Якийсь лукавий вигадав це божевілля. Коло замкнулося у потворному вузлі. Українська влада оголосила «антитерористичну операцію» на Донбасі. Ще недавно «антитерористичною операцією» називали спроби криваво розігнати протест у Києві.
На манеж вийшов Віктор Янукович і закликав не проливати кров на Сході, вимагаючи не допустити силових дій проти начебто мирних демонстрантів. Щоправда, не так давно ошалілий керівник давав вказівку розчавити Майдан на друзки.
Агресивні демонстранти, які недавно вимагали змилосердитися над правоохоронцями й кричали «Беркут!», нині трощать райвідділи міліції і б’ють людей у формі.
Активісти, що стояли з поліцією та представниками спецслужб по різні боки барикад, нині сподіваються на силу правопорядку і вірять, що «силовики» спроможні дати лад заворушенням на Сході.
Ще недавно східняки обурювалися тим, що на Заході і в Києві озброєні молодики захоплюють приміщення, а нині самі завзято підносять набої. На Майдані ніколи не було стільки зброї. Якби Майдан мав таке озброєння, то… а втім, ми вже на іншій сторінці.
Їхня реальність
У чомусь паралелі є справедливими, у чомусь вони мають лише формальні збіги. Носії різних поглядів і різних протестів падають у жорна великого переосмислення. Можливо, за інших обставин ця переоцінка, ця дискусія з опонентом і з самим собою, завершилася б позитивно для всіх. Зокрема, наштовхнула б на певні висновки «силовий» блок, котрий мав би знайти різницю між «злочинним наказом» і «незлочинним наказом», збагнути, чим відрізняється мирний протест від збройного захоплення… Але нині це виглядає примарно. За однією зі сторін справді стоїть лукавий, який унеможливлює вихід на конструктив. Йому не йдеться про державотворчі екзерсиси – а про наступ на саму державність.
Російська Федерація кілька разів намагалася піднести сірник до бочок із порохом. До пори до часу не вдавалося. Напевне, плани Кремля для Донбасу мінялися кілька разів. Ми не знаємо, яка нині фаза – «А», «Б» чи «В» – але нарешті таки рвонуло. Бойовики-сепаратисти засіли у двох обласних центрах Донбасу, а потім захопили Слов’янськ. Саме там, у місті з красномовною й символічною назвою, сценарій набув ознак «кримського наступу»: спершу були організовані бойовики без знаків розпізнавання; поступово до епіцентрів почали прибувати загони підкріплення; у понеділок у Слов’янську вже зафіксовано військові вантажівки – нагодилося підкріплення. Зараза розростається дуже швидко. Обговорюючи «антитерористичну операцію», влада могла міркувати про точкові удари. Тепер, коли вогнище зайнялося в кількох містах, доводиться вживати глобальніших заходів. Якщо вони взагалі можливі.
Авангард сепаратистів прекрасно усвідомлює, хто веде на Донбасі цю «весну», хто керує цим зловісним парадом. Підігріті чутками про бойовиків Майдану, що були вишколені на полігонах Польщі та Литви, сепаратисти сприймають озброєного росіянина за «освободітєля». Над захопленими будівлями висять прапори «Донецької республіки», хоча частіше – російський триколор. Майдан боровся під державним прапором і не дозволяв собі антиукраїнського ідолопоклонства. На сепаратистських форумах пишуть: «Ви ходили на акції під ЄСівськими прапорами». Знову ці паралелі: поверхові, абсурдні паралелі.
Слов'янськ. Неділя, 13 квітня 2014 року
Парадокс: Донбас так дбає про Україну, аж хоче відділитися. Майдан так боровся за євроінтеграцію, що дбає про державність України.
Тепер я уявляю, що взимку довелося відчути прибічники влади (та й самій владі), коли в Центрі та на Заході почалися тотальні захоплення адміністративних будівель, райвідділів. Відчуття повної втрати контролю й неможливості загнуздати ситуацію.
