресію проти України. Адже дії Кремля вже спровокували західний світ на санкції проти Росії, котрі стають чимраз жорсткішими. Зашморг ізоляції все тугіше й тугіше обвиває російську шию.
Почнемо з розширення НАТО на Схід. Російські політики останні 20 років з таким переконливим обличчям заявляли, що нібито Північноатлантичний Альянс свято пообіцяв Москві ще 1990 року (коли вирішувалося питання об’єднання Німеччини) не проводити політику розширення, а особливо не приймати в члени колишні держави соціалістичного табору (а вже не дай Боже колишнього СРСР), що навіть деякі авторитетні особи на Заході повірили в ці заяви. Нещодавно колишній держсекретар США (1973-1977 рр.) Генрі Кісінджер, коментуючи окупацію Криму, стверджував, що світ повинен поважати геополітичні інтереси Москви, котрі нібито були порушені вступом східноєвропейських держав до НАТО.
Важка сказати, чому досвідчений американський експерт вирішив підіграти претензіям Москви, що мовляв 1990 року офіційні представники США та Німеччини обіцяли, що НАТО не буде розширюватися в Східній і Центральній Європі, створювати військову інфраструктуру поблизу кордонів Росії або постійно розгортати там війська. Може просто помилився, може щось забув… Зрештою не це важливо. Істина ж полягає в тому, що жодного такого письмового зобов’язання не існує, інакше б Росія вже давно презентувала б його світовій спільноті. Бо якби така обіцянка була дана Альянсом, вона мала б бути письмово оформлена у вигляді офіційного рішення всіх членів НАТО. Більше того, питання про розширення НАТО почало розглядатися через кілька років після возз'єднання Німеччини. У той момент, коли, як стверджує Росія, були дані такі обіцянки, це питання взагалі не стояло на порядку денному.
Не складно зрозуміти прагнення російських офіційних осіб, щоб НАТО припинило своє існування по закінченні «Холодної війни» паралельно з розпуском Варшавського пакту. Але Москва не бачить (чи вдає, що не бачить) докорінної різниці в програмних цілях двох військових союзів. Варшавський пакт був агресивним блоком, спрямованим на реалізацію давньої мрії адептів комуністичної ідеології в Росії – захопити цілий світ. Північноатлантичний Альянс – це оборонний блок, в основі якого лежить стратегія колективної безпеки, захисту своїх членів від зовнішньої агресії, пильнування за виконанням міжнародних угод і дотримання країнами-членами прав людини.
«НАТО продовжила своє існування після «Холодної війни», оскільки держави-члени хотіли зберегти зв’язки, які гарантували безпеку і стабільність в трансатлантичному регіоні, як чітко сформульовано в Лондонській декларації: «Ми повинні залишатися разом, щоб продовжити довготривалий мир, в умовах якого ми живемо останні чотири десятиліття». НАТО, відстоюючи цінності, якими воно завжди керувалася, стало чимось більшим, ніж потужний військовий союз: воно стало політичним форумом для діалогу і співпраці», – пояснює заява.
Зрештою, як Альянс міг відмовити новим прохачам про членство, декларуючи політику відкритих дверей. НАТО ґрунтувалася і завжди ґрунтуватиметься на вільному виборі європейських демократичних держав. У Статті 10 Північноатлантичного договору зазначено, що до Альянсу може долучитися кожна європейська держава, «здатну розвивати принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіону». Тому навіть, якщо гіпотетично припустити, що хтось усупереч своїм повноваженням дав обіцянку Москві, не розширювати НАТО на Схід, то ця обіцянка є абсолютно нелегітимною.
Тому й Україна, якщо вона нарешті скасує відданість позаблоковому статусу, подасть заявку до НАТО, то Альянс повинен поважати й український вибір. І навряд чи тепер повинне виникати запитання: навіщо це їй потрібно? Росія своєю агресією вже голосно й чітко на нього відповіла.
