Чотири з половиною місяці минуло відтоді, як в Україні самоорганізувався Майдан. Оптимісти кажуть, що за цей героїчний і трагічний час народилася нова Україна. Песимісти споглядають на переділ портфелів і з сумом констатують, що барикади розбирати зарано, бо, як велить традиція, плодами революції хочуть скористатися негідники.
«Збруч» спробував полічити камінці, що їх збирали чи розкидали за цей час львівські політики, хоча вповні насолодитися здобутками їм завадила російська загроза. Врешті, саме цей тривожний час зможе, чи й уже зміг показати, «хто є who».
Садовий вирішив експортувати «Самопоміч» до Києва
З усіх персонажів львівської революції, попри всі нюанси, головними дійовими особами були і залишилися міський голова Андрій Садовий зі своїми «тимурівцями» та його опоненти з вільнолюбної партії. Окремої уваги заслуговують львівські політики, які вийшли на загальноукраїнський рівень.
І якщо придивитися, то Садовий таки зумів зібрати камінців стільки, що його вже й зі сходу України незле видно, як на них зіпнеться.
Він з усіх телеекранів розповідав, яка у нас Європа і як ще ліпше стане, коли ми туди увійдемо. А коли Віктор Федорович не встояв перед соблазнами «тайожного союзу», львівський мер з відкритим заборолом кинувся на амбразуру, аж довів до істерики Миколу Яновича (сподіваємося, що ви ще пам’ятаєте хто то був такий).
Міський голова залучив під своє крило студентів та комунальних бюджетників, які виходили на Майдан покричати і потанцювати, забезпечивши масовку. Уміло розпалив студентські амбіції порулити, щоби відтіснити конкурентів зі «Свободи», які мали амбіції нероздільного панування на львівському Майдані.
Ще одним плюсом до політичної карми Садового стала справа проти його помічника Андрія Шевціва буцім то за блокування дороги на Київ. Таким чином міський голова Львова зміг бодай трішки приміряти на себе ореол гнаного і переслідуваного з одного боку і батька-захисника – з другого. Добрим додатком до цієї частинки іміджу стали й масове писання заяв про взяття на поруки ув’язнених майданівців.
Далі також було не гірше – Садовий чи не першим заявив, що не виконуватиме закони від 16 січня, а коли почався справжній треш, то забезпечив в лікарнях Львова місця для поранених.
Очевидно ці речі спричинилися до того, що на гребні революційних настроїв з’явилася ідея висувати Андрія Івановича спочатку в прем’єри, а потім і в президенти. На тлі мерів інших міст, особливо центру та сходу, Садовий вирізняється вагомо у ліпший бік, тож чимало людей віртуально підвищує його в посадах. Але експеримент в інтеренті закінчився печально – ініціатор опитування повідомив, що сторінку хакнули і саме тому там перше місце посідає Юлія Тимошенко.
Врешті, самому меру це почало подобатися, бо він активно коментує загальноукраїнські справи про дострокові вибори як на місцевому рівні, так і в парламент ще й прилюдно обіцяє змести зі шляху політиків, якщо вони скурвляться. Передвиборчий популізм буяє пишним цвітом.
Однак у процесі виплив не один вагомий мінус. Передовсім йдеться про спільне дітище Садового та «Свободи» – будівництво на вулиці Озаркевича, що його здійснювала фірма, не чужа тодішнього регіоналу В.Зубику. Зведення будівлі ледь не впритул до собору Юра і на території лічниці, яку зафундував митрополит Шептицький, спричинило грандіозний скандал, особливо після того, як міська рада слухняно проголосувала за рішенням суду, а міський голова не менш слухняно це підписав. Місцеві жителі разом з кількома громадськими організаціями та журналістами підняли немалу бучу довкола цього об’єкта, особливо після того, як забудовник намагався зруйнувати частину найстарішої будівлі лічниці. Щоби загасити скандал міська рада вирішила зупинити там будівництво, а забудовнику надати якусь іншу ділянку.
Ще одна історія трапилася вже під час найвищої фази протистояння – коли у Києві стріляли по людях, а у Львові штурмували будівлі силовиків. Як виявилося, міліція просила мера Львова прийти під будівлю МВС і спробувати вгамувати натовп, однак Андрій Іванович вирішив не ризикувати собою. На запитання журналістів, чому так сталося міський голова відповів фразою, що вже стала крилатою: «А ви пробували зупинити цунамі?». Поки що на хвилі переможної ейфорії цей факт не надто згадують, але, здається, що це тимчасове явище.
Уже пізніше виявилося, що справжньою метою Садового стали парламентські вибори, недаремно ж він так наполегливо і за кожної нагоди оповідав про те, що вибори до Ради мають відбутися ще цього року. А крім того, львівський мер вирішив проникнути на столичний політичний ринок, експортувавши на столичні вибори свій політичний бренд «Самопоміч». При цьому у Львові активно говорять про ймовірну співпрацю Садового й Порошенка, однак не уточнюють, чи йдеться про Львів та вибори президента чи Київ і вибори до тамтешньої міськради. Можливі обидва варіанти чи, радше, бартер. Андрій Іванович допомагає Порошенкові у Львові, а той може підсобити у Києві, відтак кожен отримає свій пряник. Кандидатові у президенти конче потрібна підтримка в одному з ключових регіонів, а Садовий отримує реальну прописку в столиці, а може й посаду яку по виборах? Однак, із джерел «Z» стало відомо, що перемовини між Садовим і Порошенком, які справді були, зірвалися буквально на завершальному етапі – в Петра Олексійовича, мовляв, загорілася зірка в лобі і чи то він відмовився від допомоги Садового, чи то Садовий втратив впевненість у перемозі Порошенка на президентських виборах.