Операція-терор
Ключовий момент: жодні захоплення та блокади неможливі без суспільної підтримки. Залежно від того, як поведеться громада – таким і буде наслідок. Приклади антиросійського опору створюють Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса. Хоча навіть там за певних обставин знайдеться сотня-друга радикалів, готових зі зброєю облаштуватися у владній будівлі.
За даними опитування «Демократичних ініціатив», 51,7% мешканців Донбасу виступають проти відокремлення південно-східних областей і приєднання до Росії. Питання: надія наполовину є чи наполовину відсутня?
Сепарацію регіону підтримує 26,8%, а ще 10,9% вагаються з відповіддю. Насправді 27% – це дуже багато. За нинішніх обставин їм «більше треба», тому їх більше на вулиці. Якщо вони вийдуть на протест – а вулична боротьба стає головним трендом суспільно-політичного життя – то постануть непереборною силою. Не варто себе втішати, що бунтівних сепаратистів є кілька тисяч, а отже це мало для багатомільйонного Донбасу. (Пригадуєте, Віктор Федорович теж любив казати, що на Майдан виходить кілька відсотків українців, а більшість є мирними і не підтримує вимоги «радикалів»). Не варто себе заспокоювати тим, що бойовики – винятково російські громадяни. Основну масу чим далі більше становлять пересічні мешканці Донбасу, настрашені чутками про інвазію США та наступ «бандерівців». Відколи бойовики засіли у адміністративних будівлях, акції сепаратистів збирають більше і більше людей.
Скрутне питання: як побороти цю біду? Пріоритетним способом, на якому акцентувала увагу сама влада, стала «антитерористична операція». Формально вона буцімто почалася ще в неділю. Правоохоронців вистачило на те, щоб тимчасово звільнити блокпост під Слов’янськом. Наслідок: одного офіцера вбито; поранено командира самої «Альфи»; на ранок керівника Антитерористичного центру СБУ звільнено. Де-факто повноцінна операція так і не починалася. Її успіх що далі більше здається примарним.
Розстріляна машина "Альфи"
Присутність людей біля «гарячих точок» завершиться появою жертв серед цивільного населення. Ця тактика була описана Володимиром Путіном на прес-конференції («попереду будуть іти жінки і діти»), була апробована у Криму. Жахливо, що помиратимуть люди. Жахливо, що це може піднести Донбас до нового рівня ескалації. Згадайте, яким наслідком обернулася спроба міліції розігнати Євромайдан 30 листопада. Уявіть, що може бути, якщо загине шахтар-батько кількох дітей…
Після спецоперації, проведеної в Криму, професіонали і військові наголошували: єдиним шансом на успіх могла бути миттєва операція українських сил. На півострові цей момент проґавили. Виглядає на те, що на Донбасі шанс теж упущено.
Промовчати Схід
Другий шлях: переговори, пошук компромісу. Але з ким і про що?! Сепаратисти до цього часу не озвучили збагненного списку власних вимог. Найчастіше ці вимоги намагається висловити Партія регіонів. Але якщо зважити на те, як Донбас зустрічав Олега Царьова та Михайла Добкіна, то вони не є репрезентантами думок «Донецької республіки». Навіть коли бунтарям обіцяють місцеві референдуми, посилення статусу російської мови та федералізм – обурення не стихає. Та й де бачено, що заради суто політичних вимог, які не становлять загрози життю людей (на відміну від подій на Майдані), треба хапатися за зброю?! Наразі на думку спадає єдине пояснення: тій силі, котра інспірувала сплеск сепаратистських акцій, не йдеться про вимоги – а про сам процес протистояння. Рівень ненависті зашкалює. Невідь звідки розрослася група людей, готових стріляти у співвітчизників без причини.