Вдаючись до інвазії на чужі території, Росія щоразу використовує «косовський аргумент» чи точніше «косовські аргументи», оскільки тут мова йде про два аспекти, пов’язані з колишньою провінцією Сербії. Перший аргумент Москва формулює таким запитанням: раз НАТО дозволило собі 1999 року провести операцію в Косово без мандату Ради Безпеки ООН, то чому ж так само не може діяти Росія, наприклад, у Абхазії, Південній Осетії, зрештою – в Криму?
Багато хто купується на такий аргумент й визнає за Москвою «право сили». Але насправді між діями НАТО і Москви є дуже суттєва різниця. Як зазначено в заяві на сайті Альянсу: «Операція НАТО, пов'язана з Косово, була проведена слідом за інтенсивними й тривалими зусиллями ООН і Контактної групи, в яку входила й сама Росія, спрямованими на досягнення мирного врегулювання. Рада Безпеки ООН неодноразово характеризувала етнічну чистку в Косово і зростаюче число біженців, змушених покинути свої будинки, як загрозу міжнародному миру і безпеці. Проведення операції НАТО Allied Force почалося, незважаючи на відсутність санкції Ради Безпеки, з тим щоб запобігти великомасштабним і безперервним порушенням прав людини і загибелі цивільних осіб».
Тобто, операція в Косово була проведена після вичерпного обговорення за участі всього міжнародного співтовариства, яке вирішувало тривалу кризу. Тим часом, як у Південній Осетії чи в Криму Росія начхала на все міжнародне співтовариство, включаючи ООН, і без підтвердження кризи, масових етнічних чисток чи разючих порушень прав людини, без спроб обговорити це питання в будь-якому міжнародному форматі, вона просто окупувала частину території іншої держави.
До другого «косовського аргументна» ми перейдемо трішки пізніше, а зараз згадаємо про інший закиді Кремль, який він частенько за два минулі місяці витягав з рукава – про незаконність чинної української влади. Цікаво, що цей аргумент доволі часто підхоплюють (з подачі кремлівських пропагандистів) навіть західні, зокрема німецькі, ЗМІ. Тому дуже корисно, що спростування таких чуток дає не українська сторона, а Північноатлантичний Альянс. У заяві НАТО зазначається, що насправді ж за чинного виконувача обов’язків президента проголосувала навіть не переважна, а конституційна більшість депутатів, а за прем’єр-міністра, котрий після повернення України до Конституції 2004 року став лідером держави, проголосував 371 депутат з 417 зареєстрованих.
Взагалі безглуздим є твердженням російських пропагандистів, що мовляв і Верховна Рада України є нелегітимною. Хоча насправді цей склад парламенту був обраний ще 28 жовтня 2012. І саме Міністерство закордонних справ Росії заявляло півтора року тому, що вибори пройшли «в спокійній обстановці без будь-яких ексцесів, відповідали загальноприйнятим стандартам» і «підтвердили прихильність України нормам демократичної, правової держави». Раніше треба було думати щодо легітимності й не робити схвальних заяв. Нині вже пізно.
Тепер, як обіцялося, про другий «косовський аргумент», котрий вже стосується самовизначення колишньої сербської провінції. Російське керівництво стверджує, що прецедентом для так званого проголошення незалежності Криму є консультативний висновок Міжнародного суду щодо незалежності Косова. Чи дійсно він може таким вважатися?
Альянс відповідає на такий закид Кремля: «Суд чітко заявив, що його думка не була прецедентом. Суд заявив, що йому було поставлено «обмежене і конкретне » питання про незалежність Косово, під яке не підпадають ширші правові наслідки цього рішення.
Суд зазначив обставини, за яких вимоги незалежності були б незаконними. Серед них – обставини, за яких ці вимоги «були б пов'язані з незаконним застосуванням сили». Прикладом «незаконного застосування сили» і було б вторгнення, окупація сусідньою державою – саме те, що зробила Росія.
Більше того, процес, який призвів до проголошення незалежності Косово, тривав кілька років і включав в себе широкий процес під керівництвом ООН. Російські твердження ігнорують всі ці факти».
От в такому ключі Північноатлантичний Альянс спростував усі закиди, якими Кремль намагався виправдати свої агресивні наміри. Зрозуміло, що аргументи НАТО навряд чи зупинять Москву, але принаймні продемонструють всьому світові, на чийому боці правда.
15.04.2014