Сопляки та орлиця
Що ж стосується головних опонентів Садового, то їм подекуди щастило менше. Хоча, до прикладу Ірину Фаріон Євромайдан врятував від політичної смерті у Львові, адже саме на той час сягнув апогею скандал про її перебування в лава КПРС. «Орлиця» натхненно відбивала атаки опонентів про те, що вона була членом комуністичної партії аж до того моменту, поки не оприлюднили архівні дані. І щойно в 20-х числа листопада Фаріон змусили сказати правду. У цій історії обурення викликав не так сам факт членства у КПРС, як агресивне і хамовите його заперечення.
На самих початках Євромайдану відзначився ще один зірковий депутат від ВО «Свобода» – Михальчишин, який прилюдно обізвав львівських студентів «сопляками». Невчасно сказане слово накрутило і без того напружену ситуацію з львівськими майданівцями і ледь не призвело до фізичного протистояння.
Від самого початку було видно, що «Свобода» та Садовий прагнуть домінувати на Майдані у Львові, при цьому кожна зі сторін мріяла якось відправити опонентів на загумінки, але водночас розуміла, що зробити цього не може.
Однак після ночі 30 листопада ситуація докорінно змінилася і змусила заклятих друзів працювати ледь не пліч-о-пліч.
З того часу свободівці реально працювали на революцію, вклепавшись хіба у скандал на Озаркевича, який вдалося успішно погасити. Депутати та прихильники партії регулярно їздили до Києва, як подають очевидці, регулярно стояли на передовій та активно займалися роботою і в самому Львові.
Єдиним головним болем для них стали політичні діти Михальчишина – «Автономний опір» – які давніше перейшли в опозицію до свого «батька» і з того часу нещадно його тролять. Саме між цими структурами регулярно спалахують якісь силові протистояння, як у будівлі захопленої народом ОДА, так і недавні події, коли відбулася бійка між депутатами від «Свободи» та автономами на вулиці Личаківській, де АО роздавав листівки, в яких містилася вимога люстрації голови Львівської облради Петра Колодія.
Інші камінці
Знимка рortal.lviv.ua
Перемога Майдану дуже швидко стала справжнім випробуванням для вчорашніх опозиціонерів з парламенту та польових командирів, яких призначили чи обрали на високі державні пости.
Як, наприклад, це сталося з Андрієм Парубієм, котрий посів супервідповідальний в нинішніх часах пост секретаря РНБО. Оцінки діяльності цього органа дуже різні серед політиків та експертів – від стриманих компліментів до вимог судити за державну зраду.
Так само «щедрою» на несподіванки виявилася й посада голови НБУ Степана Кубіва, адже валютні резерви м’яко кажучи не поповнюються, а курс гривні б’є рекорди падіння, очікуючи на фінансову допомогу, щедро обіцяну Заходом.
Приблизно така ж ситуація і з в.о. Генерального прокурора Олегом Махніцьким зі «Свободи». ГПУ регулярно відкриває справи по сепаратистах чи колишніх державних діячах, однак вже встигла заробити масу мінусів у карму через смерть Олександра Музичка та надто довгі, на думку небайдужих громадян, пошуки винних та замовників у розстрілах на Майдані.
Натомість у рідному Львові Махніцький отримав окремий майдан, пов’язаний із призначенням прокурором Володимира Гураля. Значна частина львівських майданівців вважає, що таким призначенням їм просто плюнули в обличчя, а Юрій Шухевич однозначно заявив, що місцевий Майдан мав би підійти кількома тисячами під прокуратуру і чемно пана Гураля звідти попросити.
Свій не надто очікуваний пряник отримала й очільниця низки структур львівського Євромайдану Ірина Сех – замість «екологічного» міністерства, вона опинилася у кріслі голови ОДА.
Тут особливо й говорити нема що – пані Ірина досі суміщає посади голови ОДА та народного депутата України, так би мовити, до особливого розпорядження з центру. Голова Верховної Ради Олександр Турчинов регулярно вимагає від Ірини Сех та інших сумісників визначитися, однак поки що ці вимоги залишаються на рівні сто першого китайського попередження.
Тим часом пані Ірина навіть трудову книжку в ОДА не занесла і працює тут на пташиних правах. Щойно тепер у неї з’явився заступник, він же керівник апарату, а про решту якось тихо мовчать.
Ще один персонаж львівської політики Василь Пісний, який змінив місце першого заступника голови Львівської облради на крісло керівника департаменту боротьби з економічною злочинністю МВС України, прославився геть з несподіваного боку – вирішив подати в суд на кілька львівських ЗМІ за публікацію про своє минуле, авторами якої були журналістки проекту «Наші гроші.Львів». Міліцейський функціонер вимагає видалити публікацію з низки сайтів та прагне компенсувати свої моральні збитки сумою в 100 тисяч гривень. Перше судове засідання вже нині (14 квітня) у Франківському районному суді.
Епілог
Війна спише не все. Це конче мають пам’ятати чинні урядовці у своїй щоденній діяльності. Бо попри перемогу Майдану, люди в більшості своїй не надто довіряють новій владі-старій опозиції, за якою грішків різного штибу чимало, а нові дії у багатьох випадках ці грішки тільки множать.
Тому слова про те, що люди зметуть нову владу, якщо вона «скуриться», можуть стати реальністю значно раніше, аніж можна би було того очікувати. Прості українці хочуть жити в іншій державі без кумівства, корупції і нахабної державної машини. За це мерзли три місяці на Майдані, ходили з дерев’яними щитами під кулі. А не за те, щоби в парламенті вже купували депутатів за мільйони і кулуарно визначали, хто яке місце посяде.
Саме тому наші «патріотичні» депутати та урядники потребують люстрації значно прискіпливішої, аніж «посіпаки злочинного режиму».
14.04.2014