Тепер їх троє
У середу в Донецьку збереться з’їзд депутатів від Партії регіонів усіх рівнів. Цей форум дозволить збагнути, наскільки перетинаються інтереси ПР із тим утвором, що називає себе «Донецькою республікою». Здається, «регіонали» досі певні, що зможуть опанувати ситуацією. Хоча низка ознак вказує на те, що вони теж втрачають контроль над Сходом. Навіть якщо влада домовиться із ПР про референдум (у понеділок про це говорили голова ВР, керівник ЦВК, міністр юстиції), то це ще не запорука штилю.
Нарешті, третій спосіб реакції на «російську весну» – узагалі не вживати рішучих заходів, сподіваючись на те, що люди втомляться та знеохотяться. Це програшний варіант. Відчувши слабкість центральної влади, агресор захопить районні центри, міста обласного значення, дійде навіть до сіл.
На жаль, сьогодні слід констатувати, що Володимир Путін вийшов на шаховій дошці на переможну для себе позицію. Вперше після анексії Криму з’явилося важке усвідомлення, що він знову у виграші. Путін має безліч варіантів подальшого ходу. Шкода, але Київ дедалі більше вганяє себе у безвихідь. Можливо, це вже цугцванг.
Наша, не своя війна
Анексія за кримським сценарієм – усе ще актуальний план як для Донбасу, так і для Сходу.
Кремль може піти і «половинчастим шляхом», коли владу на Донбасі передадуть проросійським силам, звівши нанівець можливість київського впливу. Процес уже рушив: міліція та самоврядування починає присягати на вірність агресорам; ще трохи, і в Донецьк безперешкодно зможе повернутися Віктор Янукович (до речі, як вам варіант, якби Батя нагодився прямісінько на з’їзд «регіоналів»?). Далі залишиться лише формалізувати статус-кво, надавши «Донецькій республіці», скажімо, атрибути автономії.
Окупований Донбас розгортає для загарбників можливості подальшого наступу. Хто на черзі? Запоріжжя й Херсон муляють Кремлю око, адже не дають з’єднатися суходолом із Кримом. Київ залишається найбільшою принадою для Російської Федерації, бо це «колиска Київської Русі», без якої неможливо уявити імперію.
Насамкінець. Навіть без подальшого наступу Володимир Путін уже досяг свого, зумівши натравити одну частину українців на інших. Донедавна патякання про громадянську війну нагадувало повчальну приказку про халву – слово, від якого в роті не солодко. Але нині це стає реальністю. Смішно було чути, як у Ровеньках полювали на міфічних «бандерівців». Але проблема в тому, що «бандерівці» вселилися у тих головах надовго. Рівень агресії вийшов до небезпечного рівня. І ці люди безконтрольно отримують на руки вогнепальну зброю, викрадену у районних відділках міліції. Професіонал не стане давати люфу аматорам, бо знає, якими можуть бути наслідки. А якщо він і хоче тих наслідків?
Харків. Сепаратисти атакують прихильників соборності
Поза сумнівом, Володимир Путін хоче в Україні громадянської війни. У нас ніколи не було приводів для братовбивчої війни. Історичні й мовні сперечки існують – але за роки Незалежності вони ніколи не спричиняли масового кровопролиття. В Україні попросту нема того, кому можна мститися за релігійні чи мовні переслідування. Принаймні так було дотепер… Путін чекає, коли у нас з’являться дві столиці, дві армії, дві міліції, два загони озброєних добровольців із різних боків – і коли почнеться війна. Після того, як впадуть перші загиблі, вже ніхто не згадуватиме, з чого почалася війна – з Вільнюса 21 листопада, з Києва 20 лютого чи зі Слов’янська 12 квітня. Зникнуть паралелі, зникне потворний вузол двох правд, а кров сформує нову правду протистояння.
У тиждень, коли християни чекають свята Воскресіння, лукавий воскрешає іншого бога – бога війни.
Фото – Reuters, AP, ITAR-TASS/Scanpix
14.04.2014